ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
У РОЛІ ПАДЧІРКИ ОПИНИЛАСЯ ОСТАННІМ ЧАСОМ ДОПРИЗОВНА ПІДГОТОВКА СТАРШОКЛАСНИКІВ

А деяким моїм однокурсникам, які не вважали військову підготовку серйозним предметом, усіляко ігноруючи її, було непереливки. Зокрема, під час вивчення матеріальної частини того ж автомата Калашникова, стройової підготовки тощо.
Досі пам’ятаю і ті десять днів, що я разом зі своїми ровесниками — учнями 9–10-х класів району провів у розташуванні військової частини, де ми жили в умовах, максимально наближених до армійських. Там, у вертолітному полку, під враженнями почутого і побаченого чимало хлопців написали на ім’я військового комісара району рапорти з проханням дозволити вступ до військових училищ. Переважна більшість з нас стали курсантами і нині серед нас є чимало полковників і генералів, котрі обіймають в українському війську солідні посади.
Пишучи ці рядки, я аніскільки не ідеалізую минулі часи. Але й правди нікуди не подіти: система військово-патріотичного виховання, що була в колишньому Союзі, була однією з кращих у світі. Це не моя особиста думка: до такого висновку дійшли американці. Проте на початку 90-х років минулого століття ми її вщент зруйнували, вважаючи допризовну підготовку пережитком тоталітарного минулого. Так, вона потребувала певних змін, насамперед ідеологічних засад, на яких базувалася. Проте деякі стратеги-реформатори від освіти діяли рішуче, не замислюючись над наслідками свого «реформування». А коли побачили їх, то схаменулися. І було від чого: кількість тих, хто всіляко намагався уникнути служби в армії, зростала в геометричній прогресії. Забили тривогу і командири, бо молоде поповнення не могло відрізнити автомат від кулемета, не кажучи про вміння виконати елементарні стройові прийоми. Звісно, що такий «професіоналізм» додавав їм зайвого клопоту. Тому незабаром Міністерство освіти спільно з Головним управлінням військової освіти МО розробили Програму допризовної підготовки, чимало уваги приділивши військово-патріотичному вихованню старшокласників. Наприклад, нею передбачено використання для цього навчальних посібників, стендів, кінофільмів, які ознайомлюватимуть хлопців з історією давньослов’янського війська і козаччини, виникнення української галицької армії та Збройних сил Української Народної Республіки тощо. Але вся проблема у тому, що наочної агітації, відповідної літератури, інших матеріальних засобів, на які б спиралися викладачі допризовної підготовки, в наших школах (принаймні в більшості) катастрофічно не вистачає.
— Ми навіть не можемо передплатити видання Міністерства оборони, інших силових відомств, із яких би черпали інформацію про сьогодення українського війська,— говорить викладач допризовної підготовки однієї з київських шкіл Микола Власенко.— Бо для цього нам не виділяють жодної копійки.
Раніше, як я вже говорив, разом із теорією ми опановували й практику, зокрема в тирах, котрі, до речі, були навіть при кожній сільській школі, проводилися і стрільби. А що зараз?
А нічого, бо ще на початку 90-х років минулого століття із усіх шкіл дрібнокаліберки були вилучені. Ініціатори цієї акції обумовлювали її необхідність тим, що, мовляв, зловмисники викрадатимуть цю «грізну» зброю і скоюватимуть за допомогою злочини. Як на мене, цей «аргумент» нічого, крім усмішки, не викликає. Бо якщо керуватись подібною логікою, то необхідно було також вилучити кухонні ножі: за їх допомогою, як свідчить міліцейська статистика, щороку в Україні чинять сотні злочинів на побутовому рівні. Керівники допризовної підготовки, що душею вболівали за справу, якій присвятили своє життя, пам’ятаю, зверталися навіть до перших осіб держави з проханням виважено підходити до вирішення цієї проблеми. Вони, зокрема, пропонували кабінети військової підготовки обладнати сигналізацією, вжити інших заходів, які б унеможливлювали проникнення зловмисників до них, але їх не почули, точніше, не хотіли почути.
Чому б, скажімо, не проводити при частинах ті ж військові збори зі старшокласниками? Переконаний: це було б лише на користь молоді. Мабуть, серед курсантів військових інститутів було б значно менше випадкових людей, які наразі потрапляють до них.
Можливо, мої думки і пропозиції здаватимуться комусь пережитком тоталітарного минулого, напевно, мене звинуватять у нерозумінні сучасних реалій. Мовляв, зараз живемо в абсолютно іншій країні й військово-патріотичне виховання — це анахронізм. Можливо. Але любов до Вітчизни, бажання і вміння її захистити в лиху годину, незважаючи на часи, в які ти живеш, пережитком минулого, анахронізмом може назвати лише, вибачте, невіглас.

також у паперовій версії читайте:

• ЗАМІСТЬ СОЛДАТА — КОМП’ЮТЕР

назад »»»