ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР КРАСНОПЄВЦЕВ: «ЗОЛОТА ПАЛІТРА» ВІДКРИТА ДЛЯ ЛЮДЕЙ ІЗ ЗОЛОТИМИ СЕРЦЯМИ»
Мій співрозмовник — голова правління Київської благодійної АРТ-асоціації «Золота палітра» художник Олександр Краснопєвцев. Невичерпно оптимістичний, він користується кожною нагодою радіти світові, хоча в житті зазнав багато болю, чимало речей і явищ нині не приймає, бо категорично небайдужий. Небайдужість додає йому енергії творити, а відтак знаходити радість у квітах і обличчях, у станах природи, в успіхах друзів і країни.

Невгамовний Олександр Краснопєвцев консолідує і об'єднує, його творче дітище (утім, він вважає себе рівним серед п'яти співзасновників) об'єднує представників творчої інтелігенції, відомих українських художників із різних регіонів України, талановиту молодь. Головна мета — розвиток і продовження традицій українського мистецтва, реабілітація художників-інвалідів, учасників бойових дій, ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, дітей війни. Роботи митців прикрашають музеї та державні установи України, приватні колекції в Європі й Америці. Майже в 15 державах були презентовані твори окремих членів «Золотої палітри». Її гасло — «Бог, честь, талант».
Цьогорічна Всеукраїнська виставка «Барвиста Україна», що відбулась у Національному комплексі «Експоцентр України» напередодні святкування сімнадцятої річниці нашої незалежності, включила й величезну експозицію Арт-асоціації «Золота палітра» — 150 картин двадцяти художників.
Історія знає чимало прикладів, коли фізичні недуги аж ніяк не затьмарювали таланти (скажімо, Марія Башкірцева і Леся Українка), а ще більше талантів виявилось і розвинулось у людей, котрі через обставини мають більше вільного часу для зосередженості. Тому виставка така дивно різноманітна. Об'єдналися професійні художники, чиї картини розлітаються по всіх світах, і самодіяльні, часто початківці, як Ольга Якубенко. Це її рожеве море і засніжений ліс — постачальник дров нагадали вірші Волошина і Некрасова. А поряд місто-острів і водночас корабель — наш Київ — з-поміж інших картин Валерія Луценка, до речі, його Георгій Переможець, покровитель воїнів, пронизує списом не змія, а... власну тінь на знак того, що людина має перемогти в собі усе темне.
Розмаїття виставки переважно побудоване на контрастах: веселі гультяї Валерія Орла і щемно упізнаваний на історично відтворених картинах Сергія Вутянова Київ: Думська площа і Прорізна вулиця, Андріївський узвіз, Софія Київська... Фантастично-містичний Сергій Мікушев (який всотує глядача езотеричною таїною) передує магічно-класичному Петрові Сендеру (в його краєвиди незборимо хочеться ступнути). Ще одна несподіванка у виставці «Золотої палітри» оманлива навіть для досвідченого ока. Серед натюрмортів і краєвидів, представлених учасниками з міста Антрацит, Ольга Кузнєцова, як виявилось, не має спеціальної художньої освіти. Її зажурені соняхи і радісні букети бузку й польових квітів — роботи професійні.
Утім, радість творчості для митців «Золотої палітри» — не остаточна мета. Вона спонукає до очисних роздумів. І, звісно, до запитань. З деякими з них я звернувся до метра цієї справи Олександра Краснопєвцева, колоритного живописця, до того ж військового підводника і випускника Київського комерційного університету менеджменту.
— Олександре, зиґзаґи Вашої долі просто вражають. З яких інгредієнтів складається біографічний «коктейль»?
— Мій прадід і тезка Олександр Краснопєвцев служив протоієреєм у місті Могильові, звідти пішло наше чудове прізвище: від слів «красно співають». Дід почав службу в царській армії, за хоробрість був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, іменною шаблею. Після Жовтневої революції брав участь у трьох війнах: громадянській, фінській і Великій Вітчизняній. Закінчив службу генерал-полковником, нагороджений дванадцятьма орденами. Батько-офіцер служив у різних гарнізонах (до речі, писав вірші й картини), останнє його місце роботи — начальник кафедри романо-германського військового перекладу в Київському держуніверситеті імені Т. Шевченка, один із його найкращих студентів — Анатолій Зленко, екс-керівник МЗС України. Мій дядько Дмитро Краснопєвцев — основоположник радянського модернізму, це його Микита Хрущов у шістдесяті роки обзивав поганими словами, коли знамениту виставку радянських модерністів знищили бульдозерами. Саме він із дитинства прилучав мене до живопису.
Народився і виріс я в Києві. 1976-го з відзнакою закінчив Київське вище військово-морське політичне училище, потрапив на Балтійський флот, де прослужив 22 роки заступником командирів на протичовневому кораблі й гвардійському тральщику «Гафель» — екіпаж витралив 12 мін часів Великої Вітчизняної війни. Потім служив на підводних човнах, урешті, у спеціальній аварійно-рятувальній службі, яка займалася порятунком кораблів, гасінням пожеж. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Окрема сторінка моєї біографії — участь у бойових діях у Анголі, яка невдало будувала соціалізм. На пенсію пішов через травми.
Після розпаду Радянського Союзу в 1992 році відмовився приймати присягу Росії й повернувся в Україну. Лиха обстановка виштовхувала з підприємництва, я зайнявся живописом, адже в період служби в Ризі закінчив художню студію-школу під керівництвом Василя Хватова. Почав виставляти свої роботи, брати участь у вернісажах і творчих організаціях — «Андріївський узвіз», «Київський живопис», вступив до Спілки художників книги.
Торік виникла ідея об'єднати художників із непростими долями. У «Експоцентрі України» ми провели свою першу виставку — 18 художників виставили 120 олійних робіт. Потім брали участь у міжнародній виставці «ПАК-Україна-2008», стали її лауреатами. Виставка відбулася у Будинку вчених, відтоді до нас почали звертатися художники з інших регіонів України. Ми зрозуміли, що організація має об'єднувати не тільки традиційних художників, а й майстрів прикладного мистецтва, української іграшки, Петриківського розпису. Випущено у світ другий каталог. Отже, АРТ-асоціація набирає обертів, росте, нині налічує понад п'ятдесят членів.
— Що дає участь у колективній організації?
— Гуртом легше вирішувати будь-які питання, особливо проводити серйозні вернісажі. Поодинці це робити майже нереально.
Наша організація доброчинна, ми живемо лише за рахунок грошей, зароблених продажем картин, каталогів і завдяки людям, які готові вкладати кошти у відкриття нових талантів: до нас приєднуються різьбярі по дереву, скульптори, вишивальниці. У наших лавах представники дев'яти національностей — з Києва, Ялти, Харкова, Луганщини, Закарпаття. Кожен регіон має свої особливості-«родзинки», і ми хочемо це показати.
Для творчості вік — не перешкода, наприклад, чудовій художниці Галині Кисляковій 78 років, її картини випромінюють радістю, світлом, юнацьким запалом, відомі в Європі й Америці. Галина Тихонівна охоче навчає молодих колег, бо сама набиралася досвіду безпосередньо у видатних українських художників. До речі, чимало митців нашої асоціації вчилися у таких метрів, як Сергій Шишко, Михайло Дерегус, Микола Глущенко.
Ми проводимо безплатне заняття з дітьми, які мають інвалідність. Для дітей небагатих батьків улаштовуємо майстри-класи у художніх майстернях на території Києво-Печерської лаври. Плануємо перед Новим роком провести благодійний аукціон разом із депутатами Київради, щоб зібрати гроші на лікування дітей, котрі погано чують.
Частина коштів, отриманих на виставках, іде на допомогу членам АРТ-асоціації, які особливо бідують,— на лікування, оплату санаторних путівок, закупівлю фарб і полотен. Деяким художникам виготовимо каталоги, але це — чималі гроші, наклад у тисячу примірників коштує 16 тисяч гривень.
Ми «обростаємо» цікавими творчими зв'язками: провели, приміром, спільний семінар із Київським академічним інститутом проблем сучасного мистецтва, разом готуємо до випуску каталог, де будуть представлені репродукції найкращих робіт наших художників, дослідження мистецтвознавців, а також поезія, кіно, журналістика, одне слово, усе, що пов'язане з сучасним мистецтвом.
Приязні стосунки склалися з київською Спілкою художників книги, якою керує Вольдемар Яворський. Деякі члени «Золотої палітри» беруть участь в оформленні української книги (зараз вона переживає не найкращі часи), у книжкових виставках, часто виборюють дипломи-нагороди.
— АРТ-асоціація і тепер намагається об'єднувати художників-інвалідів?
— Двері відчинені для всіх. Проте кістяк — це люди, яких добряче помотузило життя. Сам я — інвалід другої групи, у мене складне захворювання: атрофуються руки й ноги (через декомпресію під час рятування екіпажу підводного човна), насилу ходжу. У мене своєрідна техніка: пишу спеціально дібраними пензлями, іноді пальцями, коли не в змозі тримати пензля.
Полковник-орденоносець Григорій Шкребель служив у найвіддаленіших гарнізонах, зокрема за кордоном, «заробив» інвалідність другої групи, що не завадило йому стати генералом Українського козацтва, художником (навчався у самого Сергія Шишка), академіком мистецтв України.
Олександр Мусієнко пише українську природу, хутори, Карпати. У 1986 році молодим, здоровим і симпатичним лейтенантом він потрапив серед перших на ліквідацію Чорнобильської катастрофи, тепер інвалід третьої групи.
Таких у нас чимало: побитих життям, але незламних.
— Що Вас останнім часом найбільше вразило?
— Я брав участь у святкуванні 1020-річчя хрещення Київської Русі. Відбулася унікальна подія — приїзд Всесвітнього патріарха Варфоломія, нашого головного православного ієрарха. Додав значущості святу візит Московського патріарха Алексія II. Я все бачив на власні очі, брав участь у хресній ході й служінні. Мене, як і всіх інших, утішило відчуття єдності, те, що всі ми — православні християни, живемо на святій землі, де Андрій Первозванний проголосив, що на ній буде закладено другий Константинополь.
На Володимирській гірці є ще одне святе місце, де князь Володимир охрестив своїх синів, там стоїть стела з хрестом, побудована, здається 1892 року, — при виході на Набережно-Хрещатицьку навпроти Труханового острова. Колись туди вели красиві сходи. Тепер усе розвалено, під пам'ятником купа сміття, сам він увесь облущений. Тобто вгорі зробили красиве свято, там раділи захоплені парафіяни, а внизу — неподобство. На цю святиню влада десятиліттями не зважає. Соромно! А колись кияни любили там гуляти: спускалися по сходинках на Набережно-Хрещатицьку, йшли до пішохідного мосту, щоб потрапити на Труханів острів.
Зараз заведу вас у тісний дворик на Володимирській, де поховані давньоруські князі, починаючи від Святого Благовірного Великого Князя Київського Мстислава (усього дев'ять державників). Поруч на місці церкви маленька капличка, а навпроти — сміттєзбиральники.
— Якими найболючішими є проблеми українських художників на тлі контрастного сьогодення?
— У більшості з них немає можливості показати себе в художніх салонах. Хоча їх у Києві велика кількість, але митці намагаються з ними не мати справи.
— Чому?
— Тому що там захмарні ціни. Художник править за роботу скромну винагороду, а в салонах загилюють шалені накрутки, в результаті картини погано продаються.
На мій погляд, нема потреби в Києві утримувати таку кількість галерей, недоступних для більшості художників через дорожнечу оренди приміщень. Чи не тому там живопис дедалі гіршає?
— Тобто художня галерея — не запорука якості?
— На жаль. Галерейники живуть замкненою «кастою», процвітає клановість. В Українському домі щороку проводить колосальні виставки «Арт-Київ», куди з'їжджаються колекціонери з усієї Європи, там експонують по три тисячі картин п'ятисот художників. Одначе прорватися туди живописцю, який не має прикриття у вигляді галереї, практично неможливо. Саме галерейники вирішують, кого виставляти. А критерії? Серед арт-менеджерів чимало людей, далеких від мистецтва.
— Яку ціну зазвичай править художник і за скільки картину продають салони?
— Якщо художник просить півтори тисячі гривень (лише триста доларів), салон продає за сімсот, тисячу доларів і вище. Тобто елементарно підвищує ціну вдвічі-утричі. Звісно, твір колись можуть придбати, але художник живе сьогодні: йому потрібно продати картину, щоб створити нову, 50% отриманих грошей іде на нову раму, полотно, фарби, пензлі.
— Вихід?
— Салонами мають займатися фахівці. На Андріївському узвозі дев'ять салонів, із них тільки три професійні. Є гроші — салон відкрили. Але виставляють іноді таке (бо свій), що страшно дивитися.
Друга проблема — місця, де художники продають свої картини. Андріївський узвіз у цьому сенсі постійно лихоманить. Нещодавно мер Черновецький укотре пообіцяв, що не чіпатимуть художників, але все одно немає спокою: то підвищують ціну за місце, то змушують ставити кіоски. Скільки ж у кіоску можна розмістити картин? І в що перетвориться узвіз?
На живопис наступає базар примітивних сувенірів. Можна, звісно, пам'ятник Булгакову поставити, будинки пофарбувати, але має ще бути присутній дух високого мистецтва.
Під прапори АРТ-асоціації можна зібрати багато митців. Але для того, щоб донести їхнє мистецтво до людей, треба орендувати зал. Лишень у Будинку вчених і Будинку актора виставки можна влаштувати безплатно.
Притулок київських художників — Андріївський узвіз давно заслужив статус вулиці-музею. Ним повинно опікуватися Міністерство культури, фінансувати, контролювати, що там будують і як реставрують. «Золота палітра» готова в усьому допомагати, енергії у нас вистачає, наші люди ініціативні. До речі, чимало митців АРТ-асоціації є не тільки членами Національної Спілки художників України, а й входять до організації «Міжнародна антитерористична єдність» при Раді Європи, представляють Україну. Готуємося презентувати за кордоном українське мистецтво: танець, музику, живопис. Подібною діяльністю займаємося на ентузіазмі, тому що патріоти своєї країни.
Колись мене змушували приймати присягу Росії. Мої матроси, переважно українці й білоруси, запитали: «Ви будете приймати присягу Росії?» Я сказав: «Ні, я українець, народився в Києві. Але вам я вже нічого не можу наказати. Робіть, як хочете». Коли повз стрій ішов священик і за ним несли російський прапор, раптом за моєю спиною піднялися зшиті з простирадл український і білоруський прапори, я відчув у собі величезну впевненість, піднесений хвилею патріотизму зрозумів, що з моїми матросами-українцями однієї крові. Якби це відбулося до 1991 року, нас, можливо, на місці відразу б розстріляли. Я тоді чітко усвідомив, що моя земля — не в Прибалтиці. Повернувся в Україну, і тепер, як можу, намагаюся зробити життя кращим, допомагаю людям, хоча сам іноді потребую допомоги.
«Золота палітра» надихає на добрі справи. Сумно, звісно, що так складно спілкуватися з меценатами. Ми нічого не просимо для себе, кажемо: дайте нам можливість безплатно провести виставку, допоможіть оплатити зал, каталог. Поки що все робимо самотужки, копійчини не отримали. Проте мріємо провести аукціон на користь дітей-сиріт, хочемо допомагати тим, хто ще слабший, ніж ми.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»