ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ОЙ, ЧИЙ ТО ФЛОТ СТОЇТЬ?
ГОЛОВНИМ ЗАВДАННЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ НА НАЙБЛИЖЧИЙ ПЕРІОД МАЄ СТАТИ БОРОТЬБА ЗА ВИВЕДЕННЯ РОСІЙСЬКОГО ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ ІЗ СЕВАСТОПОЛЯ НЕ ПІЗНІШЕ 2017 РОКУ

Російсько-грузинський конфлікт цього тижня отримав продовження — президент РФ Дмитро Медведєв підписав укази про визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Світ відреагував на це жорстко і дипломатична суперечка, вочевидь, триватиме ще довго. Це, у свою чергу, означає, що українському суспільству варто уважно поглянути на весь спектр двосторонніх відносин із північними сусідами.
Як ми писали, найголовнішою «скалкою» у цих відносинах був і залишається Чорноморський флот Російської Федерації, котрий на цілком офіційних підставах «бороздитиме» вітчизняні води до 2017 року. Вивести його раніше (на чому наполягають деякі українські політики) практично неможливо. Тож нині Україні потрібно зосередитися на тому, щоб таки домогтися виведення чужинських кораблів не пізніше, ніж через дев’ять років.
Утім, проблема з іноземними кораблями настільки зашкарубла, що вирішити її буде непросто. Надто багато нюансів «намішалося» у флотську «кашу». Спершу до 1997-го — року підписання флотських угод, а потім за останнє одинадцятиріччя.
Отже, у 1997 р. Україна та Росія підписали три базові угоди щодо ЧФ, котрі, як прийнято вважати, дали «зелене світло» великому договору про дружбу та співпрацю між двома країнами. (До речі, цей договір деякі російські політики нині активно намагаються переглянути). А чинні угоди стосовно ЧФ такі: документи про статус Чорноморського флоту на нашій території, про параметри поділу флоту та міжурядова угода про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом і перебуванням ЧФ на території України.
Однак навіть за видимого консенсусу ці документи не вирішили купу суперечностей. (Із чим ми найгостріше зіткнулися саме зараз). Почнемо з того, що ст. 17 української Конституції забороняється розміщувати на українській території іноземні військові бази. Робити це дозволяється лише п. 14 перехідних положень до Основного закону.
Проте найбільше претензій до фінансового аспекту питання. Саме ця складова дала змогу деяким українським чиновникам у розпал добряче набридлих газових конфліктів логічно заявити про необхідність підвищення плати за оренду.
Спробуймо пояснити, у чім тут справа. Деякі українські діячі ще в середині 90-х років заявляли: на оренду ЧФ Україна пішла, щоб розрахуватися з енергетичними боргами. Одначе одна із угод свідчить: РФ «платитиме» (взято в лапки, бо плата за оренду відбувається не «живими» грішми) Україні лише 100 мільйонів доларів. Ця ціна, як мінімум, сміхотворна. Адже, якщо покопатися в архівах тих часів, коли переговори були в розпалі, можна відшукати цікаві дані. Приміром, при варіанті розподілу флоту за «завидовською» угодою, Росія щороку мала нам платити 875 мільйонів доларів. За масандрівським протоколом — близько 2,25 мільярда. Тож виходить, що навіть перша — найнижча — цифра значно перевищує нинішні реалії.
Наступний цікавий факт. За оцінками міжнародних експертів, вартість Чорноморського флоту на початку 1992 року, коли дискусії щодо поділу флоту розгорілися між двома країнами, дорівнювала близько 80 мільярдам доларів. Половина флоту (отже, й суми — 40 мільярдів) відійшла Україні. Таким чином, віддаючи Росії більшу частину зі своєї флотської половини у 1995-му, Україна мала б заробити понад 25 мільярдів «зелених». Але ж, вибачте, коли це в нас були аж такі борги за газ чи нафту?
Проте одинадцять років тому президенти Леонід Кучма і Борис Єльцин підписали флотські угоди, а трохи згодом парламенти двох держав їх ратифікували. Відтоді почалася нова сторінка для ЧФ. Він змінив стару радянську символіку на «андріївські стяги» і почав вести свою діяльність. Спершу вона не була надто активною. З часом виникало усе більше ексцесів. Кілька разів не вдавалося приховати, що кораблі Чорноморського флоту запливали не туди, де їм належало дислокуватися.
Апогеєм були події з українськими маяками: росіяни демонстративно повивішували на них свої прапори. А такі маяки, до слова, розташовані не лише у Севастополі. Чимало туристів, перебуваючи влітку на Кримському півострові, дивувалися: чому на певному об’єкті на території України майорять іноземні стяги? Навіть після судових рішень про те, що маяки є власністю української держави, російські моряки жодного разу не підпустили виконавців до об’єктів суперечок.
Упродовж дії флотських угод росіяни провели заміну деяких суден — вивели із Севастополя старі, перевівши туди більш сучасні. Нині подейкують навіть про бажання завести до Севастополя новий підводний човен. Це при тому, що така ротація не передбачена в тексті ратифікованих угод про перебування ЧФ у Криму. Втім, на цю «прогалину» росіяни чомусь воліють заплющувати очі. На відміну від ідеї про інформування української сторони щодо переміщення своїх суден.
Навіть попри шалений спротив, 19 серпня командування Чорноморського флоту таки поінформувало Україну про намір повернути до Севастополя чотири кораблі, що перебували в Новоросійську. Щоправда, не за 72 години, як того вимагає відповідний президентський указ, а лише за добу. Можливо, це таки доводить, що вітчизняна дипломатія, хоча повільно і не без помилок, але рухається у правильному напрямку. Бо ж справді: для того щоб змусити росіян бодай рахуватися з позицією України, про власну позицію потрібно постійно нагадувати. Недаремно говорять, що вода камінь точить...

Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:

• ХТО З ПОЛІТИКІВ СИЛЬНІШЕ «ЗАСМАГ», або ПОПЕРЕДНІ ВИСНОВКИ ПОЛІТИЧНОГО МІЖСЕЗОННЯ

назад »»»