ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ'ЯТЬ
ВОГНЯНА ДУГА
Харків у роки минулої війни був у центрі подій, пов’язаних із двома битвами — Сталінградською і Курською. Події розгортались стрімко. Спочатку наприкінці травня 1942 року сталась катастрофа, тоді загинуло майже 300-тисячне угруповання наших військ поблизу Барвінкове — Кругий Лог (Солобожанщина) Південно-Західного фронту. В результаті цієї невдачі 6-а армія Фрідріха Паулюса, практично не зустрічаючи великого спротиву, дійшла аж до Сталінграда. Якби не було «Харківського котла», можливо, окупанти й не дісталися б до Волги. Друга подія радісна: нарешті Харків звільнили від окупантів, коли завершилась Курська битва, що тривала 50 днів — з 4 липня до 23 серпня 1943 року — якраз 65 років тому.

ДО 65-річчя КУРСЬКОЇ БИТВИ І ВИЗВОЛЕННЯ ХАРКОВА
Крах «Цитаделі»
Курська битва остаточно поховала прагнення гітлерівців повернути стратегічну ініціативу у війні, втрачену під час битви за Москву, особливо під Сталінградом, коли намітився корінний перелом. Хоча до Перемоги було ще далеко і звільнений 16 лютого 1943-го Харків через місяць знову здали ворогу...
На початку літа лінія радянсько-німецького фронту склалась як виступ між Орлом і Курськом — «дуга», вигнута у бік німців, які мали намір фланговими ударами відсікти радянське угруповання, створити черговий «котел» і реваншуватись за поразку під Сталінградом.
Гітлер провів тотальну мобілізацію. На початок липня під Курськом було зосереджено понад 900 тис. солдат і офіцерів, близько 10 тис. гармат і мінометів, до 2700 танків і штурмових гармат, майже 3 тис. літаків. Операція іменувалась «Цитадель». Наводимо витяг із наказу від 15 квітня 1943 року: «Я вирішив, як тільки складуться сприятливі умови, провести наступальну операцію «Цитадель» — перший наступ цього року, якому надається вирішальне значення. Він повинен завершитись швидким і вирішальним успіхом. У результаті наступу ініціатива на весну і літо повинна перейти в наші руки... На напрямках головних ударів мають бути використані кращі з’єднання, найкраща зброя, кращі командири і велика кількість боєприпасів. Кожен командир, кожен рядовий зобов’язаний проникнутись свідомістю вирішального значення цього наступу... Вирішально і швидко силами однієї ударної армії з району Бєлгорода, а другої — з района Орла шляхом концентрованого наступу оточити радянські війська в районі Курська і знищити їх... Перемога під Курськом повинна бути факелом для всього світу. Адольф Гітлер».
Якби фюрер знав, що копія цього наказу ще 12 квітня у перекладі на російську лежала на столі Сталіна, то він, мабуть, не підписував би його. Радянська розвідка спрацювала блискуче. Наша оборонна промисловість у тилу на той час набрала високих темпів, дещо допомогли союзники танками, іншою технікою. Тому співвідношення сил напередодні Курської битви було на користь СРСР: за особовим складом — 1,24:1, за танками і САУ — 1,74:1, за гарматами і мінометами — 1,93:1, за літаками — 1,93:1. Загальна кількість радянських і німецьких військ, що зійшлися у двобої, перевищила Московську і Сталінградську битви разом узяті. У ситуації, що склалась, генерал Ватутін пропонував не чекати, поки супротивник цілковито підготується до наступу, а заздалегідь нанести випереджувальний удар. У результаті дискусій зупинились на точці зору Рокосовського — Жукова, котрі вважали, що краще втягнути ворога у вимотувальні бої зі здолання нашої інженерної оборони. Потім, коли противник втомиться, втратить наступальний порив, не даючи йому передиху і тями на перехід до оборони, увести в бій свіжі сили і перейти до контрнаступу. Протягом квітня-червня на Курському виступі розгорнулось спорудження масштабних оборонних редутів, створили вісім рубежів оборони заглибшки 300 км і чотири укріплені лінії у разі вірогідних ударів фашистів. Особливу увагу надавали протитанковій, протиповітряній обороні. Своєчасно вдалось вирити і оснастити усім потрібним близько 10 тис. км окопів і ходів сполучень, що відіграли неабияку роль у забезпеченні кінцевого успіху. Готувались ретельно до оборони й тому, що в якісному плані німецька бронетехніка тоді переважала нашу. Усі вважають, і цілком справедливо, що народжений напередодні війни в Харкові танк Т-34 був найкращим у Другій світовій війні. Але на той час Т-34 мав
76-міліметрову коротку гармату, якою били в лоб німецьку бронетехніку. До Курського протистояння німецькі конструктори оновили парк своєї бронетехніки елітними машинами — дивізії СС «Адольф Гітлер», «Велика Німеччина», «Мертва голова», «Вікінг», «Райх» та інші, отримали нові машини — «Тигри», «Пантери», озброєні 88-міліметрові гармати, які перевершували 76-міліметрові. Щоправда, на початку Курського протистояння, наші освоїли 85-міліметрові довгоствольні гармати, але модернізовані такою зброєю «тридцятьчетвірки» тільки-но почали надходити у війська. Важких танків ІС-2 з потужними 122-міліметровими гарматами на Курському виступі було замало, багато було легких танків Т-70 і лендлізівських англійсько-американських, але вони не годились у бою із сильним супротивником. Тому радянське командування вдалось до глибоешелованої оборони з використанням протитанкових мін і артилерії, що принесло успіх. Більше половини «Тигрів» було виведено з ладу мінами.

Виправданий ризик
Костянтин Рокосовський на свій страх і ризик (коли підготувались до передбачуваних оборонних дій) віддав 5 червня 1943 року наказ «...завдати противникові упереджувальний удар». Вогонь вели із закритих позицій вночі й без коригування. Це нестандартне рішення Рокосовського пізніше наводилось як приклад виправданого ризику. Розвідка підтвердила: полонені німці стверджували, що початок атаки на наші позиції німецьке командування змушене було перенести аж на два дні (через втрату управління військами, інші негативи). Втрати німці в результаті задумки Рокосовського понесли чималі, а наші жодного тоді вояка не згубили. Протягом чотирьох днів противникові довелось «вгризатись» у нашу глибоешеловану оборону. Лише з північного боку Курська вони вклинились на 10–12 км, південна німецька армада трохи більше. Зустрівши стійкий опір наших вояків на головних напрямах, гітлерівці спробували перенести акцент атак на Прохорівку, розраховуючи вийти до Курська кружним шляхом. Ставка цей задум ворога розгадала і «кинула» назустріч німцям 5-ту гвардійську танкову армію генерала П. Ротмістрова і 5-ту гвардійську танкову армію генерала О. Жадова. 12 липня біля села Прохорівка відбулась найбільша в Другій світовій війні зустрічна танкова битва. «До пізнього вечора,— згадував головний маршал бронетанкових військ СРСР П. Ротмістров,— на полі бою не стихало ревіння моторів, вищання гусениць. Горіли наші й ворожі танки і САУ. Хмари пилу й диму затягли небо... День 12 липня 1943 року став історичним...» А ось свідчення генерала М. Катукова: «Із повідомлення командира 49-ї танкової бригади А. Бурди, на їхній ділянці противник атакував безупинно. По 50–100 танків ішло. Втрати з обох боків величезні...» Але танкову битву виграли наші. Прорватись через Прохорівку гітлерівцям не вдалось. Це був переломний рубіж «вогняної дуги». 5 серпня наші звільнили Орел і Бєлгород, Москва вперше салютувала переможцям залпами з 224 гармат, а 18 серпня Орловський плацдарм узагалі перестав існувати. 23 серпня в результаті успішних дій на «вогняній дузі» було звільнено Харків. Проте це вдалось зробити тільки...

...З четвертої спроби
У роки Великої Вітчизняної Харківщина вісім разів ставала гігантським полем битви, де з обох сторін брало участь понад чверть військ, зосереджених на радянсько-німецькому фронті. Звідси фашистські орди намагались проникнути на схід — углиб Росії. Наші тричі зі Слобожанщини намагались розпочати довгоочікуване визволення України від окупантів. Тільки в серпні 1943 року ця спроба вдалась. 11 серпня п’ять армій Степового фронту перейшли в наступ з Чугуєва і Вовчанська. Форсувавши річку Сіверський Донець, наші війська 13 серпня вийшли до зовнішнього оборонного рубежу німецьких військ.
Щоправда, не все йшло добре, як того хотіла Ставка. Може, якраз тому в директиві від 21 серпня 1943 р. Йосиф Сталін зробив зауваження командуючому Воронезьким фронтом генерал-лейтенантові М. Ватутіну, а отже й Г. Жукову, котрий його опікував, що «...було втрачено вигідне положення для розгрому Харківського угруповання». Проте цей важливий історичний факт Г. Жуков у своїх «Спогадах і роздумах» із особистих причин обійшов мовчанням.
Члени харківської громадсько-пошукової організації «Альтруїст» тривалий час трудились у Центральному архіві Міністерства оборони РФ, вивчили документи, пов’язані з визволенням Харкова й області від поневолювачів у серпні 1943 року, з’ясували чимало «білих плям» у цій операції. Курський плацдарм армії групи «Південь», якою командував Манштейн, «...залишили, не втративши впевненості в своїх силах...» Так вважають німецькі мемуарні видання. Це підтвердили жорстокі криваві бої за визволення Слобожанщини. Аби не бути голослівним, звернімось до фактів, котрі, нарешті, 1993 року було розсекречено. Офіційні дані свідчать, що операція на Харківщині в серпні 1943 року була набагато кривавішою і втратнішою, ніж поблизу Курська, хоча і німців побили чимало.
7 серпня 57-й армії було поставлено завдання «...наступати зі сходу, охоплюючи Харків з півдня». 5-та гвардійська танкова армія мала охопити обласний центр із заходу. Проте біля сіл Довжик, Масловка, залізничної станції Рогозянка ця танкова армія була зупинена противником. 11 серпня Георгій Жуков наказав 5-й танковій армії непомітно рухатись на Богодухів, звільнений першою танковою армією, тож повернути на південь і перерізати шосейну й залізничну дороги Харків — Полтава та залізницю Харків — Красноград. Далі ударом на схід перетнути шосейну і залізничні дороги Харків — Лозова і закрити шляхи відступу ворога з району Мерефи. Проте це завдання не вдалось виконати. Архівні документи свідчать: «Противник перекинув у цей район частини двох танкових дивізій СС «Мертва голова» і «Райх», велику кількість літаків...» Уперті бої тривали з 12 до 17 серпня. Контрнаступ гітлерівців удалось призупинити на підступах до Богодухова, 20 серпня Жуков наказав п’ятій танковій армії допомогти розвинути наступ 53-й загальновійськовій армії поблизу залізничних станцій Пересічна і Курортне. Наступ танкістів «п’ятої» вдався — для противника біля Харкова виникла загроза повного оточення. Однак 22 серпня німці підкинули в район Коротича (неподалік Харкова) значні сили і захопили село, яке вдалось звільнити від окупантів лише 28 серпня. В критичний момент ворог кинув на бойові порядки 53-ї та 69-ї армій Степового фронту, які підготувались до останнього штурму позицій Харківського угруповання, значну частину авіації. Прикро, але Іван Конєв не розгадав суть стратегії й тактики супротивника. Скориставшись цим прорахунком, головні сили гітлерівців у ніч з 22 на 23 серпня організовано й швидко полишили Харків і з ходу атакували розрізнені частини п’ятої танкової армії, котра втратила в боях майже всю вогненну техніку і фактично вважалась небоєздатною). Так закінчилась Харківська операція і трагедія п’ятої гвардійської танкової армії. У наказі Сталіна від 23 серпня відзначено лише частини 53-ї, 69-ї та 7-ї гвардійських армій Степового фронту, але бились на смерть й інші, про які говорилось вище. Цю помилку слід виправити.
Визволення майже кожного населеного пункту Харківщини давалось непросто. Стосовно Харкова немає однозначної думки. Конєв у своїх «Записках командуючого фронтом 1943–1945 рр.» так описує ці події: «Всю ніч на 23 серпня в місті вуличні бої... На 11-у годину 23 серпня війська Степового фронту повністю звільнили Харків. Більша частина угруповання, яка обороняла місто, була знищена...» А Жуков, як представник Ставки в своїх «Спогадах і роздумах» спростовує Конєва: «Щоб уникнути оточення своїх військ, противник 22 серпня почав відходити з Харкова. Ранком наступного дня відступили його останні ар’єргардні частини, і війська Степового фронту увійшли до міста...» Те саме засвідчив у мемуарах «Зв’язок працював безперебійно» колишній начальник зв’язку 53-ї армії генерал-майор Д. Макаренко. Командир 227-го полку, який визволяв Харків, так сказав йому в телефонній розмові: «Знаходжусь на площі Дзержинського, супротиву не зустрічаю, продовжую рухатись до вокзалу».
Найважливіше джерело істини — архівні документи. Вони теж стверджують, що на вулицях міста вели тільки гвинтівочно-кулеметну стрільбу. Харків був заздалегідь зруйнований спеціальними командами фашистів напередодні відступу.
І, нарешті, про спростування амбітних планів-намірів Манштейна. Фактична загибель п’ятої гвардійської танкової армії дала привід декотрим фальсифікаторам Другої світової війни на всі заставки розхвалювати твердження колишнього фельдмаршала з його книги «Утрачені перемоги» про те, що «Хоч німецькі війська відійшли, вони показали, що ні в чому не поступаються російським...» Наші частини на підступах до Харкова (особливо п’ята танкова армія, як мовилось вище) зазнали великих втрат. Але окупанти, як пише Манштейн, усе-таки «відійшли». А у вересні накивали п’ятами взагалі з Лівобережжя України. Аж до Перемоги вони не змогли оговтатись і повернутись на Харківщину. Адже головним чинником нашої Перемоги був масовий героїзм воїнів.

Віталій СТЕГНІЙ, Курськ — Бєлгород — Харків
також у паперовій версії читайте:

назад »»»