ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
ОХОРОНЯТИ НЕ ВІД ЛЮДЕЙ, А ДЛЯ ЛЮДЕЙ
У складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України діє урядовий орган — Державна служба заповідної справи. Як забезпечується збереження природно-заповідних територій та об'єктів? Який стан заповідної справи в державі?

Гальма не спрацьовують
Природно-заповідна справа пов'язана з багатьма аспектами найбільш «екологічної» на сьогодні проблеми — взаємин людини і довкілля. Хоча основний її зміст полягає в питаннях матеріального характеру, тобто територій та об'єктів, однак такі феномени, як сакральна, естетична та інші гуманістичні цінності живої і неживої природи, соціальне, національно-етнічне значення заповідних ландшафтів, їхній символізм також є тими об'єктами природного середовища, на які спрямована природно-заповідна справа.
Та все ж головне — збереження біотичного і ландшафтного різноманіття. На превеликий жаль, не всі розуміють, що виснаження природних ресурсів обов'язково призведе до значного погіршення життя наступних поколінь. За твердженням американських учених Е. Майєра та В. Андерсона, нині у світі щодня зникає біологічний вид (це стосується й найпростіших), а на еволюційне формування підвиду природі необхідно близько 15–16 тис. років.
За час, що минув від конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку 1992 року (Ріо-де-Жанейро) до Всесвітнього саміту Землі з питань сталого розвитку 2002 року (Йоганнесбург) міжнародній спільноті не вдалось загальмувати катастрофічний процес збіднення природи, зокрема зникнення біологічних видів. Втрати біологічних видів, спричинені техногенними чинниками, перевищують природні темпи зникнення приблизно в 500 разів. Зрозуміло, природне різноманіття планети опинилося на межі катастрофічного збіднення.
За результатами досліджень, знищення дикої природи в ім'я «освоєння» коштує світовому товариству в грошовому еквіваленті майже 250 млрд доларів США на рік. Призупинити темпи втрат можна лише шляхом створення репрезентативних, біологічно стійких та ефективно керованих природоохоронних територіальних систем.
Для України особливо актуальною є проблема природного різноманіття, бо на її території збереглась тільки третина природної рослинності і до того ж у дуже трансформованому вигляді. Не змінених господарською діяльністю ландшафтів в Україні майже не залишилось. Малозмінені ландшафти становлять 12,7% території, це переважно вторинні ліси, заболочені ділянки, природно-заповідні та інші природоохоронні території.
У біоті України налічується понад 25 тис. видів рослин і 45 тис. видів тварин, з яких до Червоної книги занесено відповідно 541 і 382 види. Як правило, місцем їхнього поширення є природно-заповідні території. Із 57 ландшафтних областей лише 32 мають природні заповідники і національні природні парки. Вочевидь, що кожний вид природного ландшафту, а тим більше ландшафтна область з часом повинні бути репрезентовані висококатегорійним природно-заповідним об'єктом.
Отже, за умов ринкової економіки роль територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) у збереженні біотичного та ландшафтного розмаїття залишається фундаментальною.
В Україні за роки незалежності площа ПЗФ збільшилася удвічі і тепер становить 4,95% території держави. За цей час видано більш як 30 указів Президента стосовно резервування і створення нових територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення. Розширення природно-заповідного фонду відбувалося завдяки утворенню біосферних заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків. Нині в природно-заповідній мережі України — понад сім тисяч територій та об'єктів загальною площею більш як 2,9 млн га. Слід, проте, зауважити, що Україна в цьому відношенні відстає від країн Європи, де показник заповідності становить у середньому близько 15 %.
Відповідною службою підготовлено проект програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року. Очікується, що виконання цієї програми сприятиме, окрім збереження ландшафтного і біорізноманіття, поліпшенню управління заповідною справою, зокрема завдяки залученню висококваліфікованих кадрів, здійсненню фундаментальних і прикладних досліджень у цій сфері тощо. Площу заповідних територій у державі планується довести до 10 відсотків.

Музеї в природі
У нинішній структурі природно-заповідного фонду України — 11 категорій територій та об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Багатство та унікальність української природи, її незайманість і неповторність репрезентують природні заповідники — справжні наукові музеї в природі. Маємо їх сімнадцять. Приміром, відомі далеко за межами країни — Кримський, Карадазький, Український степовий. Міжнародне значення мають біосферні заповідники, яких в Україні є чотири: «Асканія Нова» імені Ф. Е. Фальц-Фейна, Дунайський, Чорноморський, Карпатський. Крім усього іншого, ними опікується ЮНЕСКО, оскільки вони долучені до всесвітньої мережі біосферних резерватів.
Щоб гармонізувати інтереси відносно збереженої природи та рекреаційні потреби людей у спілкуванні з нею, в Україні створено і функціонує 19 національних природних і 49 регіональних ландшафтних парків. З національних природних назвемо: Шацький — посеред озер Волині, «Синевир», «Сколівські Бескиди», Вижницький — у Карпатах, «Святі Гори» — на Донеччині, Деснянсько-Старогутський — на Новгород-Сіверському Поліссі, Яворівський — на Розточчі. З регіональних ландшафтних парків (РЛП) першим, ще у 1990 р., був створений «Дністровський каньйон» на Тернопільщині. Велична краса притаманна ландшафтам РЛП «Зачарований край» на Закарпатті, «Верхньодністровські Бескиди» на Львівщині та ін.
До складу природно-заповідного фонду належать також понад 2,7 тис. заказників (територій, на яких обмежена господарська діяльність), більш як три тисячі пам'яток природи, які часто є унікальними, безцінними її перлинами.
Указами Президента України від 13 та 27 серпня 2007 року створено такі національні природні парки: «Прип'ять— Стохід» у Волинській області та «Голосіївський» на території Києва.
Але чи все так ладно в нашому «заповідному королівстві»? Не гріх признатися, що деякі парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва (колишні поміщицькі садиби), м'яко кажучи, заросли бур'янами. Нема ні господаря, ні грошей на відновлення.
Громадськість порушує питання відродження подібних перлин природи і людської творчості у малих і середніх населених пунктах. Такі середньовічні містечка в Європі для рекреаційно-туристичного бізнесу, як то кажуть, на вагу золота. Наприклад, у старовинному Вишнівці, що на Тернопільщині, у родинному гнізді-маєтку князів Вишневецьких планується створити «український Лувр». Уже те, що у Вишнівці бували Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак та інші відомі особи, свідчить про його велику історичну значущість.
Водночас складною залишається ситуація з бюджетним фінансуванням установ ПЗФ, через що практично не оновлюється їхня матеріально-технічна база. Бракує коштів і на капітальне будівництво, і на придбання техніки та обладнання.
Фінансуються установи природно-заповідного фонду з держбюджету лише на рівні 35 % від потреб (для порівняння: у США — на 90%), переважно це кошти на зарплату працівників.
Без реформування фінансового забезпечення ПЗФ його подальший розвиток видається проблематичним. Одним з напрямів такого реформування є більш ефективне використання установами ПЗФ, передусім національними природними парками, свого рекреаційного потенціалу. Тобто шлях вирішення проблеми — заробляти власні кошти. Певні кроки вже зроблені. Наприклад, деякі національні парки, природні й біосферні заповідники досягли самофінансування в обсязі 20–25%. Крім того, на природно-заповідних територіях створюється своєрідний «додатковий продукт» (оздоровчий вплив на довкілля), прибуток від якого часто (і безкоштовно) присвоюється суміжними галузями (лісове господарство, сфера обслуговування тощо).
Природно-заповідні території та об'єкти мають надавати науково-пізнавальні, освітньо-виховні, рекреаційні, оздоровчі та інші послуги відповідно до потреб сучасного урбанізованого суспільства.
Власне, з метою поліпшення фінансового стану установ ПЗФ Кабінет Міністрів України схвалив постанову «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду». Проте, коли взяти перелік затверджених платних послуг, які можуть надаватися, приміром, національними природними парками, стає очевидним, що значна (до 90%) їхня частина надходить від «операцій» з лісом. А треба, щоб гроші, отримані від реалізації лісопродукції, поступово були замінені коштами від розвитку рекреації та екотуризму.
У штатному розписі національних природних парків є заступники директорів з рекреації та маркетингу, та особливих досягнень поки що не видно. З-поміж багатьох причин чи не найважливішою є брак середнього за доходами споживача і, відповідно, споживчої вартості «продукції» парків.
У процесі організації рекреаційної діяльності виникають, так би мовити, й «суб'єктивні» проблеми. Візьмімо для прикладу перший в Україні Карпатський національний природний парк. Щороку його відвідують численні групи туристів (50–100 тис. осіб). Масовими тут стали сходження на Говерлу і зумовлені ними рекреаційні навантаження, такі, наприклад, як гори сміття.
Проблеми є й у Криму. Тут досі не вирішено питання про створення національного природного парку. Одна з причин — за законом такий парк створюється для людей, це національне надбання, а Крим, як відомо, «прихватизується» вибраними... Друга — цінність природного різноманіття ландшафтів, зокрема гірського Криму. Тому на першому місці в організації заповідних територій на півострові — природоохоронна функція. Поширеною є думка, що на Південному березі Криму численні парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва (Фороський, Алупкінський, Гурзуфський, Кипарисний, Місхорський, Масандрівський, Лівадійський та ін.) функціонують як рекреаційні установи. Але більшість з них підпорядковані місцеві владі, що ускладнює державний контроль за їхньою діяльністю, особливо рекреаційною. Зазвичай шалені гроші стікаються в кишені тутешніх ділків.
Згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» Кабінет Міністрів мав у двомісячний термін внести пропозиції щодо впорядкування мережі природних, біосферних заповідників, національних природних парків та передачі їх у разі потреби в підпорядкування Міністерству охорони навколишнього природного середовища. Проте віз і досі там: жодну з установ ПЗФ не передано під опіку Мінприроди. За таких умов одним з пріоритетів заповідної справи є розробка моделі інтегрованого управління, чого з об'єктивних і суб'єктивних причин здійснити не вдалося.

У планах і на ділі
Потрібен єдиний центр керівництва заповідною справою, зокрема ПЗФ, аби уникнути безлічі труднощів, пов'язаних з різними сторонами управлінської діяльності.
Відомча розпорошеність установ ПЗФ не дає змоги провадити ефективної фінансової політики. Негативно позначається й те, що немає єдиної державної системи матеріального стимулювання. підбору, підготовки кадрів, їхнього навчання.
Від отримання прибутку з природно-заповідних територій фактично відсторонене наше місцеве населення. Щоб зламати цей стереотип, необхідно в основу діяльності покласти принцип — охороняти природу на заповідних територіях не від людей, а для людей, не залишаючи поза увагою й економічні чинники.
Стосовно перспектив розвитку заповідної справи — слід визнати, що для збільшення площі ПЗФ в Україні практично немає резервів малозмінених територій. Показник розораності сільськогосподарських угідь є одним з найвищих у світі — 55% загальної території країни (у США — 17%, у Західній Європі — до 30%).
Оскільки збереження ландшафтного різноманіття автором трактується не тільки як консервація «диких» природних територій, а і як профілактика та оздоровлення «хворих» ландшафтів, тому доцільно включати до ПЗФ деградовані угіддя з перспективою їхнього повернення до початкового стану. Особливе значення це має для степової зони.
Багато нового у сфері заповідної справи виникло у зв'язку з земельною реформою, зокрема в тому, що стосується власності на природно-заповідні території та об'єкти. Дедалі більшої актуальності набуває питання створення в провідних вищих навчальних закладах країни спеціалізованих кафедр, відкриття навчальної та наукової спеціальностей «заповідна справа».
Природно-заповідний фонд — національне надбання, але про це знає лише невелика частина суспільства. Ще в 1900 р. один з родоначальників заповідної справи в Європі, німецький природознавець Гуго Конвенц писав, що народ тільки тоді пишатиметься заповідними об'єктами, коли мова про них буде йому зрозуміла. Ось чому необхідна потужна і різнобічна пропаганда розвитку заповідної справи в Україні.
До речі, американські екологи стверджують, що відтоді, коли така мета була висунута щодо національних парків США, і до того часу, як вони відчули результати просвітницької діяльності, минуло 30 років. Нині національні парки є предметом гордості американців, їх любить уся країна, і жоден політик не закликатиме ліквідувати який-небудь з них, як це трапляється в нас. Важливою є проблема інтеграції законодавчої бази природно-заповідного фонду України з правовим полем країн Європейської співдружності. Один з пріоритетів державної екологічної політики — організація міждержавних (транскордонних) біосферних резерватів у прикордонній смузі, де ще збереглись мало змінені ландшафтні екосистеми.
Нині основним документом, яким передбачено розвиток природно-заповідної справи в Україні, є загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки. Згідно з цією програмою заплановано створити 29 національних природних парків, сім біосферних заповідників, розширити територію природно-заповідного фонду до семи відсотків. Дотепер створено лише три національних природних парки.

Володимир ГЕТЬМАН, головний спеціаліст Державної служби заповідної справи Мінприроди України
також у паперовій версії читайте:

назад »»»