ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МАРІЯ БУРМАКА: «МОЯ ТВОРЧІСТЬ ДЛЯ ТИХ, ХТО РОБИТЬ ВЧИНКИ»
Вельми складно віднайти в українському музичному просторі таку водночас різну, цілісну й плідну авторку-співачку, як Марія Бурмака. Десять її альбомів — це дивовижно різні грані однієї особистості, котра ніби поєднує в собі кристал, дзеркало і збільшувальне скло: певна якість превалює залежно від власного емоційного стану і ситуації в соціумі.

Ще одна дивність Бурмаки полягає в тому, що вона є водночас бешкетно-молодою (як вона дитинно усміхається!) і ветераном-творцем незалежної української популярної музики, для котрої певним рубіконом-відліком став легендарний фестиваль «Червона рута» 1989 року.
Під час Помаранчевої революції Марія Бурмака «стояла на барикадах» разом із Юлією Тимошенко й Русланою, але у велику політику принципово не пішла, навіть уникає розмов про неї, бо вважає, що цінність і актуальність митця вимірюється мірою художності та патріотизму.
Що можуть нащадки дізнатися про наш час з безлічі пісеньок нинішніх попсових зірочок? Нічого. А от із пісень Марії Бурмаки можна дізнатись не лише інформативно про наш час, а й відчути його пульс і звукове забарвлення. Рідкісна річ — тексти її співанок можна читати очима, бо в них є поезія і розум, з її рядків образи українців смутного часу дивляться в майбутнє.
— Пані Маріє, яким є Ваше сьогодення?
— Я рухаюсь вперед. Чимало зроблено, багато чого в планах. Та, врешті, те, що Ви зараз мене про це запитуєте, означає, що моя думка і позиція цікаві, а музика на слуху. Недавно вийшов мій новий альбом. Деякі люди буквально розуміють його назву «Саундреки»: ось, будь ласка, знімайте кіно, беріть мою музику. Насправді у мене колись були пропозиції написати, власне, саундтрек до фільму (тоді мені нічого в голову не прийшло і я не взялася за цю роботу), а тут ідея інша. У мене в альбомі «№ 9» є пісня «Це не тільки шоколад», і там є такі слова: «У кіноверсії життя на смак солодкі почуття, це знаєш ти і знаю я. Те все придумаємо ми, які лишилися дітьми у світі світла і пітьми». Я тоді написала цю пісню, а потім подумала: нас деколи вражають фільми, які ми дивимось, але, по суті, історія кохання кожного з нас є набагато цікавіша і не настільки проста. І у моєму житті було так, коли я писала музику, і у житті інших людей так само. Вони можуть послухати цю музику і придумати своє кіно під неї, прожити це кіно, бути у ньому головними героями. А потім, можливо, колись почувши якусь з пісень, згадати свою життєву історію.
Отакий альбом вийшов і такі роздуми. Мені, до речі, не так мало років, я тільки на сцені майже 20 років, якщо відліковувати від першої «Червоної рути», і я думаю, чи не настане у мене ось-ось «криза середнього віку», та і просто, що це таке? Але ні, пісні пишу (на наступний альбом є достатньо), збираюсь писати і для інших виконавців, ідей чимало. Є такий вислів: «Хтось іде з ярмарки. А хтось — ще тільки туди». Я йду на ярмарок.
— За період від Помаранчевої революції дотепер які метаморфози з Вами відбулися?
— Зі мною не відбулося кардинальних метаморфоз. Напевно, ви думаєте, що я говоритиму про розчарування. Так, це болісно шукати відповідь на запитання якоїсь зустрічної бабусі: «Ми ж стояли на Майдані, Ви ж були на сцені, що ж це робиться зараз?..». Так само непросто усвідомити деякі моменти, які тоді, восени 2004-го, сприймались, як нереальні. Тепер я не є активним учасником політичного процесу і, чесно зізнаюсь, можу багато чого не знати з «підкилимних ігор» й відповідно оцінок не даватиму. Але так само не належу до тих, хто сидітиме в себе на кухні й говоритиме: «А що ж вони такі там, а треба отак і отак...». Я говорила і говорю те, що думаю, моя громадянська позиція давно всім відома і щодо питань моральності, духовних орієнтирів, любові до Батьківщини та почуття власної гідності вона не змінилася ні на грам.
Скажу більше, багато що в моєму світогляді, філософії й характері було сформоване на момент моєї участі у першій «Червоній руті» й закінчення університету. Десь тоді, до речі, була написана пісня «Ми йдемо», що звучала під час Помаранчевої революції. У 1992-му я хотіла написати патріотичну пісню, де навіть не вживалося б слово «Україна», а й так би всім було зрозуміло, що до реальної державності нам ще довго йти.
Свої перші пісні я писала на вірші поетів «розстріляного відродження», котрі заплатили життям за любов до України. Після отримання незалежності почало з'являтись багато легковажних пісеньок, від яких віяло кон'юнктурою, шароварним «псевдопатріотизмом». От я хотіла написати пісню, яка б надихала не спинятись, не задовольнятись картонними декораціями з сувенірними віночками і анекдотами про сало. Вийшло так, що це мені вдалося. Люди виходили на Майдан, об'єднані ідеєю, моральним вибором і відчуттям власної гідності. Вони співали мою пісню. Я завжди знала, що мій народ такий — гордий, рішучий, сильний. Я вірила в це. І от я це побачила. Тепер знаю, що насправді мій народ такий.
Важко, звичайно, не розчаруватись людям, які повірили, не побоялись робити вчинки, відверто ризикуючи, скажімо, роботою, а потім їхні опоненти сміялись їм в очі (знаю таких випадків безліч, наприклад, у моєму рідному Харкові). Якщо їм здається, що все це було марним, це не так. Усім хочеться сказати «дякую» навіть тепер. За те, що ці події зруйнували міф про хуторянську ментальність українців.
Моя творчість для людей, які роблять вчинки. Якщо хтось вважає, що їхнього пориву не помітили, їх просто використали, це — неправда, адже суспільство змінилося, я змінилася, люди, які були тоді на майданах, змінилися, зрозуміли, що ми можемо відстоювати свій вибір, бути нацією. Більше того, люди, котрі стояли на помаранчевих майданах, так само як і на біло-блакитних (не партійні функціонери), виходили за своїм моральним викликом, бажали країні кращого.
Те, що розчаровують політики, зокрема, і все це політичне борсання останнього часу загалом, так це я б не хотіла зараз коментувати. Я просто співачка, не депутат, не радник, не міністр і маю право деколи на таку аполітичну позицію.
— Але ж Ваш брат — міністр у справах сім'ї, молоді та спорту, Юрій Павленко?
— Так. Ви знаєте, напевно, це буде останнє моє інтерв'ю, коли я говоритиму на цю тему, бо вже в «Комеді Клаб» почула на свою адресу такий жарт: «Марія Бурмака в більшості своїх інтерв'ю займається тим, що відмазує брата» (сміється). Не можу давати оцінку роботі двоюрідного брата на посаді міністра, як не можу давати оцінку роботі жодного іншого міністра. Я ніяк не пов'язана з цим міністерством і жодна моя акція, концерт чи тур дотепер не проходили під його патронатом чи за його допомогою. Навряд чи займатимусь політикою в майбутньому — чим далі, тим більше переконуюсь у цьому. І те, що раптом би сталось таке, мені б почали кивати на «кумівство» і «родинні зв'язки» — одна з причин. Я й так цього маю достатньо. Свого брата люблю просто як брата і сподіваюсь, він завжди пишався і пишатиметься, що має таку сестру.
— У чому полягає Ваша творча альтернативність, неформатність?
— Сказати, що я альтернативний музикант, це те саме, що проголосити: я альтернативна людина. Кожна особистість, що займається творчістю, альтернативна. Бо кожна людина неповторна. Я через свою творчість можу показати це широкому загалові. Це може комусь не подобатись, когось залишати байдужим, але я від цього іншою не стану. Залишається писати для тих, хто розуміє. На щастя, їх чимало. Мені самій, між іншим, теж цікаві люди, які займаються творчістю, а не виробництвом масового продукту. Хоча масова музика, без сумніву, теж потрібна. Щоб бути тлом, аби прикрашати дні народження і корпоративні вечірки, щоб бути звуковою доріжкою для занять спортом і сексом, врешті-решт. Хоча ні, для сексу більше підходить джаз. Бо це — почуття!
Спроби самоідентифікуватися в шоу-бізнесі я полишила давно. Це справа критиків. Що тільки не читала про себе: творець авторської пісні, українська фолк-діва. Був період, коли мою музику називали навіть українською готикою через альбом «Знову люблю». В одному з моїх дисків — суто електронне звучання. А є диск «Із янголом на плечі», де, як я їх називаю, «пісні про ангелів». А є «МІА», де естетика звучання «живої» групи не втратила актуальності й дотепер. Це звідти «Сонцем, небом, дощем» і «Чорні черешні»...
Мені самій цікаво читати критику про себе, тоді я можу погоджуватись або ні. А самій визначити... Я змінююсь, змінюється світ навколо мене. З'являється багато різної музики, в яку закохуюсь і вона, безумовно, впливає на мене. Дивлюсь якісь фільми. Читаю книжки... змінюється мій внутрішній світ. Я стаю старшою, десь поступливішою, десь жорсткішою... До речі, в моєму останньому диску «Саундтреки» є лемківська пісня «Під облачком», до речі, моя улюблена зараз. Я колись її записувала — в 92 році, вона є на диску «Лишається надія», разом із піснею «Ми йдемо».
Так от, минуло 15 років і я записала її знову. За цією піснею видно, як я змінилась. Порівняйте! В Iнтернеті можна знайти той перший варіант. А музичний критик Юрко Зелений з приводу диску «Саундтреки» і цієї пісні знаєте як написав? «Є тут пісні і до дня народження, і для танців, й для хлопчика з дівчинкою, і до шелесту осіннього листя, і на дзвін Весни знайдеться, ба, навіть до роковин горезвісної операції «Вісла». Це я про співанку «Під облачком», що лемківською говіркою означає «під віконцем» — саме біля нього наші насильно виселені соплемінники полюбляли заводити бесіди про мальовничий край лемків».
— Наш шоу-бізнес став більш дикий і жорстокий чи набув ознак цивілізованості?
— В Україні складно визначити, чи ще діють правила соціалізму, чи вже ми в капіталізмі живемо. Принаймні останнє десятиліття — непрості роки для розвитку бізнесу, а коли ми говоримо про шоу-бізнес, то маємо розуміти, що бізнесова складова тут присутня. А що таке початковий, «печерний» капіталізм? Він — у фільмі «Банди Нью-Йорка» Мартіна Скорcезе. Це ж американський вислів: «Не питайте мене, як я заробив свій перший мільйон». Український шоу-бізнес теж в стадії «початкового капіталізму», суспільство насичується масовою культурою, досі відбувається період накопичення капіталу, тобто присутнє бажання і намагання за немалих фінансових інвестицій (запис альбому, зйомка і ротація кліпів — це великі суми) максимально швидко повернути і заробити гроші. Це я спробувала дохідливо пояснити Вам, зокрема, механізм і причини наших масових смаків, у яких, чесно кажучи, багато чого не розумію і не можу собі пояснити.
Можливо, ще не настав час здорової конкуренції навіть між масовими проектами, коли виживають не тільки найнахабніші та найстійкіші, а найобдарованіші й не схожі на інших. Так відбувалося в усьому світі. Напевно, проблема також і у загальній нестабільності економіки нашої країни, відсутності середнього класу. Це я до того, що не так багато у нас «некомерційних проектів», тобто, іншими словами, музики для нормальних розумних інтелігентних людей різних поколінь. Але я не була б оптимістом, якби не сказала, що не все так погано! Хто хоче знайти гарну українську музику, той може це зробити! З'являються нові музиканти і групи, й це не може не втішати.
А ось щодо шоу-бізнесової експансії в Україну музики сусідньої країни. Річ навіть не в грошах, які вивозять з держави. Я зараз не тільки про музику говорю. Є важливий моральний аспект: українських дітей, молодь виховують на ідеології іншої країни, на цінностях іншої держави. Які схожі, але все ж інакші, ніж українські цінності. Майже нічого не робиться для того, щоб люди, які виростають, любили своє і почувалися патріотами своєї країни.
У цій ситуації без певних елементів допомоги держави, системної ідеології виховання українців не обійтися. Інакше ми через якийсь час матимемо покоління, якому буде байдуже до майбутнього своєї держави. Я взагалі на цю тему не можу говорити абстрактно, не виходить. Бо це — країна, де я живу і живуть мої любимі й близькі, де росте моя донька. Країна, яку я надзвичайно люблю. Мені боляче, коли її порівнюють з «банановою республікою», територією корупції й бандитизму, державою «третього світу».
Музику я пишу для таких, як я, котрим теж від цього боляче. Пишу українською мовою, яку півкраїни не розуміють і не люблять. А я люблю. Та, з іншого боку, коли бачу молодих людей, які свідомо і принципово говорять українською, народившись в центральній чи східній Україні в російськомовних сім'ях, то розумію, що ми сильні ще й генетично. На такому асфальті деколи травинки проростають! А нам все анекдоти про «хохлів» розповідають...
— Як бути з тим, що шанси молодої обдарованої людини з провінції пробитися практично дорівнюють нулю?
— Думаю над тим, як під це підвести якусь базу, бо Мінкульту явно не до того. Можливо, робитиму Фонд сприяння розвитку сучасної музики чи якийсь центр, аби залучити дітей з вулиці, допомагати їм бодай якось розвивати їхні таланти. Добре, якщо наше суспільство намагається таких дітей хоча б нагодувати й одягти, про духовний світ не йдеться взагалі.
У притулку для неповнолітніх я познайомилась з десятирічним хлопчиком Дмитриком і він сказав: «Я хочу навчитися грати на гітарі». Може цей перший малесенький крок до музики врятує його душу. Скільки ще таких дітей, котрим у додаток до того, що в них нічого нема, бракує тепла, розуміння, місця, куди б вони могли прийти, якщо бодай малесеньке бажання займатись творчістю у них би з'явилось. Я зрозуміла, що мої дії, звичайно, приносять користь, але можна зробити більше. Спробувати навколо такої ідеї об'єднати друзів. Я тепер розмірковую, яким шляхом іти.
Рената Литвинова, одна з моїх улюблених актрис, колись сказала, що головне у житті — знайти своїх і заспокоїтись, я почула цю фразу і здивувалась її точності. Я б лишень сказала: «Не заспокоїтись», а «Знайти сили йти далі».
Мій батько недавно навів мені одну цитату українського філософа і письменника Дмитра Туптала з його твору «Четьї Мінеї» («Житіє святих» — це українська література ХVІІ ст.): «Всі ми в житті, як мішені для стріляння». Це — правда. Хтось більше, хтось менше. Особливо відомі публічні люди. Я теж у цьому світі виставлена як мішень для стріляння, перебуваю під прицілом багатьох людей. Мені буває складно, і якби в мене не було своїх... Знайти душу, яка була б із тобою поряд, непросто, і часто доводиться бачити не своїх і співати не для своїх. Проте коли серед тисячі знаходиш свою людину, важливо не втратити її й зробити для неї все, що можеш.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»