ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛЮДИНА І ПРАВО
ТРИВОЖНІ ТЕНДЕНЦІЇ
Ситуація з дотриманням прав людини в нашій країні погіршилася. Це констатував виконавчий директор Української Гельсінської спілки Володимир Яворський, презентуючи доповідь «Права людини в Україні-2007». Серед найбільших проблем — право на справедливий суд, на життя, на приватність, дотримання заборони катувань і жорстокого поводження.

В УКРАЇНІ НЕ ВИСТАЧАЄ СУДДІВ, ВІДБУВАЄТЬСЯ ЛЕГАЛІЗАЦІЯ ТАЄМНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ, А ПАРТІЇ НАГАДУЮТЬ КПРС
У розгляді справ відмовляють усі суди
Право на справедливий суд гарантовано ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, проте воно не зафіксоване ані в Конституції, ані в українському законодавстві (за винятком окремих елементів цього права).
Справедливий суд є можливим лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Однак правове регулювання кримінального судочинства залишається нереформованим ще з радянських часів. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не узгоджується з вимогами щодо захисту прав людини відповідно до європейських зразків. Господарські суди розглядають спори за правилами, що суперечать сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства. Попри наявність Кодексу адміністративного судочинства, дотепер не ухвалено закону про адміністративні процедури, якими мають бути визначені стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання котрих мають перевіряти адміністративні суди, зазначають правозахисники.
Видатки, передбачені державним бюджетом на утримання судової влади, є значно меншими від реальних потреб, адже попри те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних видатків на їхнє утримання не зазнала істотних змін.
У 2007 році потреба судової системи в коштах була забезпечена державним бюджетом лише на 51 відсоток. Незважаючи на загальне збільшення видатків порівняно з 2006 роком на 21 відсоток (з 1311,2 мільйона гривень до 1586,5 мільйона), проблеми з належним фінансуванням діяльності судів та суддів залишаються не вирішеними. Зокрема, значною мірою додаткові кошти поглинула нова система адміністративних судів.
Переважна більшість судів тулиться в приміщеннях, де через брак площі неможливо створити належні умови для здійснення правосуддя. За інформацією Державної судової адміністрації України, судам належить близько 766 приміщень, з них лише 55 відповідають нормам, затвердженим Радою суддів — 160 квадратних метрів на служителя Феміди (з урахуванням його кабінету, зали для засідань, кімнат для працівників апарату).
У судах бракує залів судових засідань, нарадчих кімнат, приміщень для конвою, підсудних і судових розпорядників, кімнат для прокурорів та адвокатів, свідків, передбачених процесуальним законодавством. Тому в багатьох випадках розгляд справ відкладається з об’єктивних причин, що призводить до тяганини та порушення прав громадян.
Вільний доступ до правосуддя є основою справедливого судочинства. Він, зокрема, означає обов’язок судів не відмовляти в розгляді справ, а також територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів.
Після створення адміністративних судів виникло чимало проблем щодо їхньої юрисдикції. Особливо багато суперечок викликає розподіл компетенції господарських та адміністративних судів. Відомо про безліч випадків, коли в розгляді відмовляють усі суди по черзі, аргументуючи це тим, що справа не належить до їхньої компетенції. Вільними є понад 800 суддівських посад.
Малоефективною є система виконання судових рішень. Через недостатність контролю за діяльністю державної виконавчої служби Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів у розумні строки. Торік такими виявилися 75 справ із 109 (майже 75%). Без виконання судових рішень право на справедливий суд позбавлене сенсу, стає формальним і декоративним, не гарантує захисту прав і свобод і відновлення їх у разі порушення.

Право на приватність
Право на приватність гарантовано Конституцією України, зокрема, ст. 30 захищає недоторканність житла (територіальну приватність), ст. 31 — таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (комунікаційну приватність), у ст. 32 йдеться про заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди (інформаційна приватність).
У цьому сегменті зафіксовано окремі позитивні факти (скасування іменних квитків на залізничному транспорті), однак загальною тенденцію є почастішання випадків втручання держави в комунікаційну та інформаційну приватність.
Водночас Україна не залишається осторонь глобального наступу на приватність у контексті боротьби з тероризмом і запровадження нових процедур стеження (збирання біометричних даних, запровадження електронних паспортів з біометричними даними). Якщо в інших демократичних країнах є правові механізми захисту від зловживання у цій сфері, то в нашій державі їх немає або вони малоефективні.
Законодавством чітко не визначено підстави для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування стаціонарних і мобільних телефонів, відстежування електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), терміну, протягом якого відбуваються такі дії, а також обставин, за яких здобуту таким чином інформацію належить знищити, не зазначено, як її можна використовувати. Через те що гарантії законності є недостатніми, неможливо контролювати кількість дозволів на прослуховування та його необхідність. Особи, стосовно котрих здійснювалися такі заходи, не знають про це і не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.
Торік Кабінет Міністрів ухвалив постанову № 1169 «Про затвердження «Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». У цьому документі визначено процедуру отримання дозволу суду на таємне проникнення до житла чи іншого володіння особи, застосування технічних засобів добування інформації, зняття її з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, а також використання добутої таким чином інформації.
Зазначена постанова фактично легалізує слабко контрольоване таємне спостереження, надаючи правоохоронним органам необмежений доступ до особистої інформації.
Згідно з європейськими стандартами подання про отримання доступу до приватної інформації має бути достатньо обґрунтованим. У ньому зазначають обставини справи і пояснюють, чому лише в такий спосіб можна отримати потрібні відомості. Після закриття кримінальної справи або спрямування її до суду людину сповіщають про те, що за нею велося спостереження. Це дає змогу оскаржувати дії правоохоронних органів у суді. Подібна діяльність перебуває під незалежним контролем (зазвичай з боку уповноваженого з прав людини). В Україні нічого з переліченого немає.
Достеменної інформації про масштаби прослуховування телефонних розмов в нашій країні немає — державні органи не подають офіційної статистики, оскільки з 2005 року ці дані з ініціативи СБУ внесені до реєстру інформації, котра становить державну таємницю (узагальнені відомості щодо оперативно-розшукової діяльності). Наразі можна оперувати такими цифрами: 2002 року суди дали понад 40 тисяч таких санкцій. За інформацією Генерального прокурора, за дев’ять місяців 2005 року кількість дозволів перевищила 11 тисяч, а матеріали прослуховування були використані лише у 40 випадках. Таким чином, можна обґрунтовано припустити, що орієнтовна кількість дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку становить приблизно 12 тисяч на рік. Отже, після 2002 року кількість санкцій скоротилася більш ніж утричі, проте цей показник є значно вищим, ніж у країнах Західної та Центральної Європи.

Про захист персональних відомостей
Україна досі не ратифікувала Конвенції Ради Європи № 108 «Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних», хоча заходами, спрямованими на виконання плану дій Україна— ЄС на 2005 рік, це передбачено (одночасно належало внести необхідні зміни до національного законодавства).
Основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, нині є ідентифікаційний номер, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений (для податкового обліку). Без ідентифікаційного коду неможливим є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності, отримання державних дипломів про освіту.
На думку експертів, такий стан справ є результатом неокресленості основних правових механізмів збору інформації про громадян. Зокрема, не визначено, як належить захищати персональні відомості в процесі їхньої автоматизованої обробки в державних інформаційно-телекомунікаційних системах. Немає критеріїв виправданості такого збору, особливо, коли йдеться про суб’єктів господарювання недержавної форми власності.
Українська Гельсінська спілка з прав людини рекомендує ухвалити закон про захист персональних відомостей відповідно до сучасних європейських стандартів захисту приватності. У нормотворчому документі про автоматизовану обробку персональних даних належить втілити таке: різні номери (бази даних різних органів влади) слід використовувати окремо, створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу є неприпустимим. Людина має знати, яку інформацію про неї збирають у тій чи іншій базі даних і мати право змінювати цю інформацію. Обмін зібраною інформацією між органами влади належить чітко регламентувати, здійснювати його за санкцією суду. Для захисту приватності необхідно також у кримінальному процесі визначити процедури для оскарження дій правоохоронних органів щодо обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надати можливість вимагати сплати компенсації в разі допущених при цьому порушень.
Однією з проблем, яка стосується права на приватність, є розміщення камер відеоспостереження в публічних місцях. Доволі часто людина навіть не здогадується, що за нею ведеться спостереження. Через законодавчу неврегулюваність такого способу збору інформації виникає ризик порушення права на приватне життя.
Відповідно до європейських стандартів слід систематично позначати зони, у яких ведеться спостереження, та створити національний орган для незалежного контролю за встановленням спостереження, а також зберіганням і використанням отриманої таким чином інформації.
Певних обмежень зазнають політичні права українців. Правом бути обраним в Україні можуть скористатися лише члени політичних партій (це менше, ніж чотири відсотки виборців), тоді як у демократичній країні партійність не має бути обов’язковою умовою для балотування. За словами співголови Української Гельсінської спілки Євгена Захарова, наші партії дедалі сильніше нагадують КПРС.
Риторикою залишаються євроінтеграційні наміри політиків, оскільки вони не можливі без реформ у сфері гарантування прав і свобод. План співпраці Україна— ЄС щодо прав людини не виконано. Понад два роки всі заходи з його реалізації Міністерство юстиції відкладає на майбутнє.
Рекомендації ООН, Ради Європи та ОБСЄ не виконуються й ігноруються, а на засіданнях цих організацій представники нашої держави виглядають убого — їм практично немає про що звітувати, окрім як про певний прогрес у Міністерстві внутрішніх справ, констатують правозахисники.

Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО

назад »»»