ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ПРИСТРАСТІ НАВКОЛО МІЛІЦЕЙСЬКОЇ МОНОПОЛІЇ
Цього тижня Асоціація українських банків оприлюднила своє невдоволення черговими намірами Державної служби охорони при МВС України підвищити тарифи на свої послуги. Дискусія з цього приводу між банкірами та міліціонерами триває давно, але якщо років з п’ятнадцять тому докори в бік МВС щодо його монополізму і диктату на ринку охоронних послуг ще хоч якось були обґрунтованими, то нині вони звучать недоречно.

Державна служба охорони (ДСО) при МВС України — прямий нащадок колишньої позавідомчої охорони, котра функціонувала в Радянському Союзі з незапам’ятних часів, охороняючи за гроші об’єкти державної власності. Але навіть тоді, коли державі належало все і вся, вона не була монополістом, оскільки, крім неї, існувала відомча охорона. Кажучи іншими словами, у директора заводу, фабрики чи торговельної бази завжди був вибір: вводити до штатного розпису посади сторожів і самому призначати туди людей або укладати договір із місцевим відділом позавідомчої охорони і користуватися послугами готового штату.
Однак, незважаючи на те, що замовники не завжди робили вибір на користь позавідомчої охорони, вона все ж лишалася найчисленнішою та найорганізованішою охоронною комерційною фірмою в УРСР. У 1991 році, на порозі незалежності, кількість її особового складу сягнула рекордної цифри — 260 тисяч, із яких 40 тис. були атестованими працівниками міліції, а решта — сторожі й стрілки воєнізованої охорони (вохрівці). Загалом ця величезна армія контролювала 111 тисяч об’єктів, у яких було обладнано сигналізацією 223 тисячі приміщень, крім того, 140 тисяч квартир.
Перехід країни на ринкові рейки примусив ДСО значно «схуднути», адже тепер у директора приватної фірми був потрійний вибір: своїми силами створити власну службу безпеки чи укласти договір із Державною службою охорони, або замовити відповідні послуги у приватних охоронних фірм. У країні, звичайно, знайшлися люди, котрі охороняли краще і дешевше від міліціонерів, через що ДСО втратила значну частину своїх об’єктів і змушена була скоротити персонал уп’ятеро. Нині вона налічує 48 тисяч співробітників, із яких 20 тисяч — працівники міліції.
Проте була сфера, за яку ця служба трималася міцно, гарантувавши собі законний монополізм. Вона охоплювала найпривабливіші у платоспроможному плані об’єкти, а саме фінансові установи. Це забезпечувала постанова Кабінету Міністрів від 10 серпня 1993 року, якою були затверджені Положення про Державну службу охорони та Перелік об’єктів, що підлягають обов’язковій охороні саме її підрозділами. Серед них були, зокрема, державні архіви, музеї, об’єкти водопостачання населених пунктів, психіатричні лікарні з посиленим наглядом, особливо важливі мости та багато іншого, що перебувало у державній власності. Та був у цьому переліку один пункт, який стосувався приватної власності: установи банків, які мали сховища грошей, обов’язково повинні були охоронятися міліцейськими формуваннями ДСО.
Користуючись такою пільгою, міліціянти могли встановлювати ціни на свої послуги як їм заманеться, але скаржитися на це було нiкуди. Без копії договору на охорону, укладеного з ДСО, банку не видавали ліцензії й не відкривали рахунок.
Фінансисти справедливо вважали таке становище дискримінацією, тому добивалися ліквідації монополії МВС. Їхні зусилля увінчалися успіхом, і у вересні 1998-го постановою Кабміну скандальний пункт було вилучено із переліку. Міліції лишили архіви, музеї, водогони та мости, але банки — лише на конкурентній основі. Інструкцією Нацбанку України було передбачено, що керівництво будь-якого комерційного банку мусить вживати належних заходів для збереження свого майна і майна своїх вкладників, але питання про те, яку саме охорону воно має організовувати — власну, найману державну чи найману приватну, вирішується на його розсуд.
Що ж сталося між банкірами та міліціонерами цього разу? Державна охорона оголосила про підвищення цін на свої послуги, і було б дивно, якби вона цього не зробила в ситуації, коли дорожчає все. Якщо банки підвищують ставки на кредит, то чому б охоронцям не підвищити тарифи? Врешті-решт, інфляція — вона для всіх інфляція. Цілком логічно також, що ДСО, змінивши ціну, запропонувала своїм клієнтам переукласти договори: кого, мовляв, влаштовує — платіть більше, кого ні — ми свою охорону знімаємо, бо працювати собі на збиток нікому не подобається. Шукайте інших, тим більше, що шукати є серед кого: підрозділи Державної служби охорони при МВС України охороняють лише третину банків, усе інше — або власні служби безпеки, або спеціалізовані приватні фірми.
Таким чином, президентові Асоціації українських банків Олександру Сугоняко та голові її Ради народному депутатові Станіславу Аржевітіну немає потреби звертатися з відкритим листом до міністра внутрішніх справ, порушувати клопотання перед Кабміном і виносити питання на Верховну Раду. Кожен банк сам, виходячи зі своїх можливостей та уподобань, вибере собі охорону на конкурентних засадах.
Утім, з нашого боку буде некоректно, якщо ми не торкнемось ще одного важливого аспекту проблеми. Певна монополія у ДСО все ж таки є. Вона — єдина державна організація, головним завданням якої є комерційна охорона. Це ще було б нічого, але в Україні лише державні установи, підприємства та організації можуть мати бойову нарізну вогнепальну зброю армійських зразків, без якої неможливо забезпечити стовідсоткову охорону об’єкта. За майже два десятка років незалежності на розгляд парламенту було винесено з десяток законопроектів України «Про зброю», котрі пропонували дати її у приватні руки. Якщо не фізичних осіб, то бодай юридичних, але законодавець не підтримав жодного з них. Через те замість закону усі відносини у цій сфері регулюються відомчою інструкцією, затвердженою наказом МВС від 21 серпня 1998 року № 622. Її довжелезна назва варта того, аби навести її повністю: «Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів».
Одначе у кожного правила є свої винятки, і якщо у вас вистачить терпіння прочитати від початку до кінця не лише назву, а й увесь текст інструкції, обов’язково знайдете поняття «нагородна зброя». Річ у тім, що з доісторичних часів людству відомий звичай дарувати зброю, і він зберігся до цього часу. За особливі заслуги перед народом і державою людину можна нагородити навіть бойовою нарізною вогнепальною зброєю армійського зразка. Донедавна цим звичаєм часто користувалися люди, наближені до високопоставлених чиновників МВС.
Скажімо, якийсь бізнесмен, бажаючи мати озброєного охоронця, домовлявся з начальником обласного УВС, щоб прийняти когось зі своїх людей на роботу до міліції. Там хлопцеві хутко приписували міфічний подвиг, наприклад, участь у затриманні небезпечного злочинця, після чого нагороджували зброєю. Потім людина звільнялася з міліції, а нагородний пістолет лишався з нею. На жаль, використанням цих і подібних схем грішили міліцейські генерали не тільки в епоху Кучми, а й за часів правління нинішнього глави держави, однак зброя та махінації з нею — тема для окремої розмови.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• МВС РОЗКРИВАЄ «ОСВІТЯНСЬКІ» ЗЛОЧИНИ
• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»