ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
САМОПОСЕЛЕНЦІ
З Миколою Максимовичем та Катериною Федорівною я познайомився під час відрядження. І, може, забув би про цю зустріч (скільки їх буває під час відряджень!), коли б не одна обставина: подружжя живе в так званій зоні відчуження — на території, що найбільше постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи і де, згідно з чинним законодавством, проживання людей заборонено. Але...

— У квітні 1986-го жителів нашого і сусідніх сіл евакуювали,— згадує Микола Максимович.— Кого куди. Нам, вважай, пощастило, бо новим місцем проживання став Згурівський район рідної Київщини, а ось сусідам моїм довелося переїздити на Житомирщину. З собою, окрім документів, нічого не дозволялося брати: радіація. На новому місці зустріли гостинно, надали житло зі всіма зручностями, яких у нас ніколи не було. Але щодня туга все більше краяла, роз’їдала серце за рідними Опачинами. Вони мені щоночі снились.
— Я, відверто кажучи, теж дуже сумувала за рідним селом, де народилася і, вважай, усе життя минуло, де поховані мої діди й прадіди,— приєднується до розмови Катерина Федорівна.— Але змирилася з тим, що доведеться доживати віку на чужині. А ось мій старий — ні. Зрештою, твердо сказав: «Ти як хочеш, а я повертаюся до рідної хати...»
Так навесні 1987-го сім’я Павленків повернулася на малу батьківщину...
У квітні 1986 року жителі 69 сіл Чорнобильського і Поліського районів змушені були покинути свої домівки: рівень радіації в них перевищував допустимі норми в сотні разів. Тому урядова комісія з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й ухвалила рішення про евакуацію. І життя в десятках населених пунктів завмерло. Але ненадовго: потроху, всупереч заборонам і застереженням, до них почали повертатися люди, переважно немолодого віку, яким найважче було прижитися на нових місцях. Тодішня влада особливих перешкод не чинила, вдаючи, ніби нічого особливого не відбувається. Незабаром у зоні відчуження оселилося кілька сотень людей.
— Протягом усіх 22 років, що минули після катастрофи, у зоні відбувалися і досі відбуваються міграційні процеси,— говорить заступник міністра з надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Володимир Холоша.— Нині тут живе близько 300 осіб, переважно старшого віку.
Незважаючи на те, що зона відчуження, де живуть люди, огороджена колючим дротом і в’їзд сюди суворо регламентований, резервацією її не назвеш. Бо самопоселенці не покинуті напризволяще. Так, у селах, де залишилося по 15-20 чоловік, немає лікарень, шкіл, магазинів та інших ознак цивілізації, що є у звичайних населених пунктах.
— Попри певні труднощі, ми все ж не відчуваємо себе відірваними від великої землі,— усміхається Микола Павленко, колишній військовий моряк.— Нам і пенсію сюди привозять, й автолавка двічі на тиждень приїздить...
Поселенці перебувають під постійною опікою адміністрації зони відчуження і безумовного відселення МНС. А фахівці державного підприємства «Чорнобильський радіологічний центр» здійснюють дозиметричний контроль присадибних ділянок, а також продукції, на них вирощеної. Державне підприємство «Чорнобильводексплуатація» контролює радіологічний стан води, яку люди споживають з місцевих колодязів. Окрім названих підприємств, в цьому районі є й інші, що, як мовиться, не стоять осторонь проблем людей.
Торік, наприклад, працівники МНС провели паспортизацію кожної оселі, чітко визначивши рівень радіації і склавши облік жителів зони відчуження. Найближча лікарня — в Іванкові, до якого кілька десятків кілометрів, тож пішки їх не подолати. Тому в селах Опачині та Паришів ось уже кілька років поспіль працюють медичні пункти, де людям надають першу допомогу, а за потреби госпіталізують до районної чи обласної лікарень. Часто, за словами директора державного департаменту — адміністрації відчуження і зони безумовного відселення МНС Андрія Сєльського, в селах бувають і лікарі медико-санітарної частини № 16 Міністерства охорони здоров’я.
У самопоселенців є діти, інші родичі, які живуть за межами зони. Тож для того, щоб вони могли з ними не лише листуватися, в 12 селах облаштовано станції радіотелефонного зв’язку. До речі, за користування ними, тобто за переговори, люди не платять.
Згодом ті, хто добровільно повернулися на території, які вважаються найсильніше враженими радіацією, бажають їх залишити. По змозі їм сприяють, правда, перед тим як надати житло, з’ясовують, чи вони вже отримували його раніше і яка його доля. Наприклад, торік Київська облдержадміністрація надала житло 40 особам, зареєстрованим у Іванівській та Поліській райдержадміністраціях як такі, що не отримували його. Як розповідали мені в облдержадміністрації, її чиновники теж часто бувають у селах на території зони відчуження, цікавляться проблемами їхніх жителів, намагаються оперативно їх розв’язувати, зокрема й житлові.
...Люди, які повернулися до зони відчуження, ризикують здоров’ям, своїми життями: рівень радіації тут, правда в окремих місцях, такий, що й дозиметри «зашкалюють». До речі, на обійсті сім’ї Павленків радіаційний фон нижчий, аніж на Хрещатику. Хай там як, а зробили вони це свідомо. І не будемо їх за це картати. Бо ж лихословити на адресу людини легше, ніж допомогти їй.
також у паперовій версії читайте:

• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
• ПО 21 ГРИВНІ НА ПОРЯТУНОК
• «ЯК НІХТО ІНШИЙ, РОЗУМІЄМО ВАС»

назад »»»