ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
СПАДКОЄМЦІ ХОННЕКЕРА ПОВЕРТАЮТЬСЯ...
Чимало німецьких публіцистів нині переконані, що насправді Німеччиною керує не Ангела Меркель. Ідеться про зростання третьої сили — «лівиці», мезальянсу посткомуністів колишньої НДР і прихильників західнонімецького народного трибуна Оскара Лафонтена.

1.
Громадськість ніяк не може зрозуміти, чому «лівиця» кілька місяців неухильно пнеться на вершини рейтингів. Їй не заважають ні зневага, ні висміювання, ні навіть звинувачення в популізмі і дешевій демагогії. Тимчасом «лівиця» вже може сподіватися на 15% підтримки виборців і стала третьою силою на німецькій політичній сцені. Апетит нової партії не зменшується.
Кожний місяць приносить їй нові успіхи. У січні «червоні зі Сходу», вперше в історії ФРН, увійшли до земельних парламентів у Гессені і Нижній Саксонії, у лютому «впав» Гамбург, незабаром те саме чекає на інші західні землі. За рік спадкоємці Хоннекера можуть визначити наступного президента Німеччини, а пізніше — й наступного канцлера. Як збагнути таку гримасу історії?
«Ми — партія, яка підтримує конституцію і демократичні правила гри. У нас 60 тисяч членів партії і вісім мільйонів виборців. Незважаючи на те, що наше коріння в комуністичній диктатурі, маємо право існувати і боротись за владу»,— пояснює Міхаель Брі, головний ідеолог «лівиці», заступник голови «Фонду Рози Люксембург». Він вважає, що успіх партії є логічним наслідком об'єднання країни і соціальних проблем, які тоді виникли.
«Серед жителів НДР 1989 рік викликав не тільки хвилю природної ейфорії, а й питання: «Що далі?» Що вдіяти, аби багатші «брати із Заходу», принісши добробут, не зробили з нас громадян другої категорії? « — запитує Брі. Тих, хто з тривогою дивився в майбутнє, чимало. Серед 16 мільйонів жителів тодішньої НДР майже 2,5 мільйона належало до владної СЄПН. Майже 300 тисяч з них вступило до сформованої після падіння Берлінської стіни Партії демократичного соціалізму (ПДС).
Як і в усіх країнах східного блоку, колишня партія влади перетворилась на певний різновид союзу вигнанців. «Люди разом згадували, як колись було добре. Партія була дивною мішаниною колишніх представників істеблішменту НДР, людей «Штазі», переляканих безідейних прагматиків і кількох переконаних марксистів»,— розповідає історик і журналіст Крістіан фон Дітфурт.

2.
Від самого початку можливості нової партії були обмежені. Східнонімецькі посткомуністи не могли заявити, що віднині вони є щирими соціал-демократами, бо в Західній Німеччині була потужна і справжня соціал-демократія — СДПН. Тим часом оприлюднення значної частини документів і викриття злочинів «Штазі» раз і назавжди змело з політичної сцени скомпрометований істеблішмент НДР. Тому ті, хто пережив першу бурю, зосередились на зализуванні ран і порятунку маєтків.
«Досі напевно не відомо, якими були активи СЄПН, коли зруйнували Берлінську стіну. Мабуть, це були астрономічні суми»,— висловлює припущення Губертус Кнабе, берлінський історик, один з дослідників комуністичного минулого Німеччини. У своїй недавно виданій книжці «Злочинці серед нас» він детально описує привласнення ПДС нагромаджених диктаторським режимом грошей. «Створено складну систему: перекази на рахунки обраних фірм, подарунки підставним особам, вивезення грошей за кордон: Москва, Угорщина і навіть Палестина»,— перераховує Кнабе. Потім гроші повертались до партії у формі внесків анонімних спонсорів. Держава кілька разів намагалась дослідити цю проблему. Але безрезультатно. Слідчі не мали жодного сумніву, що мільярди марок незаконно опинилися за кордоном, але нікого не впіймали за руку. Часто це відбувалось за таємничих обставин. У 1998 році в автомобільній катастрофі у Швейцарії загинув колишній скарбничий партії Вольфганг Лангнітшке, який був ключовим свідком у справі. Подібна доля чекала у 2002 році на підприємця і колишнього агента «Штазі» Гюнтера Форгбера.

3.
«Дехто стверджує, що через 18 років після об'єднання це вже нікого не повинно цікавити. Але то велика помилка! Люди, які тоді перехитрили державу, нині грають першу скрипку в «лівиці», що переживає відродження», — переконаний Кнабе. Ідеться про одного з батьків-засновників ПДС, а нині керівника парламентської фракції «лівиці» Грегора Гізі. Цей 60-річний діяч, одна з найсуперечливіших постатей німецького перелому. Відданий член СЄПН, про якого навіть опозиціонери з НДР кажуть, що він відіграв провідну роль у руйнуванні Берлінської стіни. Гізі, який був адвокатом, у 80-х роках відважно захищав у судах дисидентів Роберта Гавемана і Барбель Болей. Напередодні руйнування стіни він збирав натовпи східних берлінців на нелегальних мітингах на Александерплатц і вимагав від партійної верхівки «соціалізму з людським обличчям». З іншого боку, за Гізі донині тягнеться тінь недоведених звинувачень у співпраці зі «Штазі».
«Нині легко тим, із Заходу, кидати звинувачення. У НДР «Штазі» мало безмежну владу. Неможливо було вести публічну діяльність, не підтримуючи з ними контактів. Нікому я не завдав шкоди, а багатьом вдалось допомогти»,— захищав себе недавно Гізі в бундестазі від закидів щодо дворушництва. Попри бурі й остракізм Гізі спромігся провести посткомуністів через 1990-і роки, вміло використовуючи комплекси і страхи німців зі Сходу. Він чудово розумів, що його партія деморалізованого і немолодого електорату «оссі» приречена на вимирання. І тоді сталось справжнє диво, яке дало нове дихання посткомуністичній «лівиці»: у лавах «старшого брата» — СДПН — спалахнула жорстока війна між двома харизматичними лідерами — Герхардом Шредером й Оскаром Лафонтеном. Перший виявився спритнішим, і Лафонтен покинув політичну сцену, сповнений бажання реваншу.
«Дороги відкинутого власною партією Лафонтена та ізольованих на німецькій політичній сцені посткомуністів скоро перетнулися. Останні дали амбіційному Оскару партійну базу, а він, учень Віллі Брандта і колишній лідер СДПН, своєю особою легітимізував їхню присутність у берлінських салонах»,— веде далі Крістіан фон Дітфурт. Партія, яка виникла внаслідок такого мезальянсу, ніби за помахом чарівної палички, восени 2005 року, через кілька місяців після створення, здобула на виборах до Бундестагу майже 9% голосів.

4.
Складно уявити собі гірше підібраний дует, ніж невисокий, широкоплечий і живий, як ртуть, Лафонтен й елегантний та дотепний Гізі. Незважаючи на це, співпраця поки що триває. Їх об'єднує спільна мета: тотальне заперечення роботи уряду. Вони відчули, що в нинішній Німеччині фрустрація зростає не тільки на сході країни. Пов'язані з об'єднанням країни зусилля призвели до порушення дихання найпотужнішої в Європі економіки, і тепер у бюджеті нема достатніх ресурсів для забезпечення соціальних гарантій на рівні, до якого звикли громадяни, що пишаються «соціальною ринковою економікою». Розпочаті кілька років тому канцлером Шредером реформи і затягування паска були зустріті з недовірою і відкинуті. Досить було Лафонтену і компанії прокричати: «Еліта забула про людей найманої праці, пенсіонерів і безробітних. Тепер ми вас репрезентуємо» — і його популярність різко зросла. «Застосовуючи таку тактику, нині «лівиця» стала в німецькій політиці хвостом, який почав крутити собакою. Вони першими проголосили гасло «мінімальна оплата для кожного», і уряд почав обговорювати відповідний законопроект. Гукнули: «Руки геть від соціальної держави» — і Меркель тихцем відмовилась від здійснення болісних реформ, започаткованих її попередником» — таку картину змальовує коментатор журналу «Штерн» Ганс Петер Шютц.
Нині мало хто в Німеччині сумнівається, що «лівиця» набиратиме силу, поки виборці не захочуть перевірити її при владі. А це означатиме для подібної партії смертний вирок, адже, крім популізму, їй нічого запропонувати виборцям.

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• СПОДІВАННЯ ОСТРОВА СВОБОДИ
• ГЛОБАЛЬНА «ОБАМА-МАНІЯ»

назад »»»