ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЛЕВКО КОЛОДУБ:«ЧЕРЕЗ РАДІО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЗАНЕПАДАЄ КУЛЬТУРА НАРОДУ»
Боже Провидіння завжди абсолютно точне: прислухаймось — Лев Колодуб. Яке могутнє ім'я, яке значуще прізвище! Цар звірів, одухотворений простором коло дуба (воно неодмінно цілюще: лісове-річкове-польове-небесне), перетворився на музичний Дух народу.

Таки-так, нема в тому жодної гіперболи. Цілісно різноманітний, композитор розкрилився від симфонії до пісні, інтенсивно, цікаво розробляє сферу монументального і камерного інструменталізму — симфонії, концерти, увертюри, сюїти, рапсодії. Створив балети, опери, оперети, мюзикли, вокально-симфонічні твори, хори, романси.
Левко Миколайович Колодуб — народний артист України, дійсний член (академік) Академії мистецтв України, лауреат багатьох премій — народився 1 травня 1930 року у Києві. Одначе чудова весняна дата народження не захистила його: після арешту батька у страшному 1938-му семирічний Левко разом із мамою, оперною співачкою, тікають до Харкова. Там 1954 р. закінчив консерваторію по класу видатного професора Михайла Тіца. З 1966-го викладає у Київській консерваторії на кафедрі композиції та інструментування. З 1985 р. — професор. 1997-го очолив новостворену кафедру музично-інформаційних технологій (він не може бути не на вістрі часу).
Це, так би мовити, стисла «схема» біографії. У космічному Левкові Колодубі поєдналися трагізм епохи і оптимізм натури (напевно, це — головна ознака геніальності). На його долю випали неабиякі випробування: голодомор і репресії рідних (у 30-ті), воєнне лихоліття (у 40-ві), трагічне змужніння (у перші повоєнні), «хрущовська відлига» (у 60-ті), брежнєвський застій і маразм (у 70-80-ті), горбачовська «катастройка», буремні дев'яності, вакханальний період української незалежності й самостійності... Навіть уявити важко, скільки Лев Миколайович бачив, пережив і відобразив! Дай Боже йому (і нам) дожити до світлих, справедливих днин.
Хранитель українського фольклору (з цього дорогоцінного скарбу він «вирізьблює» нову музичну якість) і творець сучасної музики (вона вражає стильовим універсалізмом, свіжістю, новизною, неповторністю, бо просотана подихом майбуття), Лев Миколайович успішно поєднує інтенсивну композиторську творчість з активною педагогічною та громадською діяльністю.
Вельми влучно про композитора сказав німецький професор із Кельну Фердинанд Брукман: «Левко Колодуб — це ім'я й це символ. Його неможливо не поставити в один ряд із такими видатними майстрами, як Артур Онеггер та Франк Мартін. Він демонструє, не впадаючи у безплідні експерименти, природним чином трансформовану звичайну майстерність у щось величне. Наприклад, надзвичайно імпонує (у досвідчених колег викликає задоволення) те, як Колодуб м'яко переходить від тональних до атональних пасажів. Це засвідчує, що у його музиці, як і у класиків (пригадуються пізні твори Л. Бетховена), присутні всі діючі виражальні засоби музики. Твори Левка Колодуба знаходять визнання не лише у спеціалістів. Ми були свідками того, з яким розумінням, навіть запалом його композиції сприймає публіка. З певністю можна стверджувати, що Колодуб не тільки з позиції сьогодення, а й з перспективою на майбутнє створив те, що залишиться непорушним — світ його спадку».
Та ці слова викликають певний сум. Для митця найважливіше — бути почутим. Композитора такого масштабу, як Левко Колодуб, потрібно чути. Де? В концертних залах, по радіо, телебаченню, на дисках?.. Це, напевно, уже проблема не Левка Миколайовича, бо він заслужив, аби кожна нота його творів була донесена до людей. Ганьба тим, хто творить перепони. Сумно за нас, що ми такі байдужі. Не почули видатного співвітчизника, що тут такого, не він перший. Та прислухаймось до Майстра...
— Леве Миколайовичу, зрозуміло, що пріоритетом Вашого життя є музика. А що в ній на першому місці?
— Найбільше люблю оркестрову музику, вокальний жанр (тільки не попсу!), оперний і камерний спів, намагаюсь працювати в цьому напрямі, не відхиляючись. Колись у молодості я наївно намагався писати те, що мало сьогоденний резонанс, тепер не маю охоти. Та й немає потреби, тому що стільки всякого звучить по радіо і телебаченню зранку до ранку. Щоправда, на радіоканалі «Культура» часом натрапляю на неперевершені концерти симфонічної, оперної та камерної музики, думаю: «Чому на інших каналах транслюють в три години ночі, а не в три години дня?». Це мене хвилює, адже через радіо і телебачення фактично занепадає культура народу загалом, росте молодь, яка ніколи не чула Шопена, Рахманінова, Бетховена. Одній журналістці я порадив зробити експеримент — вона у школі запитала семикласників: «Що означає слово «Бетховен?» Майже всі закричали: «Це собака!» Лише один замислився і відповів: «Здається, є композитор такий». На цілий клас один виявився, і то якось невпевнено сказав.
Виховання молоді страшенно занедбане, особливо в культурній площині: не знають письменників, композиторів, живописців, бо всотують серіали, бігборди, комікси, «спілкуються» з комп'ютерними іграми та «однорукими бандитами». Відбувається здичавіння. Це на тлі глобалізації, коли у світі все має бути однаковим. А культура цікава національними відмінностями. Я часто буваю в Німеччині, у мене там друзі-музиканти, я знаю, як реагує німецька публіка на справжнє українське — за духом, мелодикою. Був свідком, як у місті Хаарен (близько до кордону з Голландією) зал від захоплення піднявся, хоча німці нечасто виявляють емоції, вони скандували, відбивали долонями ритм. А лунали «Турівські пісні» для камерного оркестру (твір Л. Колодуба.— В. К.). Ще колись я запропонував своєму другові — диригенту Ортвіну Беннінгхоффу, колектив якого серед іншого грав мій складний концерт для скрипки, виконати «Сім українських пісень». Ці п'єси без співу, але дух у них національний, оскільки основа — народна. Беннінгхофф боявся: «Ми виконаємо, а критика накинеться, мовляв, узялися за щось примітивне». Оркестр концертував упродовж двох тижнів — щодня в новому місті, й нарешті прозвучав мій український цикл. Успіх був шалений. Відтоді Беннінгхофф виконував українські пісні протягом чотирьох років, потім телефонує з Німеччини: «Слухай, я не знаю, що робити, ми вже у всіх містах зіграли «Сім українських пісень», і не один раз, я звик завершувати ними свої програми, висилай що-небудь у такому дусі». Я вислав сюїту «Турівські пісні».
Є на Чернігівщині село Турівка, звідки наш рід пішов. Там у свій час Тарас Шевченко гостював у видатного історика, етнографа, музикознавця і композитора Миколи Маркевича, тоді Шевченко йому присвятив вірш «Бандуристе, орле сизий...». Маркевич сприяв, аби у Турівці керував приходом отець Іван — зі старовинного роду козацьких священиків Міхновських, котрі служили на Хортиці у церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Його старший син Микола у 1900 році написав славетну книгу «Самостійна Україна» (ось звідки пішов цей термін), що стала програмою дій для поколінь борців за визволення України. Вважаю, що в Турівці з цього приводу треба поставити великий пам'ятник.
Там усі мої діди і прадіди жили, хоча сам я в Турівці мало бував — ще маленьким, таким, що на гусаку верхи намагався поїхати. Пісні я почув від свого дядька Сашка. Батько загинув 1938 року під час сталінських репресій. Забрали також його старшого рідного і двоюрідного братів. Дядько Олександр проминув це лихо, став відомим оперним співаком, викладав 60 років у Київській консерваторії — з 1934 року до самої смерті в 1994-му.
Батько, його брати і діди вчилися у Прилуцькій гімназії. Про рівень духовного виховання в ній свідчить такий сімейний факт. Діда Андрія Кириловича після закінчення гімназії забрали до армії, він служив у мінній роті гарнізонної фортеці на річці Нарев у Польщі. На фотографіях того часу бачимо учасників вистави «Наталка-Полтавка», поставленого Андрієм Кириловичем. Декорації теж писав він. Солдати шили костюми, і всі ролі самі виконували. Терпилиха і Наталка на фото познімали жіночі перуки й стоять голомозі. Я це розповідаю до того, що завдяки Прилуцькій гімназії у діда, сільського хлопця, було настільки добре уявлення про театр, що він спромігся поставити українську п'єсу.
Виявляється, і мій батько грав у театрі. Десь чотири роки тому я одержав із Запоріжжя листа, незнайома жінка написала: «У мене є фотографії Прилуцького гімназичного театру, мабуть, на них є ваш батько, адже вас звуть Левко Миколайович, а там написано — Коля Колодуб. Він сфотографований разом із моєю мамою». Я подивився на світлини: справді, тато.
Отже, вистава, у якій брав участь батько, відбулась 1912 року, дід до армії потрапив приблизно у 1888-му, пройшовши гімназичну театральну школу, тож порахуємо, скільки років Прилуцький гімназичний театр існував... Дід, до речі, мені розповідав, що кожен день у них починався з уроку Закону Божого — всі класи збиралися в актовому залі й співали молитви, твори Баха, Бортнянського, Березовського, українські пісні. Виходили з гімназії культурними людьми.
Дід Андрій був одружений на росіянці Єфросінії Степанівні Коврижкіній, вона викладала фортепіано, збереглась світлина: сидить бабуся біля піаніно (на стінці — портрет Бетховена і Горького), поруч стоїть дід із флейтою. Він після армії закінчив штейгерську (гірничу) школу в Лисичанську і був гірничим майстром, потім управителем шахти. Грав на флейті й ставив з шахтарями і їхніми родинами спектаклі. Як тут не сказати: якщо рівень нашої сучасної школи буде такий, як колись у Прилуцькій гімназії, то про культуру нації можна не хвилюватися.
— Про Вас кажуть, що Ви — бескид, який височить сам по собі, або що Ви — кіт, який гуляє, де захоче.
— Я стою осторонь від усілякого лушпиння. Певно, тому, що змалку ріс у музичному середовищі, де шанували мистецтво і справжнє діло-вчинок. Мати і дядько Олександр — оперні співаки. Батько був агрономом, співав українські пісні й грав на сопілці — це добре запало в мою дитячу пам'ять.
Коли дід повернувся із заслання, йому не дозволялось жити навіть в Прилуках, лише в селі, але його взяли на м'ятний завод і послали за місцем прописки будувати філіал у селі Журавка. Коли там упорався, викликали будувати в Прилуках, хоча вважалося, що він у селі працює. Його, гірничого інженера, арештували за «шахтинською справою», вислали у Карелію будувати Хібінський комбінат, що мав видобувати суперфосфат, потім відправили до Караганди будувати перші шахти. Якось приїхав енкаведистський начальник і діда хвалили за добросовісну і грамотну працю, а він запитав: «Скажіть, будь ласка, якби мені сказали, що треба їхати будувати шахти в Казахстані, ви гадаєте, я не поїхав би? Для цього мене треба було арештовувати?». Начальник знітився, відповів: «Знаєте, Андрію Кириловичу, не я це придумав». Дід жив і працював в окремому будиночку, де стояли кульмани, а за стінкою була вся охорона. Незалежно від погоди, мився на вулиці, взимку натирався снігом. Якось вранці вийшов із будиночка й бачить: сидять з тридцять дідів-казахів, дехто упав перед ним, решта — кланяється. «У чому справа?» — запитує. «Ми прийшли до тебе, щоб ти допоміг, бо у нас великі біди і проблеми». І почали жалітися. Дід дивується: «Я не в змозі вам допомогти. Я тут не за своєю волею перебуваю, мене охороняють».— «Ми знаємо: ти хитрий. Батько рідний, допоможи». Виявляється, казахи через вуса і військовий френч сприйняли діда за Сталіна і прийшли до нього по захист. На фото до заслання він молодий і чорновусий, через десять років — посивілий, постарілий і... незламний. Ось в якій атмосфері й серед яких людей я жив.
Щодо кота, який гуляє, де захоче... Нині у Спілці композиторів України партії немає, але є люди, які підлесливо крутяться навколо певних харизматичних постатей, а навколо цих послідовників обертаються ті, хто їх наслідує. Я ніколи цим не займався, більше того, зовсім не займаюсь пропагандою своєї музики.
— Як Ви оцінюєте нинішню українську композиторську школу, які вершини в ній височать?
— Оцінювати школу легко, тому що її надзвичайно потужна основа увібрала найкращі традиції музичної культури за радянських і царських часів. Культура — над політикою, тому вважаю нашими композиторами білорусів, росіян, грузинів, узбеків, прибалтів... Вони становлять один світлий регіон, який жив за особливими поглядами, критеріями, вимогами, можливостями. Нещодавно я видрукував із Інтернету книжку Юрія Фортунатова. Цей видатний музикант-педагог із Москви вчив представників усіх республік (і мене теж), безліч людей високо його цінують.
Слов'яно-азійську школу розривати не можна, хоча її таврують: «радянська система», але вона почала складатися ще у XVII ст., культура, повторюю, формується незалежно, а часто всупереч політиці, йде своїм шляхом, об'єднує людей. Я навчався у прибалтів і вірменів, чимало з ними спілкувався, дружив. Хоча у кожного свої особливості, світогляд, але у нас спільна, якісна школа. Все пізнається в порівнянні, в різних країнах я чув зрілих музикантів і студентів, їй Богу, наша школа найкраща. Можна навіть з такого судити: у світі багато наших музикантів стали окрасою оркестрів, сольних програм, навчальних закладів.
— Що можна сказати про нинішніх українських композиторів?
— Серед випускників композиторського курсу столичної консерваторії (ми випускаємо близько десятка композиторів) десь відсотків п'ятдесят продовжують писати музику. Решта йдуть музичними редакторами на радіо і телебачення, працюють в пресі, музичних училищах і школах. З-поміж тих, хто залишається в композиторській професії, є невеликий прошарок по-справжньому самобутніх творців. У кожному місті є талановиті й цікаві композитори.
Я поважаю надзвичайно обдарованого Мирослава Скорика з невичерпною низкою чудових творів. Печаткою видатного таланту позначена творчість Євгена Станковича. Один із останніх творів цього майстра вражає глибиною й відвертістю музичного вислову, це — «Панахида за померлими з голоду» на вірші Дмитра Павличка.
Прекрасні твори є у Лесі Дичко, особливо для дитячих хорів, нещодавно прозвучала її кантата, яка була написана років тридцять тому. Дичко — енергійна жінка, вона зібрала, здається, сім дитячих хорів (від малесеньких діточок до майже дорослих), і вони виконували те, що фактично повинен один хор виконувати. Їм костюми пошили, режисер Володимир Лукашев цікаву постановку зробив. Твір світлий, хороший — веснянки різнобарвні, я радів, коли почув. Кожен композитор сильний і цікавий у певних жанрах. Корифеїв є чимало, краще я не називатиму, щоб когось не образити.
Справа за слухачами, за організацією концертного життя, за створенням цікавих і змістовних програм на радіо і телебаченні. Перевірено історією, що музика здатна надихати народи, через духовність піднімати свідомість і як результат — підвищувати рівень життя.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»