ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ’Я
МОСКАЛЕНКИ ВИШИВАЮТЬ РУШНИК
Сумчани Ганна Семенівна і Михайло Іванович Москаленки створили сімейний дитячий будинок, у якому впродовж вісімнадцяти років 29 дітей знайшли затишок, тепло і добро.

Чимало різних подій сталось з ними за цей час. На запитання, що запам’яталося найдужче і викликало найбільші переживання, Ганна Семенівна розповіла....
Усі вихованці родини попросили, щоб у школі їх записали під прізвищем Москаленко. Підростаючи, сини і доньки не раз говорили, що вони ні за які багатства не повернулися б до тих, хто їх зрадив. Ганна Семенівна обіймала і просила: «Треба вміти прощати. Вони ж вас народили...»
Хоча чесно, їй самій було важко усвідомити, як можна пробачити таке? Як можна народити і відмовитися від власної кровиночки? Жити лише для власних задоволень і забути про дітей? Особливо загострилися ці відчуття в її свідомості, коли одна «матуся» згадала тих, кого народила і покинула. Світлана, Оксана, Людмила, Олег, Сергій, Юра — брати і сестри. За всі роки, коли ці шестеро виховувалися у різних закладах, і коли Ганна Семенівна намагалася зібрати їх усіх до своєї родини, біологічна мати не згадувала про дітей. Та раптом вона звертається до суду з позовом про відновлення материнського права, який навдивовижу швидко задовольняють. Звістка про те спричинила великі хвилювання Москаленків. Шестеро дітей не відходили від батьків, котрі їх виховували. Плакали, прохали: «Не віддавайте нас! Ми нікуди звідси не підемо. Ви для нас найрідніші». Тривожився Михайло Іванович. Зроду-віку такого не було, а тут заплакав. Історія завершилась щасливо, дітям поталанило вибороти право лишитися у сім’ї Москаленків. Та й чи могло статися інакше, якщо склалася родина, котрою всі дорожать.
Ганна вищу освіту одержала в Харківському інституті культури, працювала у бібліотеках. Гармонійно поєднувала улюблену роботу з сімейними клопотами. Разом із чоловіком Михайлом Івановичем ростили п’ятьох дітей. Мали простору квартиру, машину, дбали, щоб діти всебічно розвивалися, діставали максимум турботи та уваги. Одне слово, складалися сприятливі умови й такі, за яких можна говорити про лад у родині.
Приводом до змін прислужилася публікація у всесоюзному журналі «Семья и школа» про сімейні дитбудинки. Описувалися долі хлопчиків і дівчаток, котрі за живих батьків ставали сиротами, розповідалося, як в інтернатах їм снилися сни, що їх знаходили тата і мами. Для декого вони згодом збувалися, бо їх справді знаходили, брали у сім’ї. За таких випадків діти здобували точку опори, відчували щастя, якого були позбавлені. А стаття в журналі не забувалася, не йшла із голови, продовжувала бентежити. Ганна перечитала її кілька разів. І здумалося їй, скільки ж бо діточок, немовби на диво, очікує на те, щоб знайшлися добрі люди і взяли їх у сини та доньки. Жінку охопило бажання самій взятися за цю справу.
Радилася з чоловіком, щоб бажане перетворити на реальність. Спочатку Михайло Іванович був категорично проти. Більше того, і дружину відмовляв від задуму, мотивуючи тим, що це неймовірно велике навантаження, постійні тривоги, назавжди втрачений спокій. Проте їй вдалося вмовити Михайла з’їздити до школи-інтернату. Ніби відчувала, що у тому закладі має статися те, що судилося їм долею. Чоловіка ніби пронизав невимовний біль, йому несила було дивитися в оченята дітей, які немовби говорили про своє найзаповітніше бажання мати рідних.
Так 1990 року Ганна Москаленко стала організатором одного з перших сімейних дитбудинків на Сумщині. Помічниками були чоловік і старший син Юрій. А от молодші діти Москаленків ревниво сприймали те, що сталося. На додачу до всього, турботи про рідних дітей на якийсь час відійшли на другий план. Бо перші діти, яких узяли в родину, мали слабке здоров’я. Доводилося привчати їх до щоденної гігієни, елементарних правил життя під одним дахом. Не могло не страшити те, що дехто з них займався крадійством. У різні місця квартири ховали їжу, брали гроші, хоча не знали, куди і як їх витратити.
Адаптувались діти поступово, набували норм поведінки, які досі не були їм притаманні. Хоча деяким чиновникам здавалося, що задум із сімейним дитбудинком ні до чого, коли є інтернати, а окремим сумчанам видавалась підозрілою любов до чужих дітей (мовляв, чи не наживаються Москаленки на цьому?), все ж таки переважало доброзичливе ставлення до доброчинної місії подружжя.
Знайшлося багато людей, організацій, які зрозуміли душевний порив Ганни і Михайла. Першим підставило плече обласне відділення дитячого фонду України. Його голова Зінаїда Підпала та працівник фонду Світлана Бабенко завжди приходили на допомогу. Підтримували Москаленків і представники управління освіти та науки облдержадміністрації, міського управління освіти. За непростих обставин 1990-их міськвиконком подбав про повноцінне житло для великої родини. Постаралися якнайкраще спланувати і оздобити оселю, щоб малі й дорослі могли узгоджувати свої інтереси, ніхто нікому не заважав, а навпаки, кожен сприяв іншим.
Удалося врегулювати відносини зі школою. Директор загальноосвітньої школи № 15 Раїса Замятіна налаштувала вчителів на співпрацю з батьками. Викладачі різних предметів додатково працювали з дітьми, приходячи до оселі Москаленків. Поступово діти наздоганяли однокласників у навчанні, а невдовзі вже й радували батьків гарними оцінками.
Навесні цього року Ганні Семенівні повідомили, що треба їхати до столиці на високий прийом. Вона сказала, що хотіла б поїхати з чоловіком. На це зважили. Шанували сто жінок, які представляли різні сфери життя: політика, бізнес. Серед них — п’ятеро багатодітних мам. Одна з них — сумчанка Ганна Москаленко — представляла сімейний дитбудинок. Аж тут оголошують її прізвище, розповідають про життя великої й дружної родини із Сум. Оплески на честь Ганни переросли у бурхливі овації, вона була схвильована до глибини душі. Президент України вручає їй високу нагороду і обіцяє матері-героїні приїхати до неї у гості. Після завершення урочистого дійства до подружжя Москаленків підходили його учасники, дякували за їхню подвижницьку працю. А вони подумки линули додому, до своїх дітей, двадцяти дев’яти найрідніших у світі.
До сімейного дитячого будинку Москаленків діти потрапляли різними шляхами. З інтернатів, будинку дитини, приводили люди тих, у кого трагічно загинули батьки, а один хлопчик сам шукав і знайшов Москаленків, бо чув про родину, незвичайно добру матусю Аню, братиків і сестричок.
З часом для сімейного дитбудинку купили зручний двоповерховий будинок у селі Червоному. Він став своєрідною літньою резиденцією, хоча всі там люблять бувати з ранньої весни і до пізньої осені. Там Москаленки господарюють на землі, вирощують овочі, фрукти. Завели пасіку, кролів, курей, обладнали хорошу майстерню для батька з хлопцями. Сюди приїздила делегація відомих жінок держави, з-поміж яких була і співачка Ніна Матвієнко. Діти Москаленків підспівували їй, бо теж знають чимало пісень, Ганна Семенівна щедро передає їм свою любов до музики, поетичного слова. В сім’ї склалися добрі традиції. Є колекція сувенірів, привезених з різних подорожей. Синам і донькам доводилося гостювати в родинах Італії, Франції. Та найбажаніша дорога для кожного — додому, де їх люблять і де на них чекають.
Діти Москаленків завжди відвідували художню й музичну школи, різні гуртки і секції. Ганна Семенівна вселяла їм віру, що вони здібні й талановиті. Вони створили вдома сімейний ансамбль «Джерельце», радуючи своєю творчістю різні аудиторії.
Багато представників родини закінчили або навчаються в Сумському держуніверситеті. Двадцятирічна Леся закінчує вище училище мистецтв і культури, має намір далі вчитись на журналіста. Люда має три спеціальності — кухаря, кондитера і бібліотекаря. Вийшла заміж за племінника Ганни Семенівни. Тепер живе у Донецьку. У Москаленків шестеро онуків.
Гостям родина показує своєрідні посаги дітей. Лляні іменні торбинки з позначками, а в них — вишиті рушники, серветки, зроблені з бісеру буси, вишили й кілька ікон. Виходячи заміж, дівчатка стають на рушники, які самі ж вишивали. Але найціннішою родинною реліквією вважають величезний вишитий рушник. Він називається поміж Москаленками не інакше як сімейний. На ньому зображені всі родинні символи. Кожен член сім’ї обов’язково робить на ньому свої стіжечки. Життя йде, вишивається рушник... Для кожного члена цієї великої родини на тому рушнику є найдорожчі помітки. Він ніби символізує злиті воєдино відчуття і помисли, з якими довелося стикатися у попередньому періоді життя, надії й сподівання на звершення задуманого у майбутньому.

Віктор ТАРАСЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ТЕСТ НА ЗНАННЯ СВОЄЇ «ПОЛОВИНИ»
• НЕ БЕЗ МАЛЕНЬКИХ ХИТРОЩІВ

назад »»»