ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
КІНОСТРІЧКИ КРІЗЬ ЧАС
Чи можна зробити подорож у часі, використавши для цього кіно? Власне, ця ідея народилась під впливом художнього фільму «Ми з майбутнього». Точніше з трьох різних стрічок і книги американської дослідниці П. М. Х. Етоуер «За межами дітей індиго».

Здавалося б, який зв’язок? Проте він є. І зв’язаний з переглядом картин про Другу світову війну, що тримають біля телеекранів не одне покоління. Тут узагалі спостерігається цікавий феномен: чим далі відходить війна, тим більше зростає інтерес до тих подій і людей. Читач може спитати: а при чому тут Етоутер? Тема й сама достатньо екстравагантна, модна, хвилює суспільство. По-різному, щоправда, але ті майбутні дорослі поки ще дітьми та вже живуть серед нас.

П. М. Х. Етоуер покоління 1902–1924 років називає «солдатами Америки». Це найактивніше покоління Другої світової і на теренах колишнього Радянського Союзу було «солдатами Вітчизни». Якщо подивимось географічно ширше, то побачимо, що фактично покоління, означене в дослідженні американки як «солдати», так чи інакше було учасником тієї війни. Оскільки ланцюжок життя продовжує розкручуватися, немов кінострічка, то «діти індиго» — правнуки, праправнуки саме покоління «солдатів».
Тож повернімося до заявленої подорожі. Звичайно, вибрати фільм із багатьох гідних не так просто. Але, гадаю, недаремно свого часу на міжнародному кінофестивалі в Каннах фільм режисера Михайла Калатозова «Летять журавлі» за гуманізм було нагороджено «Великою золотою пальмовою гілкою». Потім йому було віддано ще чимало нагород. У цій картині є символи покоління — кохання, любов до життя, здатність до самопожертви і... журавлі. А журавель завжди бачиться у небі, як знак сподівань, надій. У названому фільмі напрям дії визначає енергія та воля серця. «Вони були наділені нездоланною енергією (комікси «Супермен», «Супергерой» прийшли саме з цієї групи)»,— визначає пані Етоуер. Щоправда, комікси дійшли до нас значно пізніше, але, якщо говорити про «нездоланну енергію», то вона таки була притаманна і поколінню, що виросло у час грізних випробувань в СРСР. Попри полярні ідеологічні установки, енергія, яку відстежувала американська дослідниця, об’єднувала тих, народжених на одній планеті, «солдатів». Ось у «Летять журавлі» (за п’єсою Віктора Розова «Вічно живі») створено образи сильних, нехай підсвідомо відданих тій своїй особливій місії людей.
Отже, є він — Борис і вона — Вероніка, що навесні 1941-го зустріли світанок, і пролетіли над ними клином журавлі. Пролетіли, ніби пообіцявши щасливе майбутнє. Проте воно різко змінило свій хід. Борис у перші дні війни йде добровольцем на фронт — і гине. Вероніка переживає свою драму. Єдине, що у неї залишилося на пам’ять,— симпатична іграшкова білочка, подарована їй Борисом на день народження. Вітання він сховав у кошику під горішками. Вероніка знаходить це останнє послання від нього уже тоді, коли Борис загинув. Він передчував свою смерть, а коханій наказав жити. Наприкінці війни над Веронікою знову пролітають журавлі. Той погляд крізь час, яким дивиться з екрану Вероніка, — унікальний образ, створений артисткою Тетяною Самойловою, запам’ятовується, бо таки проймає. Жіночна, чутлива і сильна у своїй жіночій слабкості й вірності серця.
Чим фільм, знятий понад півстоліття тому, вражає і донині? Він наповнений «нездоланною енергією», яку вклали в нього саме «солдати». І режисер Михайло Калатозов, і оператор Сергій Урусевський — уродженці періоду «великого посіву для війни». Чи не тому «Летять журавлі» — згусток сконцентрованої в кожному кадрі живої рухливої енергії? Чи то камера «дивиться» на закоханих згори, ніби з погляду журавлів, чи то «біжить» з Веронікою повз решітку, яка відокремила від неї Бориса, чи то «падає» разом із ним на мокру від підталого снігу землю. Мовиться не тільки про філігранну техніку зйомки — цього було б замало. Йдеться про глибокий особливий подих, на якому знято увесь фільм, від першого і до останнього епізоду.
Цей потужний імпульс від «покоління солдат» має сильний енергетичний заряд, що ймовірно наснажить тих, кого відносять до людей кольору індиго, котрі прийшли у світ на землі, яку захищали їхні прадіди. Молоді герої сучасної кінострічки «Ми з майбутнього» режисера Андрія Малюкова належать до скоріше проміжного покоління. Їх четверо і вони не герої, але без комплексів і моральних кодексів. Такі собі «чорні копателі» з прізвиськами Борман, Череп, Чуха, Спирт, які заробляють на розкопках захоронень Другої світової війни. На роботу виїздять на класному джипі. І от великий фарт — розкопали землянку. А там не лише скелети. Випили на радощах і пірнули голяка в озеро. Випірнули... 1942 року під вибухи на лінії оборони. Видали хлопцям форму, гвинтівки і... воювати. От і реальний фантастичний сюжет для продовження нашої подорожі. Де можна скористатись готовою «машиною часу» — озером. У бою, атаці, під вибухами «копателі» щось не дуже показують свій крутий для вуличних бійок характер. Проте «солдати» захищають їх, гинуть за них, бо чомусь вірять, що ті говорять правду і війна закінчиться 9 травня 1945 року їхньою перемогою. Хлопці зустрілись з тими, чиї тіла й речі розкопали. Хоча, здавалося б, знали, що це саме та землянка, в яку влучив снаряд, і порятувати своїх одноокопників після війни не змогли. Не вийшло. Хоч один із них у санітарці (планшетку якої, розкопавши, прицінювався, як повигідніше «здати» цей трофей) знайшов своє перше кохання.
«Машина часу» повернула їх «назад» у ХХІ ст. Тільки з озера четвірка випірнула з новим для себе досвідом, що перекреслив їхню традиційну мораль. Перше, що зробив Череп,— зішкріб із руки татуювання у вигляді фашистського хреста. Бо зрештою зрозумів — це блюзнірство — «грати у війну» на боці фашистських молодчиків «нового покоління». Скажете фільм без підтексту? Просто розвага? Можливо, але із зарубкою на пам’ять. Принаймні в кожного з учасників тієї подорожі зарубка залишилась в серці. Тож є надія, що зважить на ті підтексти, які закладаються у динамічній структурі фільму. Звичайно, американське кіно такого штибу вирішило б цю тему по-своєму. Додали б спецефектів, інших штучок. Розвернули б четвірку у суперчетвірку, що нарубала в минулому трупів ворогів і врятувала б тих, хто загинув у землянці. Фільм знято в Росії, з якою нас спільне драматичне минуле. Як і ті журавлі над головами Бориса й Вероніки. Лише російські кінематографісти продовжують розвивати тему, вдаючись до її варіантностей у сучасності, а наш вітчизняний кінематограф все ще не виходить із затяжного «піке»...
Тому спроба поговорити про людей індиго продукується на наш простір із російського кінопростору у форматі повнометражного ігрового кіно. Фільм «Індиго» зняв режисер Роман Пригунов. Хоча фрагмент, імітований під хроніку, взято зі спільного періоду. Часу, коли пожвавився інтерес до екстрасенсів і заговорили про людей з унікальними властивостями. Тут хлопчина під поглядом знімальної камери, психологів (що чекають на диво, аби тут же спростувати його чи написати дисертацію) пересуває поглядом коробку із сірниками.
Далі за сюжетом він уже Павло Максимович, що полює на таких же не схожих у чомусь дітей, яким був сам. І знищує їх. «Так вам самим краще буде»,— переконує певніше за все себе самого. Покалічена «реформами» психіка використовується новітніми експериментаторами над значно більшим числом дітей з ярликом «індиго». Ведеться їхній облік. Діти змушені об’єднуватись і протистояти світові дорослих, котрі прагнуть поруйнувати їхній світ. Щоправда, П. М. Х. Етоутер за своєю «бухгалтерією» визначила, що дітям індиго народжуватися з 2002 року — правнуки, праправнуки «солдатів». Що чекає на них? Утім, чи варто забігати наперед? Все ж у генах покоління є «нездоланна енергія», що не дала темним силам узяти гору. Фільми — лише пересторога, роздуми над ймовірностями.
Інший вибрав би для мандрівки у часі через кіно інший ракурс. Знайшов би для цього свої фільми. Головне, щоб вони були — для вибору, підказки, для пошуку. І також для віри у майбутнє.

Сусанна ЧЕРНЕНКО

також у паперовій версії читайте:

• «НЕЛЕГАЛКА» ІНТРИГУЄ ГЛЯДАЧІВ
• МУЗИ ПРОФЕСОРА БЕЗРУКОВА

назад »»»