ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЛЮДМИЛА МЄШКОВА: «МЕНЕ ЖИВИТЬ ПОЧУТТЯ ПОДЯКИ БОГОВІ Й ХОРОШИМ ЛЮДЯМ»
Є люди і твори, котрі вражають як зоряна безодня й океанська глибина. Інша річ, що ми у життєвих гонках часто не усвідомлюємо їхнього значення. Все залежить від міри глибини і висоти власної натури. І все ж є дива, які «пробивають» навіть надто товстошкірих.

На персональній виставці народної художниці України Людмили Мєшкової я бачив, як перед портретом Параджанова завмер приголомшений правоохоронець, котрий до того на сходинках Українського дому буденно-моторошно матюкався, спілкуючись з колегою. Утім, це не показник і тим паче не привід для узагальнень і висновків. А от творче життя сімдесятирічної художниці — безсумнівний привід здивовано видихнути: «Це геніально». Створене нею не лише вражає, воно прозріває того, хто з ним спілкується-співпереживає, торкаючись очима-серцем.
Людмила Мєшкова несподівана не тільки у своїх здобутках, вона непересічна в повсякденному житті, це — Маленький принц у жіночій подобі. Аристократично-інтелігентна, делікатна, мудра, скромна Людмила Іванівна часто мимоволі звертається до своїх співрозмовників зі словами «Дєточка», напевно, тому, що весь світ для неї — прекрасне і беззахисне дитя. Вона по-материнському захищає його у своїх творах від бруду і сміття, але не від болю, пристрастей і трагедій. Унікальний хист дає змогу на незвичайних портретах незвичайних людей відфільтровувати все наносне і другорядне, залишаючи таку різноманітно-глибинну суть, що мороз пробирає... Ти розумієш того, кого бачиш перед собою — Тараса Шевченка, Ніко Піросмані, Святослава Реріха, Мстислава Ростроповича, Гію Канчелі, Католикоса-Патріарха всія Грузії Іллю II, Пабло Пікассо, Жерара Філіппа, Едіт Піаф, Миколу Амосова, Юрія Башмета, Отара Іоселіані, Ролана Бикова, Нані Брегвадзе... Список довжелезний.
Із багатьма портретованими Людмила Іванівна була не просто знайома, а дружна, але перебування в цьому сузір'ї не рятує її від стану самітності, напевно, не тільки тому, що багато світочів пішли з життя. Чим величніший, чим вищий над світом художник, тим незатишніше, самотніше почувається серед безглуздостей нашого життя. Та й «любі» чиновники просто дістали. Майстерня Мєшкової — на території Софії Київської, фактично це сарайчик зі старенькою грубкою, закладеною для керамічних дослідів ще в 1947 році. З минулої осені в майстерні немає води, опалення, не працює каналізація. Колись оренда коштувала чотири карбованці, потім 40... Тепер — 12 тисяч гривень плюс чотири тисячі за оренду землі, на якій майстерня стоїть (!). Цікаво, а скільки коштує талант «народного надбання» Мєшкової? Скільки коштує її унікальна технологія? В енциклопедіях про Людмилу Іванівну пишуть, що вона — основоположник нового напряму — живопису на кераміці. Цією складною технікою створено понад 350 портретів, натюрмортів, пейзажів. Монументальні керамічні ікони стали невід'ємною частиною архітектурного образу храмів у Києві — Андрія Первозваного і Різдва Христового, у с. Рудня Чернігівської області — Миколи Чудотворця. Керамічні панно прикрашають Будинок кіно, Будинок архітекторів, Київський головпоштамт, готелі «Русь», «Київ», «Дніпро», «Феофанія», входи житлових будинків на Воскресенці, Оболоні, в Калинівці...
Найзнаменитіша її робота — грандіозне панно розміром 55 кв. метрів експонується (з 1987 року) в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Цей «подарунок України» був обраний авторитетним журі із сотні робіт, які надіслали на конкурс з усього світу.
У 2006 році під час державного візиту до Японії Президент Віктор Ющенко презентував проект панно «Хіросіма — Чорнобиль» (25 м2) як дарунок українського народу (панно досі лежить в шухлядах у майстерні).
Персональні виставки мисткині відбулися в Москві, Тбілісі, Парижі, Брюсселі, Лейпцигу, Вільнюсі. А ось у рідному Києві за п'ять десятиліть лише вдруге...
Є достовірна інформація, що художниця ось-ось отримає звання Героя України, може хоч це трішки полегшить її життя і підштовхне чиновників до створення в багатостраждальній майстерні, що руйнується, музею-галереї майстра світового значення, дай Боже їй здоров'я.
— Людмило Іванівно, у житті кожної людини є ключові віхи. У художників вони нерідко збігаються з етапними виставками. Про які з них Ви згадуєте з найбільшою теплотою і вдячністю?
— Узагалі я не любитель влаштовувати виставки, є художники, котрі щороку виставляються, я схиляюсь перед таким ставленням до своєї творчості, поважаю прагнення показати досягнення, але... я б і нинішньої своєї виставки не робила, та ювілейна дата зобов'язала, друзі й знайомі просили. Гадаю, що вона буде останньою (маю на увазі моє бажання виставлятися).
Не можу не згадати 1978 рік, персональну виставку в Москві: у Будинку Спілки архітекторів СРСР. До мене чотири рази приїжджав письменник Валентин Распутін (двічі проїздом з Іркутська в Париж і назад), тобто він максимально використовував будь-яку можливість засвідчити свою повагу.
Навідались Ролан Биков із дружиною Оленою Санаєвою й на все життя стали моїми друзями (у поїздках до Москви я завжди спинялась у них удома). Ролан Антонович повів мене в гості до Юрія Нікуліна. Я побачила, що геніальні люди прості й дохідливі в спілкуванні, з ними легко, на відміну від амбітних людей, котрим неможливо сказати щось принципове.
На своїй виставці я познайомилася з поетом Робертом Рождественським, кіноакторським подружжям — Миколою Губенком і Жанною Болотовою. Майже щодня приходив грузинський письменник Чабуа Аміреджібі, двометрового зросту красень-сван (саме тоді, до речі, з успіхом демонстрували фільм «Дата Туташхія» за його романом).
Було відчуття, що чудові люди летіли на мою виставку, як бджілки на мед. Треба віддати належне Роланові Бикову, це він телефонував друзям і повідомляв: «Швидше біжіть, такої виставки в Москві більше не буде, це щось надзвичайне!». Якось він відвів мене убік і сказав: «Люся, я перший тобі кажу, що ти — геній, запиши: я перший тобі це сказав». Кажу про це не із самозахоплення, радіти чужим успіхам — це талант.
Виставку відвідали метри: художник Ілля Глазунов і скульптор Зураб Церетелі. А от перший секретар Спілки художників СРСР Микола Пономарьов спізнився, він почав «ломитися» у двері, коли ми вже знімали роботи зі стін, а він з колегами просив: «Відчиніть, це ми прийшли».
Отже, інтелігенція відреагувала на виставку з величезним інтересом, люди юрмилися з ранку до вечора, у світлі цього успіху я вперше зрозуміла: мої роботи щось значать. Це було для мене відкриттям, я завжди була незадоволена собою.
Другим сюрпризом була персональна виставка у Тбілісі (1982). Мені повідомили, що її має відвідати перший секретар ЦК компартії Грузії Едуард Шеварднадзе. Чекаємо, стоїмо, у цей час під'їжджають чорні «Волги» і виходить Католикос-Патріарх всія Грузії Ілля II із владиками. Часи були радянсько-атеїстичні: якщо прибув Патріарх, то Шеварднадзе, зрозуміло, вже не міг приїхати. Ілля II з любов'ю і бажанням зрозуміти оглянув кожну роботу й у книзі відгуків написав: «Художник вражаюче відчуває надземний подих. Нехай благословить Господь». Подарував мені великий чорний гагатовий хрест, прикрашений сріблом. Відтоді у нас зав'язалася дружба, Ілля II став моїм духовним наставником.
А Шеварднадзе запросив до ЦК. Ми спілкувалися дві години, він ставив багато професійних запитань, згадав грузинських керамістів, сказав: «Я знаю, що Ваш зять, заслужений архітектор Грузії Шалва Чедія побудував багато будинків у Тбілісі», і назвав деякі. Звісно, це було приємно. Подарував розкішний портфель, а в ньому розписаний вручну натуральний шовк з краєвидом Казбегі, величезна книга про Грузію Олени Ахвледіані, авторучка із золотим пером, годинник з дарчим написом (я довго його носила). Шеварднадзе запропонував побудувати мені майстерню в Тбілісі. Я відчула себе ніяково, бо знала багатьох грузинських художників, що бідували, працювали вдома. Відповіла: «Едуарде Амвросійовичу, Ви кому-небудь з ваших чудових художників побудуйте майстерню, а я буду до вас із задоволенням приїжджати».
На виставку майже щодня приходив Сергій Параджанов, котрий звільнився з п'ятилітнього ув'язнення. Він казав: «Я тут очищаюсь, як у храмі». Сипав афоризмами, говорив прозорливі речі. На його запрошення я з сестрою їздила до нього в гості на Коте Месхі, 10, де він збирав цікавих людей.
Часто навідувався перший секретар Спілки художників Грузії видатний скульптор Елгуджа Амашукелі. Найзнаменитіша грузинська керамістка Алда Какабадзе запропонувала: «Поїхали до мене». А там уже стіл накритий, чекають художники. Мене вразили гостинність, доброта, щиросердність.
Якось увесь день я провела зі співачкою Нані Брегвадзе, розумною і чарівною жінкою, вона називала мене не інакше як «любима», навіть номер свого телефону записала: «Любимій Людмилі. Нані Брегвадзе».
Прийшла вся жіноча команда шахісток Грузії: гросмейстери Нона Гапріндашвілі, Майя Чибурданідзе, Нана Александрія...
Таким чином виставка зібрала всю культурну еліту грузинської столиці.
Із Грузії почали телефонувати до Києва: «Ми вам вдячні за виставку Мєшкової. Як, ви не знаєте? У вас живе така художниця...». З їхньої легкої руки я потрапила в поле зору МЗС України. Відбулася виставка в Паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО (1983). Це був складний час, радянські військові збили корейський «Боїнг», скрізь на знак осуду висіли прапори з черепами, атмосфера жахлива, я залишала готель лише тоді, коли їхала на виставку, її теж бойкотували, але люди приходили. Напередодні її закриття підійшов незнайомець і сказав: «Сьогодні о 18.00 до вас прийде генеральний директор ЮНЕСКО Амаду Махтар М'боу зі своєю дружиною Раймондою». Я, злякана, відразу побігла до наших співробітників, наді мною посміялися: «Як М'боу може до вас прийти, якщо він зараз у Белграді? Хтось пожартував». Та о 18.00 справді з'явилися сенегалець М'боу і його дружина-гаїтянка красуня Раймонда з величезними букетами квітів. Виявляється, він одразу з аеропорту примчав на виставку. Наприкінці зустрічі М'боу, радісно усміхаючись, промовив: «Се маніфік, се фантастік, се Юкрейн». Написав чудовий відгук. Пам'ятаю, одна уругвайка, не знаючи, як до мене звертатися, говорила: «Юкрейн, Юкрейн». Я тоді зрозуміла: ось так мають відразу впізнавати і казати «Юкрейн», а не я мушу пояснювати, що я, мовляв, українка, яку можна впізнавати лише по віночку, вишиванці, орнаментам. Ці святі речі й без того розчинені в українському мистецтві, а в ньому є цінним розвиток, а не експлуатація символів.
Це був великий урок для мене, я ще раз переконалась, що на правильному шляху. Треба малювати те, що душа хоче і рідна земля підказує.
— Де Ви народилися?
— Моя мама у Диканьці, а я у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Дух цих місць ввійшов у мене, як і творчість великого Гоголя. Моїми вчителями були Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Ганна Собачко. Ніколи не забуду: читала про долю Білокур, дивилася її роботи і гірко плакала...
— Виставка у Парижі «спровокувала» створення епохального панно в штаб-квартирі ЮНЕСКО?
— Цьому передував дзвінок із Міністерства закордонних справ (1985): «Негайно приготуйте фотографії Ваших ескізів для надання міжнародному журі». А в журі, очолюваному видатним бразильським архітектором Оскаром Німейрі, архітектори-метри з усього світу, у тому числі творець будинку ЮНЕСКО австрієць Бернард Зюрфюс. Через тиждень я вилетіла до Парижа. Після презентації Бернард Зюрфюс підсумував: «Дякую за високий професіоналізм і творчий підхід до справи». Я акцентувала на охороні навколишнього середовища: ми маємо берегти Землю, природа чудова, але через діяльність людини непоправно гине... У конкурсі взяли участь художники з багатьох країн світу, у тому числі такі знаменитості як француз Бену, італієць Вазареллі, росіянин Глазунов... (до речі, будинок ЮНЕСКО тоді вже прикрашали картини Пікассо, Мірро, гобелен Леже, скульптура Мура).
Через два дні нас зібрали і повідомили, що «віддають перевагу мадам». Я спочатку не зрозуміла, хто ця мадам, почала озиратися. Виявилось, що це я. Два роки я створювала колосальне панно, не покладаючи рук, з великим почуттям відповідальності. Потім, коли люди дивилися на мій мальовничий простір, стан-настрій, ніхто не міг повірити, що це просто стіна, намагалися навіть руку просунути, до такої межі відчувалися вібрації, колихання, політ. Панно я підписала так: «Земля, флюиды жизни и расцвета мирам Вселенной посылай...» Чому «посилай», а не «посилає»? Тому що в слові «посилай» — імпульс, розрахований на майбутнє.
— У чому «родзинка» Ваших творів — технічно і художньо?
— Ми звикли бачити поливу, гончарні вироби, тобто утилітарну кераміку. У певний час розцвіли монументальні твори, український орнамент, а я почала створювати керамічні картини — з колірною гамою, нюансами, вийшов живопис.
У портретах я відображаю те, задля чого людина прийшла на цю землю. Малюю без портретованого, борони Боже, щоб поруч сидів «об'єкт» і я його зображувала.
— Чому?
— Близьку за духом особистість я «перетравлюю», потім творю лик. Розумієте, лик. Я не малюю скрупульозно на тлі фікуса чи відкритого вікна, з бородою чи без неї. Залишмо це завдання живописцям, які пишуть олійними фарбами на полотні. Я маю справу з вічним матеріалом — керамікою, вона не терпить другорядного, потребує вічності, лику.
— Ніяк не можу збагнути, чому чиновників не «пробиває» магія Ваших творів?
— Я ні разу не почула: «Людмило Іванівно, поки Ви живете на білому світі, ніхто Вас не буде мучити, творіть». Щомісяця висилають квитанції з астрономічними цифрами за те, що я на «софіївській» землі працюю відтоді, коли мої гонителі ще не народилися. Цю майстерню започаткував легендарний президент Академії архітектури України Володимир Заболотний, в ній працювала моя улюблена наставниця Ніна Федорова, я провела тут свої найкращі роки і берегла це вогнище. Нині мені соромно запрошувати в злиденність людей. Штукатурка сиплеться на голову, в одному місці балка ось-ось упаде. Мені настільки набридло постійне «Уходите, уходите», що я готова звідси піти. Але куди вивезти справу мого життя?
Люди прочитають і подумають: «Господи, її постійно виганяють». Мені ніяково, адже треба сказати чимало хороших речей, а їх можна тоді говорити, коли ти вільний. Коли перебуваєш поза межею розуміння держави, котра тебе впритул не бачить, надзвичайно важко займатися творчістю. Якщо раніше я з багатьма труднощами могла впоратись за рахунок свого здоров'я, то тепер мені нелегко бути тягловою конячкою. Я люблю Батьківщину, але держава в особі влади не любить мене. Утім, кого вона любить? Все робить, аби ускладнити життя новими проблемами. За що можна любити Батьківщину, яка тільки відбирає? А я люблю за поле, за Дніпро, за Великі Сорочинці, за Київ... Мене підтримує почуття подяки — Богові й добрим людям.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»