ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ОБЕРЕЖНО: ІМЕНИННИЦЯ...
ЗАВТРА УКРАЇНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ ВІДЗНАЧАТИМЕ ЧЕРГОВИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ — 12 РОКІВ ВІД ДНЯ УХВАЛЕННЯ

Скажемо відверто, шлях, пройдений нашою Конституцією, порівняно, наприклад, із американським Основним законом, котрий існує понад два століття, мізерний. Більше того, українська Конституція усе ще молодша навіть за всіх своїх радянських попередниць. Згадаймо: перший Основний закон Радянського Союзу проіснував майже 13 років (з 1924-го до 1936 р.). Друга, так звана «сталінська Конституція», взагалі виявилася солідним довгожителем. Згідно з її нормами наші діди й батьки жили трохи більше 41 року (з 1936-го до 1977-го). Нарешті останнє радянське творіння — «брежнєвська Конституція» проіснувала близько 14 років (з 1977-го до 1991 р.), після чого канула в Лету разом з останньою імперією.
Наша іменинниця, ніде правди діти, не відзначається особливою стабільністю. Впродовж короткого періоду існування вона зазнавала суттєвих змін. Нині хто тільки не говорить про необхідність подальшого реформування Основного закону! У політичних кулуарах навіть ходить жарт: політична сила, котра до наступних виборів не запропонує власного проекту Конституції, не матиме жодних шансів пройти до парламенту...
Та все-таки у переддень свята, мабуть, не зайвим буде пригадати деякі найпринциповіші події, що стались з нами і з Конституцією за цей час. Наша країна довго не мала досвіду власної державності. Більше того, отримала незалежність не лише через споконвічне прагнення громадян до неї (як записано у преамбулі нашої іменинниці), а й завдяки краху СРСР.

Непідготовлена «еліта»
Можливо, саме тому українська еліта виявилася не надто підготовленою до незалежності. В результаті наша країна стала за ліком останньою (!) на пострадянському просторі, яка ухвалила Основний закон. Більшість політологів схиляються до думки: так сталося не тому, що фахівці настільки ретельно працювали над документом, а через політичні суперечності, які, на жаль, не зникли, а лише посилилися тепер.
Хоча і в момент ухвалення Конституції ситуація була де в чому схожою. Тоді лишень протистояння точилося не стільки по лінії Президент — Кабінет Міністрів, скільки у стосунках глави держави з парламентом. Слово «розпуск» у 1996-му звучало не менш серйозно, ніж торік і тепер.
По суті, тодішній конфлікт продемонстрував жорстоку боротьбу двох тенденцій: формування президентської республіки з елементами авторитаризму й теж далеко не бездоганної парламентської демократії. У тому, що вона таки далеко не бездоганна, ми переконалися за час функціонування двох парламентів — п’ятого і шостого скликань. Та, мабуть, ще не раз переконаємось.
Той текст Конституції, що ухвалювали у червні 1996-го, був схожий на своєрідний «пакт про ненапад». Для тих, хто забув, нагадаємо: попервах Леонід Кучма та його частина конституційної комісії активно лобіювали ідею запровадження в державі двопалатного парламенту і ще більшої президентської влади. Мабуть, якби указ від 26 червня 1996 року про ухвалення Основного закону на референдумі був утілений в життя, ми б мали чи не стовідсоткову президентську владу. А парламент існував би тільки як такий собі «одобрямс» будь-яких президентських і урядових рішень. До речі, щось подібне зараз спостерігається, скажімо, у Білорусі, а віднедавна й у Російській Федерації.
Цікаво, що Конституції передував ще один «пакт про ненапад», тобто Конституційний договір 1995 року підписання. Цей документ прибічники тодішнього президента Леоніда Кучми охрестили «малою Конституцією» і він містив ще більші повноваження глави держави, ніж ті, що були в нього до 2006 року. Ось тільки дія Конституційного договору обмежувалася річним терміном. Упродовж такого часу парламент зобов’язувався ухвалити повноцінний текст Основного закону. Власне, із цим завданням Верховна Рада другого скликання впоралася не найгіршим чином.

Сказавши «А», забули про «Б»
А от із подальшою роботою щодо (як нині модно говорити) «реального наповнення Конституції законодавчим змістом» не надто складалося. По-перше, ледь подарувавши державі й народу повноцінний Основний закон, можновладці почали чубитися: як би зробити в ньому корекцію! Ідея про посилення ролі парламентаризму, що її висловлювали представники опозиційних партій (передовсім голова СПУ Олександр Мороз), виконавчою владою сприймалася «в багнети». Після обрання Леоніда Кучми на другий термін він узагалі твердо вирішив зміцнити свої повноваження, провівши так званий всенародний референдум у квітні 2000-го.
Близько 90 відсотків громадян тоді буцімто підтримали ідеї Леоніда Кучми. Якби процес конституційної корекції не був настільки громіздким, не бачили б ми реформи 2004 року, як власних вух. Ще один пікантний момент полягає в тому, що тодішні ініціативи Леоніда Даниловича одностайно підтримали ті, хто нині обома руками за розширення діаметрально протилежної складової — парламентаризму.
Словом, від перших днів Конституція не стала «священною коровою» для представників влади. Емоційно таку фразу говорить, мабуть, мало не кожен пересічний громадянин. Ми спробуємо це довести. По-перше, відтоді й дотепер спостерігається такий собі парадокс: у владі домінують інституції, котрі, згідно з Конституцією, не є і не можуть бути головними. Беззаперечний перед тут вела адміністрація президента часів Леоніда Кучми, яку нині стовідсотково «запхнув за пояс» президентський Секретаріат, очолюваний Віктором Балогою.
Те саме можна сказати про Раду національної безпеки та оборони. За часів Кучми цей орган, за потреби, активно «воював» із найрадикальнішими ініціативами уряду. Чи не найбільше від того постраждав Кабінет Міністрів, очолюваний прем’єром Віктором Ющенком. Але й після обрання останнього Президентом ситуація не поліпшилася. Достатньо згадати указ глави держави зразка 2005 року про реформування Ради безпеки та оборони. Була ж у депутатів ідея перевірити його на предмет конституційності. Та от біда, Конституційний Суд тоді був недієздатним.
Нині й КС запрацював (от тільки питання, чи незаангажовано?), і Радбез ще більше посилив свої позиції. Нерідко навіть доводиться чути, що в Україні функціонує вже не два, а три уряди — власне Кабінет Міністрів, президентський Секретаріат і Рада національної безпеки та оборони.

Ох, Фемідо, Фемідо...
На цьому тлі непросто спостерігати, як три гілки влади, визначені Основним законом (висловлюючись жаргонною мовою), «ковбасять не по-дитячому». Почнемо із судової, адже вона потерпає чи не найбільше. Їй на призвичаєння до сучасних умов після ухвалення Конституції відводилося аж п’ять років. Іншими словами, перехідні положення Основного закону зобов’язували парламент завершити судову реформу до 28 червня 2001 року. Формально депутати майже встигли — ще третім скликанням було ухвалено нову редакцію закону про судоустрій. Проте і він виявився далеким від ідеалу, тож судова гілка влади опинилася мало не у глухому куті. Причин, зокрема й об’єктивних, можна перераховувати до нескінченності: незадовільне фінансування, погана підготовка кадрів, але факт залишається фактом.
Нині суди найрізноманітніших інстанцій як тільки не називають. Коли комусь «пече» якнайшвидше отримати потрібне рішення, звертаються куди завгодно. Більше того, останнім часом почастішали випадки відвертої підробки судових рішень. Словом, ситуація майже дійшла до критичної. Та, як вважає низка фахівців на чолі з головою Верховного суду Василем Онопенком, «ягідки» ще попереду. Бо запропоновані зміни до законів (у тому числі до закону про судоустрій) можуть цілковито зруйнувати систему. У президентському Секретаріаті з такими міркуваннями категорично не погоджуються. Втім, тема останніх дискусій на цій ниві настільки багатогранна, що заслуговує на окрему розмову.

Кабмін у полоні... у Кабміну
Поки продовжимо невеликий екскурс «між крапельками», що падають з інших владних гілок. Виконавчій гілці чітких термінів на пристосування до нової Конституції не було відведено. А шкода. Бо вона включно до минулого року залишалася таким собі «невловимим Джо» — закон про Кабінет Міністрів суспільство чекало надто довго. Коли ж дочекалося, то виявилося, що головні проблеми для Кабміну лише розпочалися...
Узагалі саме виконавці чимало років були постійними заручниками численних змін політичного настрою вітчизняної еліти. Плинність прем’єр-міністрів — лише видима частина айсберга. Пригадаймо, скільки урядових керівників у нас було з 1996-го: Павло Лазаренко, Валерій Пустовойтенко, Віктор Ющенко, Анатолій Кінах, Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Юрій Єхануров, знову Віктор Янукович і знову Юлія Тимошенко. Чи не частенько вони змінюються?
Якщо копнути глибше, то можна пригадати кільканадцять спроб реформ у Кабміні. Наприклад, скорочення міністерств, ліквідацію деяких відомств, несподіване впровадження посад державних секретарів замість заступників міністрів, як і не менш несподівана ліквідація цих посад. Можна згадати появу урядових комітетів (при прем’єрі Ющенку), їхню ліквідацію (при прем’єрі Тимошенко) і чергове відновлення (при прем’єрі Єханурові).
Звісно, найцікавіше почалося після 12 січня 2007 року, коли фракція БЮТ допомогла Партії регіонів, соціалістам і КПУ, що становили тодішню коаліцію, подолати президентське вето на ухвалений більшістю закон про Кабінет Міністрів. Віктор Ющенко сприйняв цей документ «у штики», однак Віктор Янукович, що набирав силу, за всяку ціну волів продемонструвати главі держави — хто ж у країні справжній господар. І майже продемонстрував — якби Віктор Ющенко не вдався до відверто суперечливого розпуску парламенту, не відомо, де б і з якими повноваженнями він зараз був би. Власне, переважна більшість вітчизняних і зарубіжних політологів визнають: саме ухвалення тієї редакції закону про Кабінет Міністрів, помножене на заяви «регіоналів» про формування більшості у триста голосів, дало поштовх до торішніх драматичних подій, що завершилися достроковими парламентськими виборами.
Нині закон про Кабмін змінено, причому суттєво. Ще більший парадокс полягає в тому, що проурядова фракція БЮТ також підтримала ці зміни у повному складі (хоча між початком розгляду цього проекту у другому читанні та його завершенням минув майже місяць). Права уряду й особисто Прем’єр-міністра повернуто на попередній рівень. Юлії Володимирівні це не до вподоби. Та варто нагадати і таке: йдучи на дострокові вибори до ВР, нинішні коаліціянти (точніше «коаліціянти») брали на себе зобов’язання повернути Президентові забрані у 2007-му повноваження. Що поробиш, за будь-якої влади зміни до важливих законодавчих актів відбуваються переважно під конкретну персоналію.

І це — парламентаризм?
Щодо законодавчої гілки влади, то парламент тривалий час перебував і перебуває у стані перманентної боротьби когось із кимось. Про суперечності між президентом Кучмою та спікером Морозом напередодні ухвалення Конституції ми вже говорили. Проте ці суперечності не зникли й після 1996-го. До обрання нового парламенту у 1998 р. кризові «спалахи» раз по раз виникали. Причому пропрезидентські ЗМІ, які на той час становили переважну більшість, в усьому звинувачували загалом парламент і Олександра Олександровича особисто. Мовляв, що узяти з лівого політика!
Однак спікером наступного скликання не без допомоги з Банкової став Олександр Ткаченко, за своєю суттю значно лівіший та ще з величезними амбіціями. Сяке-таке порозуміння між спікером і главою держави тривало лише до старту президентської кампанії-99. Погодившись балотуватися в президенти, Ткаченко фактично підписав собі вирок. Він був реалізований поспіхом «сколоченою» пропрезидентською більшістю на початку 2000-го. Керівництво ВР перейшло до Івана Плюща.
Цей політик нібито на всі сто задовольняв Банкову, але суперечності тривали і за його головування. Епіцентрів протистояння було два: у розпал касетного скандалу і під час відставки Віктора Ющенка з посади прем’єра. Дехто може закинути: від чогось подібного не застрахований ніхто, навіть за найдосконалішої Конституції. Так, але якби в Україні на той час діяли, як мінімум, закони про більшість і про опозицію, з цієї колізії вдалося б вийти, що називається, меншою кров’ю.
Позаминулу Верховну Раду усі чотири роки очолював близький до екс-президента діяч. Володимир Литвин у спікерське крісло пересів із крісла глави президентської адміністрації. Однак у певний час йому вистачило політичної мудрості перетворитися на голову усього парламенту. Його нарікання на те, що Верховною Радою керують з-за її меж, були чи не найбільшими з-поміж усіх спікерів. Однак Литвину так і не вдалося провести через депутатський корпус важливі закони, ухвалення яких вимагала нинішня іменинниця.
Натомість, саме за Литвина Конституція була видозмінена, після чого влада розпочала своє незграбне борсання у пристосуванні до нових незвичних форм. Дотепники від перших днів функціонування нових конституційних норм помітили: влада так довго підганяла себе під старий Основний закон, що після його видозміни заплуталася у нормах нового. А що, як мовиться, у кожному жарті — частка правди. Хто сумнівається, зазирніть у парламент.
Цей осередок демократії, починаючи з п’ятого скликання, остаточно перетворився на збіговисько за бізнес-інтересами. Як це не прикро, так сталося через ухвалення закону про пропорційні вибори. Здавалося б, навпаки, пропорційна система має унеможливити політичні зради і переходи з фракції у фракцію, чим страждала мажоритарна система. Проте не так сталося, як гадалося.
Парламент п’ятого скликання фактично став жертвою непослідовності його господарів. Олександр Мороз узагалі продемонстрував урок того, як не має поводитися політик, навіть в Україні. А «антикризова коаліція», якби не прагнула «роздути» себе до 300-голосового розміру, мабуть, існувала б і досі.
Однак навіть «подвиги» п’ятого парламенту тьмяніють перед тим, що відбувається у Верховній Раді нині. Ми аналізували дилему, пов’язану з виходом із коаліції двох «найпринциповіших» депутатів. Але проблема не лише в цьому. Навіть коли коаліція БЮТ і «Нашої України — Народної самооборони» налічувала формальну більшість, рішення із принципових питань вона могла самотужки ухвалити нечасто. Подібні випадки можна перерахувати на пальцях.
У теперішньому парадоксі, що склався у парламенті, винна і наша іменинниця. Надто розпливчасто там викладено принципи формування коаліції як такої. Бо її, як відомо, формують ФРАКЦІЇ, але складається коаліція із НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ. От і доводиться доречним й недоречним знавцям ламати голову: що такого записали одні з попередників нинішніх законотворців, змінюючи Конституцію?
Утім, досить про це. Поки Конституційний Суд щодо цієї проблеми не сказав свого слова, різночитань ми ще начуємося. Коли якийсь вердикт буде винесено, настане черга нових різночитань. Зрештою, навіть якщо КС витлумачить усі до єдиної норми Основного закону, спокій навряд чи прийде. Бо й сам Основний закон можна безболісно змінювати. Такий досвід Україна також має. Тож сьогодні краще про це не думати, а просто відсвяткувати. Це — чи не єдине, що залишається пересічним українцям від сучасних політиків.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»