ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ПОРАЗКА ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ
У новітній історії України чимало сумних дат. Одною з них безперечно стане 17 червня 2008 року: у цей день був відхилений законопроект, про необхідність якого так багато й довго говорили в Секретаріаті Президента, Міністерстві внутрішніх справ та засобах масової інформації.

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ ВІДХИЛИВ ЗАКОНОПРОЕКТ, ЯКИЙ ДОПОМІГ БИ ПРАВООХОРОНЦЯМ НАВЕСТИ ПОРЯДОК НА АВТОШЛЯХАХ
«За» проголосували лише 223 з 446 присутніх народних депутатів. Майже в повному складі його схвалили провладні фракції, а не підтримали Партія регіонів, комуністи та Блок Литвина. Не вистачило лише трьох голосів. Безперечно, серед депутатів від опозиції знайшлося б чимало таких, котрі цілком погоджувалися з основними положеннями запропонованого законопроекту. Я маю на увазі насамперед колишніх генералів міліції, котрі років п’ять-шість тому, перебуваючи на службі в МВС, гаряче обстоювали необхідність посилення відповідальності за порушення «Правил дорожнього руху». Але тепер, коли їм випала нагода ухвалити потрібний документ, партійна дисципліна не дозволила натиснути кнопку «за». Через таку їхню позицію український народ розплатиться загубленим життям сотень людей.
Питання безпеки дорожнього руху наша газета порушувала не раз, і з огляду на те, що внаслідок автокатастроф в Україні щороку гине десять тисяч людей, ситуація на краще не змінюється, цю проблему ми висвітлюватимемо й надалі. Зрозуміло, що у світі немає цілком безпечних транспортних засобів. Історія не зберегла для нас статистичних відомостей про те, скільки людей гинуло під копитами коней та віслюків до винайдення автомобіля, але можете бути певні, що їх було багато. Здатні вкорочувати людський вік і потяги, і літаки, і кораблі, але ніхто з них у цьому не зрівняється з автомобілем.
То, може, смерть на дорогах є невідворотною платою за досягнення цивілізації? Може, й так. Але не завжди. І не скрізь.
Погляньмо на цифри. У 2000 році жертвами дорожньо-транспортних пригод (ДТП) в Україні стало п’ять тисяч осіб. У 2007-му — удвічі більше. Правда, за сім років через зниження народжуваності, населення трішки зменшилося, а, завдяки поліпшенню його добробуту кількість автомобілів збільшилася. Але це зовсім не означає, що масштаби автокатастроф прямо пропорційні обсягу автомобільних парків. У передових країнах Західної Європи, Північної Америки, Японії, Австралії та Нової Зеландії кількість машин на душу населення найбільша у світі, зате аварійність, навпаки, найнижча. Зате у відсталих країнах Азії, Африки та Латинської Америки ситуація прямо протилежна: автомобілів менше, зате вбивають вони частіше. Тож справа не в машинах, і навіть, не в їхній кількості, а в тому, хто сидить за кермом і як поводиться.
Наведу такий приклад. Осінь 2006 року. США, штат Каліфорнія. 25-річну дівчину з сім’ї мільярдерів на прізвище Хілтон поліція затримала за керування автомобілем у нетверезому стані. Її засудили до 1500 доларів штрафу і позбавлення права керувати транспортними засобами на три роки. Минуло півроку, і цю міс знову спіймали за кермом. Правда, цього разу вона була тверезою, однак сам факт керування автомобілем особою, позбавленою водійських прав, у США вважається серйозним правопорушенням, тож дівчину засудили до позбавлення волі на 45 діб. Усі апеляції були марними. Остання інстанція — губернатор штату Арнольд Шварцнегер, котрий міг її помилувати. Але той не став цього робити, незважаючи на те, що засуджена світська левиця якоюсь мірою була його колегою: трішки кіноакторка, трішки співачка, трішки модель. Довелося пані Хілтон все ж таки провести певний час у в’язниці. Щоправда, після того, як вона відсиділа половину терміну без жодних зауважень, суд випустив її на волю як таку, що вже перевиховалася.
Україна, на жаль, знає чимало зовсім інших прикладів, коли дітки можновладців і товстосумів благополучно уникали відповідальності за порушення правил дорожнього руху. Але справа не в соціальній справедливості — не про неї тепер мова. Як ви гадаєте, скільки отримав би за нашими законами простий смертний українець, якби він вчинив те саме, що й згадана американка? Відповідь на це ми знайдемо в ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП). Отже, першого разу за п’яне водіння — штраф від 255 до 340 гривень або позбавлення прав керування на термін від одного до двох років. Повторно протягом року — від 340 до 680 гривень штрафу і від двох до трьох років позбавлення водійських прав.
Наше законодавство, як бачите, значно ліберальніше. Причому це стосується не лише керування автомобілем у нетверезому стані: за інші правопорушення, як-от: створення аварійної ситуації внаслідок порушення правил обгону, повороту, руху через перехрестя чи залізничні переїзди, покарання є ще м’якшим. А за перевищення швидкості, що є основною причиною ДТП та загибелі людей, штрафи взагалі символічні: від 8,5 до 17 гривень.
Отже, як не важко переконатися, справа не в тому, скільки автомобілів на душу населення припадає в тій чи іншій країні, а в тому, наскільки суворим є її законодавство до порушників дорожнього руху. У цьому нас може переконати й вітчизняний досвід. Ми недарма згадували, що у 2000 році кількість загиблих внаслідок ДТП була удвічі меншою, аніж тепер. Закон тоді був значно суворішим для порушників. Причому, секрет не в тому, що штрафи були більшими, а терміни позбавлення прав — довшими. Ні. Вони й тоді були не дуже великими — керманичі країни розуміли, що народ у нас, порівняно з Америкою, бідний, і доводити його високими штрафами до цілковитого зубожіння негуманно.
Знаходилися інші важелі впливу на порушників: працівник Державтоінспекції мав право до сплати штрафу вилучити посвідчення водія, зняти номерні знаки, а саму машину поставити на штрафмайданчик. Таке право було надане згідно зі ст. 265 КУАП. Тож, аби сплатити копійчаний штраф, водій мусив вистояти в довжелезній черзі спочатку в суді, потім в ощадкасі, а потім в ДАІ, де йому повертали вилучені речі та документи. Таким чином, в одній черзі мудро урівнювалися багаті й бідні, і кожен, хто пройшов через неї, в майбутньому прагнув утримуватися від порушень.
Такий стан справ був порушений п’ятого квітня 2001 року, коли тодішній склад Верховної Ради суттєво відредагував 265-ту статтю і заборонив міліціонерам вилучати у водіїв будь-що до рішення суду. І тоді на дорогах виник хаос. Державтоінспектор міг лише зупинити порушника, скласти протокол і... відпустити на всі чотири сторони. Протокол потім передався до суду, який викликав водія звичайною повісткою, але ті, хто отримував їх поштою, зазвичай викидали у кошик для сміття і в суд не з’являлися. Можливостей примусово доправити порушника до судової установи, звісно ж, не було. Тому й нема чого дивуватися, що кількість ДТП і загиблих від них осіб стала поступово збільшуватися і торік досягла 10 тисяч.
У Міністерстві внутрішніх справ розуміли страхітливість ситуації, а тому не раз просили парламентарів повернути міліції, заради загального добра, відібрані у неї повноваження. Все марно. Останнього разу своє «ні» депутати сказали десять днів тому.
За іронією долі серед усіх категорій населення найбільше потерпають від ДТП саме народні депутати, оскільки ледь не щороку в автокатастрофах гине один з них. По приклади далеко ходити не треба: 16 жовтня 2006 року обірвалося життя «нашоукраїнця» Юрія Оробця, дев’ятого травня 2007 року — «регіонала» Анатолія Антем’юка. Згідно з простим арифметичним підрахунком, середньостатистичний українець має шанси загинути в одному випадку з п’яти тисяч, а для депутата Верховної Ради ризик у десять разів вищий.
Саме через цю обставину небажання значної частини депутатів підтримати законопроект викликає великий подив. Тож лишається сподіватися, що хоча би перед «Євро-2012» народним обранцям стане соромно перед гостями з Європи і вони подбають про лад на автошляхах.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРОНІКА ПРИГОД
• «ДРОП-СЕРВІС» У ДОНЕЦЬКУ

назад »»»