ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНДРІЙ ПАНІН: «КІНЕМАТОГРАФ МАЄ НЕ ВИХВАЛЯТИ, А РОЗВІНЧУВАТИ НЕГІДНИКІВ»
Андрій Панін — один з найхаризматичніших, цікавих, популярних акторів нового російського кіно. Сама тільки його самодостатня присутність в картині компенсує прогалини змісту, залатає «діри» в сюжеті, виправдає натяжки фабули.

Його органічність стовідсоткова, енергетика невичерпна, техніка віртуозна. Одне слово, актор — вищий клас.
Хоча зовні він показово невиразний. Русявий, із залисинами. Тонкогубе обличчя без різкого ліплення і графіки, ніс «качечкою», очі майже риб'ячі. Ця «стертість», звісно, з каверзою. Гладінь оманлива: міміка стримана, але «змите» обличчя перебуває в постійному важковловимому русі, ніби поволі готуючи миттєві електричні розряди, у спалах яких перетворюється «ніяка» зовнішність, і летюча повадка. Раптом зиркне колюче — і холод по спині. Скоромовочку, кинуту кутом рота, перериває короткою парадоксальною паузою. Розслаблений на вигляд, миттєво спружинить і різким, коротким, як постріл, жестом розрубить повітря.
Народився Андрій Панін у 1962 році в Новосибірську в сім'ї фізиків. Потім родина виїхала до Челябінська, після осіла в Кемерові в дідуся з бабусею. Там же він закінчив інститут культури (з харчового вузу вигнали). Якийсь час працював у Мінусінському театрі, відтак — Москва, де вдруге «задипломувався» у Школі-студії МХАТ (майстерня О. Калягіна). Грав у МХАТі ім. А. Чехова і театрі-студії Олега Табакова. Лауреат театральних і кінопремій, у тому числі «Найкращий лиходій» за роль у спектаклі «Маленькі трагедії» і «Кумир року» за роль Гаркуші у фільмі «Весілля». Відомим став завдяки картинам «Мамо, не журись», телесеріалам «Каменська», «Кордон. Тайговий роман», «Бригада». Популярності Андрія Паніна сприяли також фільми «24 години», «Шик», «Водій для Віри», «Бій з тінню», «Іванко».
Останнім часом Андрій Панін дедалі частіше режисує. Почалося зі зйомок телесеріалу «Тільки вперед!», потім він зняв повнометражний фільм «Онук Гагаріна» — про пригоди чорношкірого сироти з російського дитбудинку.
Останнім часом часто приїздив в Україну — для зйомок у фільмі за книгою Олександра Турчинова «Ілюзія страху».
— Андрію, я читав, що Ваш мхатівський педагог Олександр Калягін сказав про Вас: «Це прізвище ви ще запам'ятаєте». Правда?
— Якщо чесно, вже не пам'ятаю. А може, це й не він сказав. Але Калягін мене вирізняв, безумовно: на першому курсі «п'ять» з акторської майстерності одержав я один. Мені потім Алла Покровська сказала: «А чого тебе було вчити? Ти був готовий артист. Це інших треба було до тебе підтягувати. А тебе — корегувати». Але в Калягіна я все-таки вчився — усяким технологічним речам: як до ролі підходити, що в конкретний момент з нею робити. А оскільки він «щукінська» людина, все було досить цікаво. Чужерідно, але цікаво. Так що дечого я в Школі-студії нахапався, факт.
— А чому після школи вступили до харчового інституту?
— А Бог його знає. Пиріжки красти, напевно.
— А якщо серйозно? Невже абсолютно байдуже було?
— Певною мірою. І потім — які професії в радянський час були популярні? Насамперед — дипломат. Потім товарознавець, потім артист. А відразу за артистом — харчовик. Разом з юристом і стоматологом, але до ковбаси ближче. Я взагалі поганенько думав у той момент. На вертолітне училище націлився. Документи збирав, ніс фотографував. У мене з носом після боксу проблеми були — три переломи, так я чужі знімки підкладав. Не знаю вже, як літати збирався, але це річ десята.
— А в школі акторствували?
— Хіба що пикою покривлятися, із самим собою перед дзеркалом побалакати. Авжеж, з дитинства блазнював. Мені в цьому сенсі пощастило: перетворив захворювання на професію.
— Чому не одразу?
— Відкіля я знав, що здатен? Мене в цьому поступово переконали. Спочатку я з харчового перейшов в інститут культури на театральну режисуру. Тобто перед цим мене з тріском вигнали.
— За що?
— За хуліганство. Мій товариш, що саме закінчував режисуру, сказав мені: йди в інститут культури, там таких дурнів, як ти, не вистачає. І я пішов — на режисера народного театру. Після першого курсу почав їздити в Москву, пороги театральних ВНЗ оббивати. З четвертого разу вступив до Школи-студії МХАТ.
— Доводилося від приймальних комісій чути: мовляв, не у свої сани лізеш, хлопче?
— Було. Перегортають трудову книжку: ну-мо, чим ви там займалися? А я ж увесь час там-сям підробляв. «На заводі трудилися? Ну, от туди і повертайтеся, на свій рідний завод, там вам і місце. Чого ви мучитеся, чоловіче? І нас мучите». Я озлився вже і...зрозумів, що можу на конкурсах перемагати. Тому що серйозний, досвідчений боєць. У мене ціль була. Але на першому курсі один відомий кіношний режисер сказав: «Хлопець, ти досить талановитий, але в тебе будуть великі проблеми. Ну хто ти? Герой-коханець? Навряд чи. Комік? Є смішніші пики. Соціальний герой? Теж не сказав би. Хто ти тоді? Що в тебе за ніша? Проміжна якась. Отже, будуть великі проблеми». Так воно і вийшло. Люди з неясною зовнішністю, маючи навіть акторський діапазон ширший, ніж в інших, можуть дуже довго не з'являтися в кіно. Я не тільки по собі суджу, а й по горезвісній Школі-студії, у якій я різних людей знавав — і тепер бачу, хто на екрані, хто ні. На плаву ті, хто фактурніший. Тупо використовується фактура.
— І все ж, у який Ви ніші?
— Я і сам досі не в курсі. Просто настав час, коли люди зрозуміли, що Ален Делон, ха-ха, не їхній герой. Подумали: ну, а де там він, наш хлопець? Пошукали очима, знайшли мене.
— І закидали ролями.
— Та більш як шістдесять набігло, якщо всі порахувати.
— Чому на телеекрані стільки поганих телесеріалів?
— А тому що на Шекспіра грошей не дають. На інше дають. Якщо почитати сценарний потік, це катастрофа, за межею просто. Але продюсери чомусь вибирають найгірше. Чому пропонують режисерам знімати цю гидоту? З міркувань голої логіки. Що люди читають, коли в метро їдуть чи лежать на пляжі? Донцову, Мариніну, Устинову, жіноче напівкримінальне чтиво. Читає переважно хто? Жінки. І телевізор дивляться теж вони. Чому зірки-чоловіки заробляють більше, ніж жінки? Тому що жінки дивляться. Їх цікавлять певні чоловіки: такі, такі й ось такі. А чого вони там грають і як — кому це важливо? Хто на цьому уміється? Чарівний негідник, не двомірний і трішки на людину схожий — ну і досить. Начебто переконливо.
— Ви згодні з цинічною думкою, що різниця між хорошим і поганим актором проста: у поганого три штампи, а в хорошого — тридцять три?
— Народний артист СРСР Олексій Грибов говорив, що ми в кіно приносимо тільки те, що заробили в театрі. Я за двадцять театральних років щось собі для кіно заробив. Сорок ролей у МХАТі — пристойний запас. Маю набір кліше, можу з них збирати «лего» з назвою, ха-ха, «кінообраз».
— Більше, ніж на гру в конструктор, актору в кіно часу не вистачає?
— На жаль. Не репетирують у кіно, майже не репетирують. Це правда. В ідеалі, звісно, треба було б репетирувати, але не з нашими грошима, не з нашим виробництвом, що впирається в жорсткі терміни і — гроші. Гроші-гроші-гроші...
— Скільки відсотків власного акторського запасу у Вас в роботі? У якому обсязі Вас використовують режисери, і Ви — сам себе?
— Мабуть, відсотків на двадцять.
— А як інші вісімдесят активізувати?
— Боюся, цього не станеться. Щоб усе перемінилося і я на п'ятому десятку раптом вибухнув, вивернувся і переробив свою психологію? Щось я слабко в це вірю.
— Якщо весь світ — театр, то в якому театральному жанрі Ваше життя минає?
— Гадаю, це військова драма. Театр війни, ха-ха, і війни абсурдної. На ділі, я понад усе воюю сам із собою. А тому що супротивники рівні, то перемога неможлива, але бій сильно вимотує.
— Багато хто впевнений, що Вам подобається грати негідників...
— Це ж чому? З усіх мною зіграних ролей — лише сім відсотків негативних героїв. Але, напевно, вони запам'ятовуються щонайкраще. А відбувається це тому, що люди асоціюють себе з цими персонажами. Екранний антигерой утілює заповітну мрію рядового глядача про повну свободу. Мерзотники не думають про добро і зло — вони просто дістають пістолет і стріляють. Їм не потрібна допомога міліції, щоб розібратися з кривдниками. Вони вільні від рефлексії і не переживають через дрібниці.
— За яким принципом вибираєте ролі?
— Дивлюся, цікаво чи ні. Іноді вмовляють. Запропонували зіграти калмика. Я довго відмовлявся: «Ви що, з глузду з'їхали? Ну який з мене калмик? Я, звісно, розумію, що медійних калмиків у нас не так багато, але все-таки...» А потім ми знайшли компроміс. З'ясувалося, що в калмицькому степу живуть різні народності, і, звісно, там повно напівкровок. Коли з цією ж калмицькою борідкою я прилетів на зйомки в Марокко, режисер сказав: «Залиш, саме такий герой нам і потрібен». Зрештою, я, людина, що страшенно боїться висоти, зіграв льотчика.
— Це збіг, що дві картини, до яких Ви маєте безпосереднє відношення,— «Онук Гагаріна» і «Іваночко» — про дітей-сиріт?
— Напевно, це просто пошесть. Сценаристи зрозуміли, що переборщили з гангстерськими сагами, і вирішили перекинутися на що-небудь людське. Але в нас завжди так: якщо виникає якась мода, всі кидаються в один бік. Спочатку по всіх каналах були кримінальні драми, потім реаліті-шоу, тепер зірки на ковзанах. Пролунав клич: «Знімаймо про дітей!» — і от вам, будь ласка, у кіно самі сироти.
— А держава допомагає популяризувати дитячу тему?
— Що ви! Єдине, що ми зі своїм «Онуком Гагаріна» одержали від держави, це суд: спадкоємиці першого космонавта обвинуватили творців фільму в тому, що вони заплямували ім'я Гагаріна. Хоча це історія про чорношкірого сироту, котрий вигадав, ніби він онук першого космонавта Землі, і його з життєвого (і з расистського) пекла забирає до себе зведений брат. Позов подавали приватні особи, але вся ця історія свідчить, що, на думку чиновників, таке кіно не потрібне, більш того, його було б непогано заборонити. З «Іванком» теж була дурість. Він мав брати участь у фестивалі під патронатом Церкви, та фільм не допустили, тому що в одній сцені показали жіночі груди. Хай би скільки в картині розповідалося про гуманізм і людські цінності, але якщо показали те, чим годують дитину,— все, зась! Згадали ім'я великого Гагаріна — все, не можна. А держава це підтримує, їй не потрібно народне кіно. Ніякої необхідності в цементуванні нації вона не відчуває.
— Яке ж кіно потрібне державі?
— Очевидно, руйнівне.
— А чому в режисуру подалися?
— Потужна річ — випадок. Продюсер Денис Євстигнєєв якось сказав: «Слухай, а сам нічого не хочеш зняти? Мені серіальчик потрібен». Так з'явився «Повний уперед!»
— Сюжет явно перегукується зі старою доброю картиною «Вірні друзі», тільки події відбуваються в наші дні.
— Так, троє друзів — Ляхов, Свєчкін і Кокарев не бачилися 20 років. За цей час Ляхов перетворився на успішного банкіра, він одружений на власниці ювелірної крамниці, рішучій і бойовій жінці, паралельно зустрічається з молодою балериною Вікою... Свєчкін — знаменитий учений-астроном, цілком поглинутий наукою, він не дбає про матеріальні статки, на відміну від дружини-лікаря, яка потихеньку починає звіріти від постійного безгрошів'я. Кокарев — максималіст і мрійник, котрий колись не захотів проміняти волю і принципи на стабільну роботу і сімейне вогнище. Банкір Ляхов на своє 40-річчя запрошує старих друзів до Москви. Свєчкін дарує другові відкриту ним зірку, а Кокарев — макет плоту, який він побудував у рідному Камишині.
— І нагадує Ляхову і Свєчкіну про їхню дитячу мрію — пропливти на плоту по Волзі.
— Авжеж. Дарує свій подарунок Ляхову і його молода коханка. У Москві, у день його народження, з'явилися плакати з портретом Віки і підписом: «З днем народження, Андрію!» Дружина Ляхова лютує. Стомлені від сімейних чвар, Ляхов і Свєчкін наважуються на авантюру і тікають від своїх дружин у рідний Камишин, до Кокарева. Ну хто про таке не мріє?
— Отже, Ви зробили рімейк?
— Радше мікс, щось середнє між «Вірними друзями» і «Троє в човні, не рахуючи собаки». Від «Вірних друзів» там залишилася тільки ідея: люди втікають від нервувань, намагаються повернутися в дитинство, до чогось справжнього і чистого.
Зйомки на воді були, природно, пов'язані з різними казусами. Виявилося, щоб керувати плотом, потрібна майстерність. І хоча все відбувалося під суворим керівництвом професійних плотарів, не обійшлося без екстрему. У перший же день на першому ж повороті пліт сів на мілину. Зістрибнути було не можна, тим паче, що разом з дорослими був маленький син актора Назарова. Зняти з мілини теж було не так просто — роботи на півдня, адже пліт величезний. І тільки-но, нарешті, попливли далі, як зачепили щоглою лінію електропередачі. Тріск стояв страшенний.
— Важко було з першим фільмом?
— У певному сенсі рятував досвід кіноактора, я знаю технологічний процес. Квірікадзе багато допомагав при монтажі, він же монтував фільм «Стомлені сонцем».
— До речі, Ви, здається, знімаєтеся у Микити Михалкова в «Стомлених сонцем-2»? Кого граєте?
— Підлого начальника піонерського табору. Але головний лиходій — герой Олега Меньшикова, котрому пощастило воскреснути з мертвих. І ми, разом, поговоривши щиро з одним з ключових персонажів — Надією, здали її з усіма тельбухами... Для мене це був перший досвід роботи з Михалковим, і, мушу зазначити, у нього на знімальному майданчику є чого повчитися. Він — один із найвидатніших режисерів Росії всіх часів. Дуже ретельно знімає, дуже любить артистів.
— Вам не набридло грати рішучих людей? Не хочеться перемінити амплуа на образ уразливої м'якої людини?
— У кіно складно перемінити амплуа — у всіх не дуже широкий діапазон, натомість театр дає таку можливість. Продюсери, режисери кажуть, що майбутнє — за сімейним кіно. Усе про людей та їхні стосунки: а він, а вона, а ти... Це головне в житті людському.
— А Вам хочеться зіграти драму на двох?
— Усім хочеться. Хоча я не впевнений, що асоціююся з типом справжнього чоловіка. Принаймні я сам від цього досить далекий.
— Насправді Ви м'який і пухнастий?
— Ну звісно, такий собі рефлектуючий інтелігент (сміється.) У першому поколінні, не більше того.
— Що вважаєте своїм найбільш значущим досягненням за ці роки?
— Та, взагалі то, все! За що боровся, на те і напоровся. Усе відбулося. А коли здійснюються бажання, стає порожньо, нудно. Тому я і поліз у режисуру, перестав працювати в театрі. Та справжнього перетворення не стається, навіть коли «Оскар» одержуєш, то це не якісна зміна, а кількісна.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»