ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
БУЛО КОЛИСЬ, ДЕПУТАТИ ВМІЛИ «ПАНУВАТИ»...
Неабиякі перипетії навколо парламентської коаліції знову поставили руба питання про можливість проведення в Україні дострокових виборів до Верховної Ради. Поки що про це вголос говорять лише деякі політики і політологи, але «дух» чогось більшого усе-таки витає у повітрі, щонайменше, два тижні.

Причому якщо торік (попри аж чотири президентські укази про розпуск Верховної Ради) процес позачергового народного волевиявлення готували сумбурно, то нині ситуація дещо відрізняється. Можновладці не виключають можливості підготуватися до торжества демократії прискіпливіше, наприклад, відпрацювавши новий закон про вибори. Адже величезні огріхи чинного бестселера помітні всім неозброєним оком.

1.
Майже два місяці тому навіть Президент Віктор Ющенко рішуче виступив за внесення змін до виборчого законодавства. А глава держави, як відомо, не є відвертим прихильником новацій у цих питаннях (чого варта його принципова позиція проти можливого проведення виборів у Києві у два тури!). Звісно, до президентських побажань в Україні нерідко ставляться, як би це сказати не надто грубо... От і тепер Ющенко волів, аби відповідний законопроект про відкриті списки було розроблено протягом місяця. Проте минуло майже два, а всі — анічичирк!
Однак це не означає, що змін не буде ні за яких обставин. У цьому контексті цікаво поглянути на українські вибори під дещо нетрадиційним кутом зору.
Як відомо, нинішня Верховна Рада іменується парламентом шостого скликання. Себто за більш-менш демократичними законами вітчизняних депутатів обирали шість разів. Було це у 1990, 1994, 1998, 2002, 2006 і 2007 роках. Та нині мало хто зі спостерігачів пам’ятає, що п’ять із шести разів обранці змагалися за свої мандати, керуючись різними правилами. Тобто кожен попередній склад парламенту намагався створити для своїх наступників новий закон про вибори. Звісно, керуючись винятково державними інтересами, більше нічим.

2.
Перший більш-менш демократичний закон про вибори до парламенту тоді ще УРСР побачив світ у 1989 році. Верховна Рада ХІ скликання готувала плацдарм для своїх наступників. Навіть попри те, що там законотворили стовідсотково партійні функціонери, документ вийшов прогресивним, принаймні, значно прогресивнішим за союзний аналог. Закон про вибори до українського парламенту не містив так званої інституції «з’їзду народних депутатів». Нагадаємо, вибори до парламенту СРСР відбулися на рік раніше від українських. Закон, за яким вони відбувалися, мав відвертий комуністично-номенклатурний «запобіжник». Йогу сутність зводилася до того, щоб мінімізувати кількість депутатів, не пов’язаних із Компартією. Всенародно обирали понад тисячу депутатів, які на власному з’їзді формували удвічі меншу за чисельністю Верховну Раду СРСР. Тому до неї тоді не потрапило багато прогресивних політиків.
Принциповим моментом нового закону була наявність норми про обов’язкові альтернативні вибори. Адже до того часу народ зазвичай голосував за одного кандидата, причому із позитивним результатом, близьким до стовідсоткового.
Проте й негативу залишалося чимало. Скажімо, про багатопартійність у 1989-му можна було тільки мріяти. Навіть реєстрацію Народного Руху (який тоді був ще навіть не партією, а потужною організацією) зумисне відтягували до закінчення терміну висування кандидатів у депутати. Навіть попри це, парламент першого (за старим «літочисленням» — дванадцятого) скликання оновився більш як на 90 відсотків. Демократичні сили в ньому спромоглися сформувати потужну опозицію — Народну Раду, котра налічувала понад сотню депутатів. Та ближче до закінчення каденції виборчі правила гри не задовольняли ні їх, ні комуністичну більшість. До того ж, вибори парламенту другого скликання були позачерговими. Тоді Верховна Рада сама ухвалила рішення про дострокові вибори до себе, коханої. Щоправда, не оминув позачергового походу за мандатом довіри і Президент, але то дещо інша історія.

3.
Новий закон про вибори народних депутатів побачив світ невдовзі після парламентського рішення про дострокові вибори — восени 1993 року. Цей документ ознаменувався остаточним приходом у наше політичне життя-буття багатопартійності. Для порівняння: на момент отримання Україною незалежності було зареєстровано чотири партії. А напередодні виборів до другого парламенту — понад три десятки.
Кандидати, що боролися за 450 депутатських місць, чітко ідентифікувалися з певною партією, хоча трудовим колективам віддавали чималу шану. Очевидно, за інерцією, бо раніше делегувати у парламент найдостойніших (?) мали право саме вони.
Не подбали у цьому законі й про те, щоб скасувати норму про обов’язкову 50-відсоткову явку виборців на дільниці. Це добряче додало роботи тодішньому складові Центрвиборчкому — довибори проводилися впродовж усієї каденції другого парламенту. Але навіть попри це, із необхідних 450 депутатів у ВР працювало не більше 417-ти.
Ще той закон містив норму про те, що народним депутатом може бути громадянин України, не молодший від 25 років. Проте в Конституції віковий ценз було суттєво знижено — до 18-ти. Тож зміни до закону про вибори довелося терміново вносити одразу після набрання чинності Конституції у 1996-му. Цікаво, що приблизно тоді ж депутати почали задумуватися над тим, аби зробити наступний склад Верховної Ради ще більш партійним. Але новий закон про вибори остаточно побачив світ восени 1997 року. Це був перший мажоритарно-пропорційний документ, згідно з яким одну половину парламенту обирали, як і раніше, на виборчих округах, а другу — за партійними списками. Пригадується, тоді бурхливими були дискусії: який відсоток встановити для прохідності? Пропонували два варіанти — 3 і 5%. Та зійшлися на середньому — чотирьох.
Мажоритарно-пропорційні правила гри активно обстоювали комуністи. Їм «підспівував» тодішній спікер-соціаліст Олександр Мороз. Утім, найбільші партії національно-демократичного спрямування на чолі з Народним Рухом були не проти збільшення партійної складової ВР. Інтрига полягала у тому, що тодішній президент Леонід Кучма не був великим симпатиком партійної всюдисущності, але й він погодився на мажоритарно-пропорційний «експеримент».
Цим законом ліквідовано необхідність 50-відсоткової явки виборців на дільницю, а ще скасовано другий тур виборів. Себто переможцем ставав той, хто набрав просту (а не абсолютну, як раніше) більшість.
Не обійшлося і без оскаржень у Конституційному Суді, що вже діяв на той час. Відповідне подання зробили депутати-«мажоритарники», які категорично не хотіли погоджуватися з потенційним укрупненням округів (замість 450 їх тепер ставало лише 225). Та судді КС визнали новий закон таким, що відповідає Основному закону. Лише зробили застереження: починаючи з наступних виборів (2002 року), потрібно скасувати норму про можливість балотуватися водночас за партійними списками і в округах.

4.
Але у третьому парламенті такі «викрутаси» ще дозволялися, тож після виборів непоодинокими були випадки, коли у стінах ВР зустрілося по двоє, троє, а то й четверо учорашніх суперників.
Цю дилему випало вирішувати парламентарям третього скликання. Чимало з них були не проти запровадити стовідсотково пропорційну систему виборів, тим самим покінчивши з «мажоритарщиною». Проте ця ідея не припала до смаку Леонідові Кучмі. Він кілька разів ветував ухвалені парламентом виборчі правила гри різних інтерпретацій. Навіть ту, де йшлося про можливість поступового збільшення партійного представництва: 75 відсотків депутатів — за списками, 25% — від округів.
«Перепасовка» між главою держави і депутатами тривала так довго, що новий закон про вибори знову побачив світ незадовго перед волевиявленням — восени 2001-го. Цей документ так і лишився мажоритарно-пропорційним, лише без норми, що давала змогу розкладати «яйця» у кілька «кошиків». Балотуватися можна було в окрузі або від партійного списку. До речі, це спричинило до того, що з багатьох не надто популярних партій в округи «повтікали» більш-менш відомі лідери та їхні заступники, залишивши партійців напризволяще.
Змінився також принцип формування виборчих комісій. Якщо чотири роки тому всі комісії, крім ЦВК, формувалися місцевими радами, то напередодні виборів-2002 вони створювалися по вертикалі: Центрвиборчком затверджував склад окружних комісій, а вони, у свою чергу, дільничних.

5.
Наступний, з невеликими змінами чинний і досі закон про вибори (п’ятий за ліком) ухвалив парламент четвертого скликання. Остаточна перемога партійної системи стала можливою в результаті компромісу. Леонід Кучма та його більшість напередодні президентських виборів воліли конституційної реформи, а опозиція — пропорційної системи. На компроміс вдалося «розкрутити» лише комуністів і соціалістів. «Наша Україна» і БЮТ у березні 2004 року відмовилися від конституційної реформи і пропорційної виборчої системи. Навіть попри те, що одним із авторів ухваленого закону про вибори був «нашоукраїнець» Юрій Ключковський.
Уперше за багато років новий закон побачив світ раніше, ніж за два роки до чергових виборів — у березні 2004-го. Деякі корективи до цього документа вносили після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка. Але суть його від того не змінилася — тривідсотковий прохідний бар’єр так і лишився. (Хоча Президент, пригадується, пропонував переглянути його у бік збільшення, принаймні до п’яти).
Фактично за такими самими правилами було обрано і нині чинний шостий парламент. І у нього, як у його попередника, є всі шанси не проіснувати відведений Конституцією п’ятилітній термін. Отже, виходить, що «чиста пропорціоналка» Україні таки не під силу? Чи сутність проблеми не в цьому, а в тому, що кожен законотворець намагається все робити «під себе»? Адже скільки б не змінювалися документи, а справжній непідробний досвід формування і використання виборчого законодавства належно не осмислено. Ось і виходить, що ми постійно дбаємо лише про сьогодення.

Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:

• «ПОСЛЕДНИЙ БОЙ, ОН ТРУДНЫЙ САМЫЙ...»

назад »»»