ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
КОЛИ ПАДАЛИ БОМБИ, МИ МОЛИЛИСЬ...

— У 1995 році я працювала у відділенні реанімації та інтенсивної терапії для терапевтично хворих кардіологічної клініки Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України,— розповідає Галина Григорівна.— Про події на теренах колишньої Югославії я, звісно, знала, бо рідко який випуск теленовин обходився без репортажів звідти. Дивлячись на страждання людей, особливо дітей, я плакала. Але сидячи перед телевізором, не думала й не гадала, що згодом доведеться все це побачити на власні очі.
— А за яких обставин Ви опинилися на Балканах?
— Хоча на той час я і пропрацювала у військовому колективі понад 15 років, військовослужбовцем не була. Та, незважаючи на цю обставину, мені все ж запропонували поїхати в складі нашого миротворчого контингенту до цієї, охопленої полум’ям громадянської війни, країни. І я погодилася...
— Відразу? У вас же на той час було двоє неповнолітніх дітей, тож невже Ви не боялись, що вони можуть залишитися без матері?
— Звісно, що боялася. Якщо скажу, що поїхала з патріотичних переконань, то покривлю душею. Тоді, в середині 90-х років, навіть офіцери отримували мізерні гроші, а що вже казати про нас, працівників у Збройних силах? Моєї зарплатні не вистачало на найнеобхідніше, своїм двом донькам я не завжди могла купити апельсин, у мене, повірте, серце кров’ю обливалося. Дізнавшись, що під час перебування в Югославії я отримуватиму понад 500 американських доларів, погодилася.
— І як Вас зустріла колишня Югославія? Привітно?
— Сталося так, що мені довелося вирушити на Балкани першим рейсом. Чесно кажучи, навіть під час навчальних зборів у Миколаєві, коли ми, медичні працівники, удосконалювали практичні навички з надання медичної допомоги пораненим, виконували вправи зі стрільби з пістолета й автомата, я не уявляла тієї небезпеки, що чатуватиме на нас. Я це зрозуміла лише тоді, коли наш літак приземлився і ми, ще не вийшовши з його салона, почули відлуння перестрілок між ворожими сторонами.
— У 1995 році, як відомо, літаки НАТО нещадно бомбили позиції військ Югославії, зокрема, будівлі міністерства оборони, військові аеродроми. Вам не довелося з повітря побачити наслідки цих бомбардувань й обстрілів?
— Довелося. Відтоді минуло понад 10 років, а мені вони й досі інколи сняться. Наш табір, звісно, не потрапляв у зону вогневого ураження, але удари авіації були такими сильними, що під нашими ногами земля ходила ходором. І ми, жінки, молили Бога, щоб не стати випадковими мішенями льотчиків. Слава Богу, все обійшлося.
— Перебуваючи в Югославії, Ви, мабуть, бували і серед місцевих жителів, спілкувалися з ними. Скажіть, Галино Григорівно, як вони ставилися до українців? Прихильно чи відчувалася настороженість?
— Мені не так часто, як того хотілося, доводилося бувати за межами нашого батальйону: для цього потрібен був дозвіл командира. А він, як, до речі, і решта офіцерів, надто переймався нашими життям і на всі наші прохання радив зачекати трохи, мовляв, за кілька років приїдете сюди туристами і надолужите втрачені можливості щодо знайомства з людьми і місцевими краєвидами. І все ж мені і моїм колегам — жінкам-медпрацівникам — пощастило кілька разів побувати в Сараєво, інших населених пунктах. Місцеве населення, дізнавшись, що ми з України, дуже доброзичливо ставилося до нас. А коли ми заходили до кав’ярень на чашку кави, то було багато охочих нас пригостити. Траплялося, що в крамницях, які торгували різними жіночими прикрасами, ми отримували різні презенти, навіть ювелірні прикраси...
— За півроку перебування в Сараєво вам часто доводилося надавати допомогу нашим військовослужбовцям?
— Я, до речі, провела у складі нашого миротворчого контингенту не шість місяців, а майже десять.
— Чому? Ви ж, згідно з укладеним контрактом, їхали на півроку.
— Чесно кажучи, і досі не знаю, з яких причин нас затримали на три місяці. Хай там як, а мені не довелося, слава Богу, надавати термінову допомогу пораненим: таких в мою каденцію не було. І я дуже рада. Правда, мої знання, професійні навички не раз ставали в пригоді, бо наші миротворці час від часу хворіли, але ці захворювання аж ніяк не були пов’язані з бойовими діями.
— Як би Ви вчинили сьогодні, отримавши пропозицію поїхати в чергову «гарячу точку» світу? Ризикнули б?
— Навіть і не знаю, що відповісти. Хоча, відверто кажучи, навряд чи погодилася б. Діти, слава Богу, виросли, перейшли на свій хліб і я, хоч і не маю великих статків, усе ж почуваюся більш впевненою, ніж тоді.
— А як Ви загалом ставитесь до тих жінок, які, залишивши в Україні батьків, дітей, їдуть за тисячі кілометрів від рідної землі ризикувати власними життями? Бо інколи доводиться чути, що війна і жінка — речі не сумісні...
— Питання це, як на мене, досить суперечливе. Хоча б тому, що жінки є і в складі миротворчих контингентів інших країн, зокрема, США, Великої Британії, Франції. Я вважаю, що кожна людина, і жінки не є винятком, повинні самостійно вирішувати, їхати їм з миротворчими місіями до інших країн чи ні. Звісно, що й до думки своїх рідних мають прислуховуватися. Я, наприклад, коли вирушала на Балкани, то мої доньки, звісно, були не в захваті від мого рішення. Але я переконала їх у тому, що мені там нічого не загрожуватиме і після повернення додому наша сім’я не рахуватиме кожної копійки.
— Зв’язок з доньками підтримували?
— Так, ми листувалися, я часто їм телефонувала. Словом, була в курсі всіх їхніх справ. З дітьми мені пощастило, бо вони ще з раннього дитинства були досить самостійними, не здатними на якісь авантюрні вчинки. Та я, як і будь-яка мати, все ж хвилювалася за них.

також у паперовій версії читайте:

• РЕЗЕРВІСТИ

назад »»»