ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ЯК МАРШАЛИ ЗРАДИЛИ МАРШАЛА ЖУКОВА
Розповідає керівник пошукового центру «Подвиг» Міжнародного союзу ветеранів війни і Збройних сил генерал-полковник Степан Кашурко.

З 1965-го до 1973 року Степан Савелійович Кашурко служив порученцем у маршала І. Конєва і став свідком історії, яку зберігав у пам’яті 30 років.
...Травень 1955 року. Три великих полководці Великої Вітчизняної — маршал І. Конєв (тоді Головком об’єднаних збройних сил країн Варшавського договору), маршал К. Рокоссовський (на той час міністр національної оборони Польщі) й маршал Г. Жуков (тоді міністр оборони СРСР) — ще разом. Вони ще друзі.
Про те, як у червні 1957-го Георгій Жуков допоміг Микиті Хрущову зміцнитися у владі, й як потім той, злякавшись зростаючого авторитету легендарного маршала, скинув його з політичного і військового Олімпу, написано чимало. Микита Сергійович провернув цю «операцію» віртуозно і цинічно: умовив, а точніше, загрожуючи відповідальністю за порушення «партійної дисципліни», змусив воєначальників виступити на Пленумі ЦК КПРС. Один за одним піднімалися на трибуну маршали Конєв, Рокоссовський, Єрьоменко, Бірюзов, Захаров, Чуйков, Соколовський, Тимошенко і в один голос звинувачували свого бойового побратима у бонапартизмі, прагненні до необмеженої влади, бажанні підім’яти під себе керівництво партії. Вчорашні підлеглі дружно топтали міністра оборони, хоча багато хто був зобов’язаний маршалу Перемоги не лише своєю блискучою кар’єрою, а й життям.
Саме Жуков 1940-го наполіг, аби з ГУЛАГу випустили Рокоссовського. А через 17 років «хрещеник» звинуватив його у зраді інтересів партії й закликав зняти з посади міністра оборони. У жовтні 1941 р. Жуков захистив від сталінської розправи Конєва, який командував Західним фронтом. Той не повторив долю свого попередника, генерала армії Дмитра Павлова (розстріляного за наказом Сталіна) лише тому, що Жуков став за нього горою. Через 16 років за підписом Конєва у «Правді» з’явилася розгромна стаття, котра, як тоді здавалося, назавжди перекреслювала славну полководницьку кар’єру маршала Жукова.
Не відомо, як інші переживали свою мимовільну зраду, але Конєва мучило сумління, він розкаювався, кілька разів робив спроби порозумітися з Жуковим. Але той або відвертався при зустрічах, або кидав телефонну трубку.
«Я, звичайно, винен: був його першим заступником і не повідомив про змову,— намагався виправдатися потім Конєв.— Але що я міг зробити? Визнаю, уперше спасував. Перед Гітлером устояв. А тут зламався і тепер караю себе. А у «Правду» я не писав. Із ЦК зателефонували: «Стаття про витівки Жукова готова. Залишається тільки підписати її». Я тоді обурився: яка ще стаття? Вистачить того, що натворили на пленумі. Підписувати не буду! Години за дві подзвонив Хрущов: «Завтра читай свою статтю. І без фокусів. Зрозумів?» Розгорнув 3 листопада «Правду» і очам не повірив. На два підвальні розвороти величезна стаття. Не стаття, а звинувачувальний вирок Жукову. Ось як робилися справи і вершилися долі людей...»
«Напередодні 25-річчя Перемоги,— згадує Степан Савелійович,— Конєв запросив мене для розсилки і доставки привітань. Цього дня маршалу вдалося додзвонитися до Жукова. Однак розмови знову не вийшло. Дивлячись на те, як Іван Степанович підписував поздоровлення з Днем Перемоги, я сказав: «А ви і Георгію Костянтиновичу напишіть».
— А що, пропозиція ділова,— погодився Конєв.— Напишу: так і так, дорогий Георгію Костянтиновичу, пробач мене, грішного, хоч перед смертю...
Писав довго... Вклавши послання у конверт, простягнув мені: «Довіряю. Суворо конфіденційно. Особисто в руки адресату. Дочекайся відповіді».
Коли я передав Георгію Костянтиновичу листа, він, насупившись, прочитав його і, ні слова не кажучи, наклав резолюцію: «Зради не прощаю. Прощення проси у Бога. Гріхи вимолюй у церкві. Г. Жуков».
Мого повернення Конєв чекав із нетерпінням. Поглянувши на коротку, як постріл, відповідь, Іван Степанович зітхнув і сказав: «По-снайперському, прямо в серце. І заслужено...»!
А тепер — найголовніше! Маршал Конєв попросив свого порученця тримати у таємниці його листа до нового століття. Неважко уявити, які б неприємності у нього з’явилися, коли б про це стало відомо.
«Але слова, даного моєму дорогому наставникові,— казав Кашурко,— я дотримався. Коли закінчувався третій рік нового століття, вирішив, тепер можна...»
Опублікована сповідь маршала Конєва, мужньої людини, вражає своєю чистотою і гідністю. Проте один несподіваний читач цього документа виявляється вже був.
«Коли я повертався від Жукова, згадує Степан Савелійович,— на Біговій біля іподрому нас спинили. З «Волги», що стала перед нашою автівкою, вийшов стрункий чоловік і перепитав, чи я Степан Кашурко? Отримавши підтвердження, повідомив, що у своєму кабінеті мене терміново чекає Юрій Андропов, голова КДБ. Сів біля мене, і ми поїхали за його «Волгою».
І тут мене пронизала думка: раптом іде полювання за листом Конєва? Ось тобі й «знищ, порви, зжуй!» Я мимоволі потягнувся за «дипломатом». Та мій елегантний супутник відразу зреагував. Зі словами: «Я вам допоможу, ходімо, нас чекають», перехопив мій «дипломат». На другому поверсі у залі, обробленому під «горіх», за довгим Т-подібним столом, з портретом Брежнєва над ним і безліччю телефонів сидів Андропов. Доброзичливо усміхаючись, він піднявся і потис мені руку.
— Степане Савелійовичу, ми вас знаємо як патріота, що займається важливим і потрібним для народу розшуком зниклих героїв Великої Вітчизняної війни,— сказав він.— Знаємо про вашу відданість маршалові Конєву, чудовій людині й полководцю. Будь ласка, дозвольте ознайомитися з його листом, певна річ, не задля цікавості, а необхідності. Людина, котра привела мене, готова була відкрити «дипломат», але Андропов жестом його зупинив: «Дипломат» Степана Савелійовича, і він сам вирішить,— відкривати чи не відкривати!» Насправді вибору у мене не було.
Юрій Володимирович читав повільно, уважно. Він здавався схвильованим.... Про цю зустріч Іван Степанович Конєв так і не дізнався.

Ольга АЛЕКСАНДРОВА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:

• ПИСЕМНА КУЛЬТУРА МІСТ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

назад »»»