ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
ОБЕРЕЖНО: ОБДАРОВАНІСТЬ!
У психології термін «обдаровані діти» використовують у двох взаємозв'язаних, але дещо різних значеннях. У першому — це діти, в яких з раннього віку яскраво починають проявлятися здібності і нахили до різних видів діяльності: музики, поезії, живопису, математики, у той час як до інших видів діяльності їхні здібності можуть бути посередніми або низькими.

1 ЧЕРВНЯ — ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

У другому випадку — це діти, в яких у дошкільному і шкільному віці виявляються здібності до найрізноманітніших видів діяльності. Тобто, дитина може чудово малювати, писати вірші та ще й підбирати мелодію. Крім того, такі діти зазвичай випереджають своїх однолітків у навчанні, закінчуючи шкільний курс у віці 11–13 років. Здавалося, які перешкоди можуть затьмарити зоряний шлях юного обдарування? Та психологи зауважують: «Помилкою було б вважати, що обдаровані діти приносять своїм батькам і педагогам лише радість».

Чому талант «нівелюється»?
Чому дитина, взявши змалечку «високий старт», так бездарно сходить з дистанції? Де та межа, коли, висловлюючись термінами фізики, кількість не перейшла у якість? Тобто закладений величезний потенціал «не вибухнув» новими ідеями, відкриттями? Відповідей на ці питання сучасна педагогічна наука не дає. У шкільній психодіагностиці не розроблено досконалої типології дитячої обдарованості, що зумовлює значні труднощі й промахи в навчанні і вихованні.
«Ми проводили експеримент у школі-дитсадку на Троєщині,— розповідає науковий працівник Інституту психології імені Г. Костюка АПН України Лариса Кондратенко.— Він передбачав навчання і виховання дітей, чиї здібності за тестовими показниками визначаються як доволі високі. Тобто до класу «А» були відібрані обдаровані діти. Батьки відразу поцікавилися, яким буде навчальний обсяг. Як майбутні генії, діти повинні були працювати за інтенсивною програмою, обсяг якої виходив за усталені норми. Власне, на цьому допомога батьків і припинялася. Впевнені у високому потенціалі своїх чад, вони повністю поклалися на педагогів. Запитаєте: у чому ж «родзинка» цього експерименту? А ось у чому: до класу «Б» набрали звичайних дітей. Деякі і читати не вміли (чого, власне, і не вимагається за правилами прийому до першого класу, це завдання школи.— Авт.). Але батькам ми сказали, що їхні діти пройшли дуже складні тести, відібрані кваліфікованими вчителями і тому будуть навчатися за програмою ранньої обдарованості. Радості батьків не було меж... Звісно, не все складалося так, як хотілося. Були і труднощі, і сльози розчарувань. Але сильна підготовка в школі, віра батьків зробили свою справу. Із звичайних «середнячків» діти перетворилися на сильних і впевнених у собі учнів. У цей час у класі «А» події розгорталися за іншим сценарієм. Виявилося, що «перевірку на славу» і ранній успіх пройшли далеко не всі. Хтось «тягнув лямку», аби виправдати батьківські очікування. Та ранній «тягар слави» зіграв злий жарт з тими дітьми, батьки яких, надто високо піднявши планку, не підтримали їхнього «бойового духу».
Великі сподівання ми покладали на Дмитра. Хлопчина, прийшовши до першого класу, дивував тонким поетичним відчуттям, умінням висловити свої емоції. Він писав вірші, і мелодії дивним чином лягали на його слова. За всіма класичними канонами він був, безперечно, обдарованою дитиною. Минув рік. У той час, як діти з класу «Б» «набирали обертів», у Дмитрика з'явилися труднощі у навчанні. Усвідомлення того, що він «не дуже обдарований», боляче вдарило по уразливій психіці. Хлопчина замкнувся, перестав писати вірші. «Що сталося? — питаємо дитину.— Дома все нормально?» Він лише похнюпився, але мовчав. Нарешті, не витримав, зізнався: «Сварять мене. Кажуть, даремно записали до класу, де вчаться обдаровані діти. Не знаю я нічого. Та й вірші мої... Не потрібні вони нікому...»
Дмитрик став живою ілюстрацією до теми: «Як назавжди вбити дитячий талант». «У чому ж секрет дітей — переможців із класу «Б»? — запитує Лариса Кондратенко. «Талант і праця, а ще віра батьків у сили дитини. Іншого рецепту немає»,— переконана психолог.— Особливо потрібна допомога дитині на ранньому етапі, адже молодший шкільний вік є надзвичайно важливим етапом у формуванні особистості.

«Восени листя падає»
Коли дитина приходить до школи, повністю відбувається перебудова її нервової системи. Відтепер її сприймають у новому, «дорослому» статусі — школяра. Надзвичайно важливо, як складуться стосунки дитини з учителем та з дитячим колективом. Як стверджують психологи, спілкування однолітків дає дітям те, чого не може дати спілкування з дорослими... За цим стоїть уміння бачити характер іншої людини, отже, шукати спільні теми, а в разі потреби — йти на компроміс. Навчання викликає зовсім нові емоції: переживання, очікування успіху (чи неуспіху), віру (чи зневіру) у власні сили. Чи варто говорити про те, яку важливу роль грає вчитель на початковому етапі? Від нього, по суті, залежить подальша шкільна (а подекуди й доросла) доля дитини. Іноді недоречно сказане слово може надовго зіпсувати взаємини дитини з класом. Перша вчителька, яку називають «класною мамою», може відіграти і позитивну, і негативну роль у житті школяра. З одного боку, підтримка дуже важлива для дитини. Проте спілкування з однією вчителькою, нехай і в статусі «мами», накладає певне обмеження на школяра. Вчителька задає схему поведінки, диктує певні правила, вийти за які вважається табу. І добре, якщо дитині пощастить зустрітися на початковому етапі з творчою людиною, яка не визнає шаблонів. Але так склалося історично, що в початковій школі дітей привчають насамперед до дисципліни, уміння слухати вчителя і підпорядковуватися певним правилам. Що робить у таких випадках особистість? Звісно, починає бунтувати. А вчитель має «причесати» різних, таких несхожих між собою дітей, під один гребінець. Так, безперечно, легше, зручніше. Та й школа не вимагає від вчительки якоїсь там «творчості», головне, аби все відбувалося в межах програми. Чи не на цьому етапі, такому важливому для дитини, «зірки» починають тьмяніти й гаснути? Спостережливі батьки помічають: йшла дитина до школи, наче окрилена. Минуло зовсім небагато часу — вогник в очах згас. Що сталося? Нецікаво вчитися,— чуємо у відповідь. Та й з чого, зрештою, дивуватися, коли шкільні шаблони і стандарти міцно вкорінюються навіть у наших, дорослих головах?
Приклад? На допомогу знову приходить Лариса Кондратенко, запропонувавши дорослій аудиторії своєрідний тест: «Кожен з нас мріє бачити дитину успішною (звісно, вкладаючи у це поняття свої цінності). Але не кожен знає, як його досягти. Давайте пограємо у гру: «Як виховати обдаровану дитину?» Напишіть, які риси ви хотіли б бачити у своїх дітях, а яких — позбутися? Можливо, спільними зусиллями знайдемо рецепт виховання». І робота закипіла. Коли дорослі почали читати свої нотатки, запанувала тиша.
«Хочу, щоб дитина була слухняною, дисциплінованою, працелюбною...» — батьки називали риси ідеальної людини. А от чого б хотіли позбутися? Списки сягнули кількох сторінок (яке все-таки недосконале людське створіння,— подумалося цієї миті.— Авт.). Більшості опитаних хотілося, щоб їхні діти були чемними, вихованими; допомагали і слухалися, завжди питали дозволу і таке інше...Якщо виокремити ключові слова, то вони будуть такими: слухатися, не заперечувати, не заважати... Якщо взяти до уваги, що психологи взагалі не радять вживати заперечну частку «не», то вимальовується сумна картина. Дорослі свято вірили, що реалізовані ці риси допоможуть виховати дитину обдаровану, творчу...
«За кордоном провели дослідження, схоже з нашим,— коментує Лариса Кондратенко.— Учені зацікавилися: як виховувати дитину, щоб у дорослому віці вона мала риси лідера, була особистістю, здатною досягати своєї мети? Що ж вийшло? Генії виростають з тих дітлахів, яких інакше, як «чортенятами», не називали. На жаль, вони не вирізнялися слухняністю і дисциплінованістю, переривали дорослих і ставили їм «незручні» запитання. Вони мали власну думку і відстоювали її, не зважаючи на будь-які авторитети. Таким дітям хочеться самим «докопатися» до істини. І — найжахливіший момент — вони критикують слушність учителів, до того ж, так переконливо, що батьки змушені визнати правоту молодших».
Зрештою, від таких дітей — безліч проблем, що не дивно. Чиясь неординарність і яскравість дратують нас на підсвідомому рівні, і ми навіть собі боїмося в цьому зізнатися. Обдарована дитина потрапляє під «приціл» не лише дорослих, а й однолітків. Останні мстяться найжорстокіше. Замість розкоші спілкування дитина дістає урок: «не висовуватися», бути таким, як усі. Для багатьох пережитий негативний досвід запам'ятовується на все життя. Дитина намагається нічим не вирізнятися поміж ровесників, «загубитися в натовпі».
Навіть на уроках обдарований школяр намагається бути непомітним; не відповідає на запитання вчителя, дає стандартні відповіді. Так сталося і з третьокласником Віталієм. Якось вчителька повела дітей на екскурсію до річки. Стояла золота осінь — улюблена пора року хлопчика. «Як не хочеться, щоб падало листя,— звернувся він до вчительки.— Чи можна зробити так, щоб воно не падало?» «Ні, восени воно обов'язково впаде»,— відповіла вона. «Але ж тепер воно ще тримається,— не вгамовувався Віталій.— Чому?» Очевидно, вчителька не могла пояснити тонкощів біохімічних процесів, які відбуваються у природі. Вона твердила одне: «Восени листя падає, бо так треба». Хлопцеві така відповідь здалася непереконливою. І такі ситуації, на жаль, непоодинокі. Педагог, який не зміг відповісти на запитання учня (а всі діти спочатку дуже довіряють своїм учителям, вони є для них неперевершеними авторитетами. — Авт.) поступово «тьмяніє і дрібнішає» в його очах. Доросла людина, відчуваючи це, по-своєму мститься дитині. Особливо принизливими є ситуації, коли вчитель нетактовно ставить дитину «на своє місце», ображає її.

Крізь терни — до зірок
«Він буде або великою людиною, або великим ледащо»,— так передрікав долю сина батько геніального Тараса Шевченка. Доросле життя Кобзаря і справді могло скластися по-різному. Невідомо, чи зберіг би він свій талант (після солдатської муштри, коли душа була спустошена), якби не підтримка і віра гарних людей. Як відомо, Тарас Шевченко був усебічно обдарованою людиною. Крім поетичного дару, мав хист до малювання. Але після солдатчини усвідомив, що зовсім втратив здатність малювати. «У мене надто мало часу, щоб повторювати те, що було напрацьовано до мене»,— визнав Шевченко, зосередившись на графіці.
Кажуть: справжній талант проб'ється за будь-яких умов. Але чи не зміліє він, не згасне?
Немає більшого трагізму для обдарованої людини, ніж забуття. Але не менш трагічною є ситуація, коли юне обдарування, зазнавши у ранньому віці слави, було безжально кинуте напризволяще в старшому віці. Приклад — доля талановитої поетеси Ніки Турбіної. Її слава гриміла по усьому Союзу. Перша книга під назвою «Чорновик» побачила світ, коли дівчинці було дев'ять років. Та казка рано закінчилася. Надто завчасно і трагічно обірвалося життя поетичного феномена. Вона надто рано почала писати. Дівчинка страждала на важку форму бронхіальної астми, ночами не спала. Від того потерпала не тільки вона, але її рідні. Своїми поетичними виступами Ніка збирала повні зали. Її порівнювали з Анною Ахматовою, присуджували премії. У рідній школі її майже не бачили. Ніка була надто зайнята, щоб думати про самоосвіту. Що було потім? Вона зламалася. Чи це теж ознака трагічної долі справжнього поета? Та, мабуть, є цілком реальні, земні причини того, що сталося. Підлітковий вік — складний, максималістський. Мама вийшла заміж, народилася сестричка. Стосунки з новою родиною не склалися. Здавалося, у тій непростій ситуації порятунком стане творчість... Власне сімейне життя не склалося. А далі — самотність, сумнівні компанії, наркотики. Перша спроба покінчити життя самогубством виявилася невдалою... Та, мабуть, недаремно кажуть, що прірва притягує. Хто хоч раз зазирнув в її очі, так просто не відмовиться від своїх намірів. І хто знає, чого більше в цій історії — містики чи трагічного збігу обставин. Вона лише підтвердила істину: обдарованість не завжди є синонімом щастя.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• АЛКОГОЛЬ І ДИТИНСТВО НЕСУМІСНІ
• ГРИВНІ З НЕБА НЕ ПАДАЮТЬ

назад »»»