ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЄВГЕН КІНДІНОВ:«У ТЕАТРІ ЮРБА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА НАРОД»
Високий, вродливий, темпераментний Євген Кіндінов скорив серця молоді 70-х років, став «своїм хлопцем». Багатьом він здавався улюбленцем долі.

Одразу після закінчення Школи-студії МХАТ актор був зарахований до трупи прославленого театру. Першу роль у кіно одержав у 1968 році. Після виходу на екрани фільмів «Молоді», «Міський романс», «Романс про закоханих» Кіндінов стає кумиром. Він переважно грав «правильних» героїв, але в соціальний пафос того часу додавав ніжність і тихий смуток... Картина режисера Андрона Кончаловського «Романс про закоханих», де Кіндінов зіграв головну роль, зчинила справжній фурор і посіла місце лідера в радянському прокаті, завоювала чимало призів, у тому числі Гран-прі кінофестивалю в Карлових Варах. Роль сищика Крошина в одному з найкращих радянських детективів «Золота міна», який поставив режисер Євген Татарський, додала акторові популярності. До речі, у цього ж режисера і знову разом з Олегом Далем Кіндінов зіграв у стрічці «Пригоди принца Флоризеля», і роль Саймона Роллза стала однієї з його найкращих акторських робіт. У 2003-му Євген Кіндінов знявся у серіалі «Сищики-2», де зіграв лиходія. Одна з останніх робіт актора в кіно — роль Каменєва в серіалі «Діти Арбата».
Актор старого гарту, за його власними словами, «людина з минулого», Кіндінов понад 30 років зберігає вірність своєму театрові. Хоча творча доля сповнена вигадливих зиґзаґів — шалена популярність молодого актора після виходу на екрани культових фільмів, періоди незатребуваності й простоїв, розбіжність із сучасною модною театральною естетикою. Проте Кіндінов зізнається, що був і лишається оптимістом, вірить у те, що театр неодмінно переборе затяжну кризу і допоможе формуванню світогляду молодого покоління.
Кіндінов зовні надто змінився, особливо його «камуфлюють» вуса, але очі й усмішка ті ж — із сімдесятих...
— Євгене Арсенійовичу, переважна більшість наших читачів, особливо старшого покоління, пам'ятають Вас за чудовими ролями у кінофільмах.
— Щоправда, спочатку мене кінематограф обдурив. Запросили зніматися в «Мертвому сезоні» на нібито велику роль. Коли приїхав, з'ясувалося, що я беру участь у «групі», яка зустрічає Д. Баніоніса після повернення його з полону... Моя перша серйозна роль була у фільмі «Каратель» (1968), де зіграв грецького солдата — у «мене» була кохана дівчина, котру грала болгарська акторка. Це була лірична історія про кохання.
— Ви саме запам'яталися завдяки чудовим ролям ліричних героїв.
— У сімдесяті було чимало картин, котрі ми називали соціальними — про будівельників, сталеварів... Але порятунок був у тому, що в цих сценаріях завжди була лірична віддушина, історія любові. Це робило моїх героїв живими, сподіваюсь, чарівними.
— Фільм «Романс про закоханих» став авангардним у радянському кінематографі. На таких картинах молодь осягала нелегку науку любити і прощати... Чи була потім розплата за популярність?
— Особливої розплати не було. Ця картина є важкою з погляду технології. Роль у цьому фільмі вимагала від мене на той момент більше сил і майстерності, ніж у мене було. Сьогодні потрібно вивчити текст і прочитати його перед прихованою камерою, а тоді все було інакше: ми вживалися в роль.
Євген Григор'єв написав такий сценарій, за який ніхто не брався: не знали, як підступитися. «Романс про закоханих» — не драма і не мелодрама. Ми відзняли чимало матеріалу. Наша перемога, а це було саме так, добута пoтом і кров'ю. Багато в чому цей фільм був експериментальним. За фактурою ролі були незвичайними. Вперше, наприклад, у кіно герої заговорили «білим віршем». Уперше були показані відверті любовні сцени, про що тоді й думати не могли.
Вимоги Андрія Кончаловського були високими. Проте мені допомагало те, що поруч зі мною працювали приголомшливі партнери: Інокентій Смоктуновський, Ірина Купченко, Ія Савіна, Оленочка Коренєва, Олександр Збруєв. Насамкінець вийшов великий двосерійний фільм.
«Романс про закоханих» став важливим етапом у моїй акторській долі, зумовив не тільки до величезної популярності, а й дав безцінний досвід.
— У Вас траплялися екстремальні ситуації на зйомках, небезпечні якщо не для життя, то, принаймні, для здоров'я?
— Звісно, були! Наприклад, у тому ж «Романсі про закоханих». Там, якщо ви пам'ятаєте, є сцена повені, коли ми з Романом Громадським рятуємо дітей. До моменту зйомки в Москві була зима. Тому знімали в Казахстані. Десь на півдні республіки знайшли тепле озеро, біля військової частини, оскільки в цій сцені були залучені ще й «бетеери». Поблизу озера побудували декорацію — напівзруйновану школу. Все добре, усе готове. Нам сказали: «Вилітаємо на зйомки на кілька днів». Буквально перед нашим вильотом з'ясовується, що там різке похолодання і теж випав сніг! А знімати треба — гроші вкладені у це добудування на натурі, графік зривається... Коли прилетіли, нам довелося лізти в цю холоднючу воду. Спочатку на нас збиралися надягти якісь гідрокостюми для утеплення, але стало зрозуміло, що їх буде видно на екрані, й від цієї ідеї відмовилися. Ми з Ромою «вживу» лізли в холодну воду.
— А діти як же?!
— Ні, дітки якраз були сухенькі — ми ж їх із рук у руки передавали. Але нам самим дісталося!.. Нас розтирали спиртом. Якась його частина «по вусах текла й до рота потрапляла». Загалом було надзвичайно важко. А ще я «замерзав» на снігу. Для зйомки лягав на сніг і чекав, поки вітродуй мене цим снігом засипле (не лопатами ж закидати) треба, щоб усе виглядало природно! Доводилось 20 хвилин лежати на снігу, поки мене не завалювало «природним» чином.
— А те, що актор, по суті, грає на власних нервах, позначається на здоров'ї?
— Гадаю, що так. Але от що цікаво: коли вистава проходить добре, навіть якщо вона потребує великих емоційних витрат, ти не «вичавлений лимон», а навпаки, сповнений сил, енергії. Коли глядач спектакль не любить, тоді грати важко. Або коли репетируєш, а не виходить, чи граєш без любові, знімаєшся без любові, звісно, все це позначається на нервах. У Школі-студії МХАТ, де я навчався, «удавання» було лайливим словом. Нас виховували в традиціях школи переживання. Це — витратна школа.
— У Вас давно не було великих ролей у кіно. Чому?
— Тому що основна моя робота — театр і педагогіка, люблю займатися зі студентами театральних вищих навчальних закладів. Був курс у ВДІКу, викладаю в Школі-студії МХАТ. Знаходжу в собі сили відмовлятися від запропонованих сценаріїв «мелодрам із кримінальним ухилом». Після 86-го року змінилася кон'юнктура, я не дуже пасував режисерам, котрі вважали себе нонконформістами. Не хотів більше грати робітників, а «лівим» бунтарем ніколи не був. Я зміг, мені здається, реалізувати себе в театрі. Напевно, тому легше було пережити круті зміни в кіно, я зі спокійною душею відмовлявся від повного фуфла. А от «чистим» кінематографічним акторам довелося скрутно. Володя Івашов («Балада про солдата» тощо) останні роки життя працював на будівництві, тачки тягав.
— І ніхто йому руку допомоги не простягнув. Була людина, немає людини...
— Я колись умовляв Володю прийти до МХАТу... Але він не захотів. Можливо, боявся бути в театрі не на такому високому рівні, як у кіно. Багато розбитих доль, згаслих очей... А я останні роки всюди шукаю спокійні очі. Не байдужі, не «пофігістські», а спокійні. Сповнені світлом внутрішньої гармонії. Поділ громадян за товщиною гаманця відносний, тому що такі очі я найчастіше зустрічаю у людей незаможних.
— У фільмі «Москва сльозам не вірить» пророкували, що через 20 років ні театру, ні кіно не буде — лише одне телебачення.
— Ні, зараз театральні зали люди відвідують, я це кажу не тільки про московську аудиторію, а й з досвіду частих гастролей в інших містах — у Сибіру, Казахстані, на Уралі, у Києві. Бачу, як люди тягнуться, їм цікаво, і для мене це ознака того, що життя повертається в нормальне русло.
— Якби була можливість народитися на 25–35 років пізніше і стати актором сучасного кіно, Ви б нею скористалися?
— На жаль, нині завдання, які стоять перед творцями фільму, не завжди бувають творчими. Вони частіше комерційні. Та є, звісно, цікаві роботи, я радий, що на міжнародних кінофестивалях наші картини іноді одержують головні призи. Проте якби мене запитали, що я б хотів зіграти з того, що зараз йде, відповів би: мало. Якщо підходити з точки зору драматургічного матеріалу, раніше, незважаючи на цих робочих хлопчиків, на певне соціальне замовлення, цікавих сценаріїв було більше.
В одній телепрограмі в прямому ефірі в мене була можливість поставити запитання для голосування, і я запитав: «Що б ви вибрали для перегляду: радянський фільм, російський серіал чи фільм, закордонну стрічку?». Переміг радянський фільм, люди проголосували за хорошу радянську картину, а не сучасну. Тут є над чим замислитися.
Те, що я дивлюсь іноді по телевізору, не змушує моє серце тріпотіти і думати: «Як шкода, що я не можу це грати». Утішаюся тим, що для мене завжди на першому місці був театр, він мені більше подобався. Я любив і люблю живе спілкування з партнерами і глядачевою залою. У кіно цього немає, та й замість партнерів іноді доводиться з залізякою, з камерою спілкуватися.
— Як же популярність, що приходить саме з кіно— і телеекрана, про яку марить будь-який молодий актор?
— Звісно, і мою популярність стимулював екран. Тільки «Романс про закоханих» у СРСР переглянуло 50 мільйонів осіб. Але особливого прагнення до неї в мене, чесно зізнатися, не було. От, мовляв, я знімусь, і всі мене почнуть впізнавати. Якось це природно, мимохіть сталося. Приємно спочатку було: листи з «Мосфильму» приносили мішками, на вулицях впізнавали. Одначе потім, за ближчого ознайомлення з цим аспектом професії, починаєш у ній знаходити негативні «плями». Я став обережним у виборі робіт. Пам'ятаєте, як Фаїна Раневська говорила: «Знятися в поганому фільмі — все одно, що плюнути у вічність». От і я колись достатньо у неї наплював. Хороших картин у мене не так багато, а прохідних більше, ніж хотілося б. Та глибоких ран я не одержав. Якимось чином Господь допоміг мені встояти. «Дах» остаточно не «поїхав», хоча приводи до цього були. А може, знову-таки театр мене врятував. Дисципліна театральна, обов'язок. Адже коли ти постійно працюєш у театрі, коло обов'язків у тебе надзвичайно щільне. Ти маєш вийти на сцену, що б не сталося: чи провів ти безсонну ніч у потязі, чи тільки-но прилетів із натурних зйомок. Так що я вдячний театру, в тому числі, й за це.
— Чому гастрольна програма практично всіх театрів побудована на комедійних творах? Театру нині простіше і вигідніше розважати публіку?
— Почасти ви маєте рацію. Ми настільки перевантажені телекартинкою, яка демонструє сюжети, м'яко кажучи, не дуже веселі, що, можливо, зараз функція театру полягає якоюсь мірою в тому, аби допомогти людині відволіктися, відновитися.
В Америці, у кризові 30-ті, уряд звернувся до кінопродюсерів із проханням: країна переживає складний період, будь ласка, не знімайте похмурих фільмів з нещасливими фіналами. На мій погляд, багато в чому настрій суспільства залежить від того, що ми бачимо на екрані чи сцені. Телеекран же переповнений реальними убивствами і сценами насильства. Це не може не вчиняти негативного впливу на психіку. Мені б хотілося, щоб відчуття радості не залишало мого глядача, незважаючи на всі проблеми, які він переживає.
У нашому театрі відмовилися від роботи з бездумними західними комедіями, що становлять значну частину гастрольного репертуару багатьох театрів, і вибрали Антона Чехова.
— Наскільки чеховські герої, постійно рефлексуючі, не здатні на вчинок, вписуються у сьогодення?
— Вони закликають глядача до роздумів. Фраза Чехова «Я все життя по краплі вичавлював із себе раба», на мій погляд, є домінантою його творчості. Я не погоджусь з Вами, що всі його герої безвладні — дядько Ваня, зрештою, усе-таки взяв пістолет і спробував звести рахунок зі своїм супротивником. Твори Чехова — це заглиблений погляд на навколишній світ і на себе самого. Класика здатна «підштовхнути» до міркування про вище призначення людини, котра не повинна думати лише про те, як задовольнити свої найпростіші потреби.
— Що взагалі відбувається з театром?
— Те ж, що й з усіма. Це — очевидна річ. Знаєте, як кажуть: не дай вам, Боже, жити в епоху змін. Хоча один поет сказав інакше: «Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые». Ось і розберися: «блаженний» чи не «дай Боже»?
З іншого боку, я чудово розумію, що витрати, цілком природні в епоху змін, могли бути куди більш значними. Так, змінилася публіка, помінялися орієнтири. Нині в театрі немає очевидних авторитетів. Що далі? Та я однозначно переконаний, що наші театральні традиції надто сильні. От вийдіть на вулицю і запитайте кожного, кого він вважає добрим артистом? У дев'яноста відсотках зі ста вам дадуть правильну відповідь. Теперішній глядач, я переконаний, може відрізнити, так би мовити, піну від пива.
— Та піни набагато більше.
— Правильно. І все-таки критерії ще до кінця не збиті. Займаючись зі студентами, я бачу, які гарні, талановиті молоді хлопці й дівчата приходять до театру. Переконаний, що кризові явища, які ми переживаємо, будуть переборені. Я вірю в це. Театр залишиться місцем, де юрба перетворюється на народ.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»