ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
У СТОЛИЧНОМУ ПОЛОНІ
ВИБОРИ У КИЄВІ СТАЛИ ТАКИМ СОБІ ПАРАДОМ РОЗЧАРУВАНЬ

Нині багато політиків і політологів чубляться з приводу того, хто більше програв у результаті всекиївського волевиявлення. Коли про перемогу вести мову не виходить, то принаймні про поразки подискутувати можна.
Передвиборна кампанія цього разу у столиці відбувалася якось аж надто нав'язливо. Кандидати змішалися докупи, вип'ячуючи на власні біг-борди усе те, чим жителі столиці (та й не лише вони) відверто переситилися упродовж останніх трьох років. У результаті, як влучно висловився один колега-журналіст, виборча реклама була скрізь, але реальної виборчої боротьби та її висвітлення майже не було. Парадокс, чи не так?
Явка у ледь більше 50 відсотків стала логічним закінченням цього «свята демократії» столичного масштабу. На перший погляд, нічого страшного. Насправді ж нинішня аполітичність є свідченням учорашньої надмірної заполітизованості.

Блок Черновецького
Перше місце чинного мера можна умовно розглядати під двома кутами зору. Перший полягає у збереженні за ним київського «престолу». Звичайно, показник у понад 36 відсотків ошелешив багатьох, адже ще зовсім недавно Черновецького небезпідставно вважали тимчасовим мером і лічили дні, коли він зійде зі столичного політичного небосхилу. Щоправда, було усе це до парламентського рішення про дострокові вибори. Як не парадоксально, після ухвалення відповідної постанови мер почав лише отримувати додаткові бали, про що свідчили соціологічні опитування.
Утім, і тут був нюанс. Навіть самі соціологи закликали не брати результати своїх досліджень за чисту монету, оскільки у Києві, як відомо, живе найбільше людей, котрі не мають змоги брати участі у виборах через відсутність відповідної реєстрації.
Та Леонід Черновецький отримав цього разу голосів більше, ніж два роки тому. Перемога? Мабуть, що так, хоча йому цілком би вистачило й 25 і навіть 20 відсотків, аби лишитися градоначальником. А тому найбільше задоволення мер, вочевидь, отримав від результатів голосування за свій блок: БЧ майже у 2,5 раза перевершив свій показник зразка 2006-го.
Звісно, для сформування промерської більшості 43 депутати Київради від свого блоку Леоніду Михайловичу буде замало. Тож про залучення до неї, скажімо, представників із Громадського активу Києва, Партії регіонів і головне блоку Литвина, доведеться подбати. Одначе про це трохи нижче.
Результат, який отримав Черновецький, з одного боку підтвердив, що виборчу погоду усе ще роблять немолоді люди, котрим «своя сорочка» у вигляді одноразових муніципальних доплат ближча до тіла, ніж абстрактні заклики прибрати зі столичних автошляхів затори чи зробити реконструкцію якоїсь площі. Як це не прикро, а й подібних закликів у нинішній кампанії практично не було. Була лише боротьба компромату й гучні слогани на кшталт: «За мера буде не соромно».
З іншого боку, за Черновецького проголосувала лише третина від тих, хто прийшов на вибори. Тобто приблизно 1/6 загальної кількості киян, котрі мають право голосу. Якось не надто переконливо. Особливо, враховуючи колись захмарні показники Олександра Омельченка у 1999 і 2002 роках. Де він зараз, цей успіх «мера-будівничого»? Черновецький непогано почувається і без таких відсотків.

БЮТ
На думку переважної більшості політологів, блок Юлії Тимошенко — це головний постраждалий від нинішньої виборчої кампанії. І, що найпарадоксальніше, саме БЮТ і особисто Юлія Володимирівна найдужче прагнули перевиборів. Прагнули, але вчасно не зуміли спинитися. Бо, скажімо, може й був сенс перед голосуванням парламентської постанови про дострокові вибори в столиці дочекатися результатів роботи комісії, яку очолював віце-прем'єр Іван Васюник.
Друга стратегічна помилка Юлії Тимошенко — незламна віра у те, що на київських теренах вона може практично все. Олександр Турчинов на початку київських «великих перегонів» узагалі не мав фактично жодної підтримки. Враховуючи це, його другий результат варто усе ж таки оцінити. Але знову ж таки, чи був би цей успіх можливим, якби Юлія Тимошенко особисто скрізь не супроводжувала пана Турчинова на усіх столичних мітингах та інших передвиборних заходах? От де спрацювало правило, що будь-який блок чи партія не можуть бути зациклені винятково на одну особистість. Хтозна, але, можливо, київський холодний душ хоч трохи чогось навчить політиків (і не лише з БЮТ). Зрештою, без дострокових виборів змістити Леоніда Черновецького можна було вже за два роки, а тепер цей термін пролонгується до п'яти.
Нині чимало політологів пророкують Юлії Тимошенко поступовий політичний занепад, як власний, так і її партії та блоку. Колишній «директор-розпорядник» Верховної Ради кучмівських часів Олександр Волков навіть називає те, що сталося 25 травня, початком кінця для БЮТ. Звичайно, частка істини у подібних припущеннях є. Хоч би з огляду на те, що Тимошенко вперше (!) за свою політичну кар'єру отримала менше, ніж на попередніх виборах. І в 2006–2007-му БЮТ у столиці набирав більше, ніж нині.
Одначе як у спорті, так і в політиці трапляються випадки повернення на провідні позиції. З умовної трійки лідерів перегонів БЮТ — єдиний, хто отримав більше голосів, ніж його кандидат. У разі з Віталієм Кличком і його блоком та з Леонідом Черновецьким і БЧ маємо діаметрально протилежну картину.
Та найбільша інтрига полягає у тому, чи візьме Юлія Володимирівна мандат депутата Київської міської ради (першим номером списку, нагадаємо, була саме вона). За умови, що Тимошенко залишиться Прем'єр-міністром і водночас очолюватиме опозиційну фракцію у столиці, це, вочевидь, буде ще одним українським «ноу-хау». А пані Юлії, як сказав один знайомий, опозиційність личитиме навіть у президентському кріслі. Що вже говорити про Київську міську раду!

Блок Кличка
П'ятнадцятьом потенційним депутатам від блоку Кличка не позаздриш, як, зрештою, й самому Віталію. Він удруге зазнає поразки у боротьбі за звання головного киянина. Причому його нинішній результат виявився нижчим за позаторішній. Елементарний математичний підрахунок доводить: хтозна, чи переміг би Кличко Черновецького навіть за умови відсутності у кандидатському «простирадлі» прізвища «Турчинов»? Можна, звісно, теоретизувати, що було б у разі відмови балотуватися ще й Миколи Катеринчука та Олександра Омельченка. Бо, скажімо, щодо Віктора Пилипишина так навіть не подискутуєш. Його, очевидно, кияни сприйняли, як продовження торішнього гасла: «Країні потрібен Литвин!». Четвертим (причому з непоганим результатом) фінішував саме Пилипишин. Знову ж таки, несподівано для багатьох.
На перший погляд, Віталію Кличку — прямий шлях в опозицію до Леоніда Черновецького. Він там уже побував і, треба сказати відверто, єдиний з усіх політичних «важковаговиків» боровся з чинним мером не з парламенту чи уряду, а зі стін Київради. Як виявилося, цього замало.
Однак тепер політики дискутують: чи справді Кличко погодиться працювати у спільній опозиції з БЮТ після того, як Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов та їхні соратники не погодилися поступитися йому місцем? Зрозуміло, що в політиці немає постійних інтересів й після формування нової Київради у блоку Кличка та БЮТ може виникнути чимало спільного. Та все ж... Приміром, деякі бютівці навіть зараз, після цілковитого провалу так званих «демократичних сил», намагаються переконати (щоправда, невідомо кого): Турчинов, мовляв, у результаті здобув голосів більше, ніж Кличко. Та на скільки більше? На мізер. Яке тепер це має значення, коли після бійки не прийнято вимахувати кулаками! Хто-хто, а боксер Кличко це знає чудово.
Отже, цілком імовірно, що в новій Київраді існуватимуть відразу дві опозиції — потужніша бютівська, і менша — Кличка. При цьому не можна виключати, що деякі питання (передовсім соціального забарвлення) фракція блоку Кличка також підтримуватиме. Щоб промерські ЗМІ пана Черновецького щодня не виставляли напоказ Кличка, як такого собі саботажника плідної роботи представницького органу в столиці. Робити це підконтрольні Черновецькому медіа вміють, ніде правди подіти.

Блок Литвина— Пилипишина
Найбільша інтрига нинішніх виборів — це результат так званої «третьої сили», як не перший рік позиціонує себе Володимир Литвин. Торік йому трохи не вистачило, аби стати повноправним власником «золотої акції» у достроково обраній Верховній Раді. Хоча як знати: був би Литвин нині у коаліції, можливо, робота парламенту йшла б хоч більш-менш продуктивніше. Трапляється ж, що деякі закони ухвалюються коаліцією за допомогою голосів Литвинівського блоку...
25 травня Володимир Михайлович, вочевидь, перевершив самого себе, оскільки блок його імені отримав саме стільки, щоб унеможливити створення будь-якої коаліції без його участі. Погляньмо: блок Черновецького, за результатами виборів, має отримати 43 депутатських мандати, до яких (можна не сумніватися) долучаться восьмеро депутатів із Громадського активу Києва (ГАК) і шестеро «регіоналів». Разом 57, а для більшості потрібно мати 61. У те, що до більшості Черновецького відверто долучиться Микола Катеринчук, котрий отримав право подарувати своїм «європейцям» п'ять депутатських місць, віриться слабо. Навіть з огляду на те, що Катеринчука довго називали «технічним кандидатом Черновецького». Та навіть за таких умов більшість у 62 депутати Київради — це щось схоже на нинішню парламентську коаліцію із «228 голосів мінус Іван Плющ».
Отже, Черновецький, вочевидь, робитиме все, аби залучити до своєї більшості одинадцятьох «литвинівців» на чолі зі своїм учорашнім супротивником на виборах Віктором Пилипишиним. Подейкують, що задля цього Леонід Черновецький навіть не проти віддати пану Пилипишину місце секретаря Київради, а ще котромусь з представників блоку Литвина — місце свого першого заступника у Київміськдержадміністрації. Хто б це встояв проти таких пропозицій?

ГАК
Про Громадський актив Києва у столиці дізналися позаторік. Активна і грамотно побудована кампанія на виборах-2006 призвела до того, що гаківці отримали місця у Київраді, випередивши декого з маститіших претендентів.
Однак майже одразу вони пішли «під крило» до Черновецького, чим викликали шок, скажімо, в тих киян, котрі тоді активно симпатизували «помаранчевому» електорату. Відтоді про Олександра Пабата (лідера ГАК) і його команду було практично не чути. Гаківці «відробилися» напередодні нинішніх дострокових виборів насамперед завдяки закликам звільнити Київ від політиків. Себе вони називають самостійною силою і пишаються, що серед представників ГАК майже немає представників якихось партій. У тому, що ГАК знову опиниться у більшості Черновецького, не сумнівається ніхто, чим доведе справедливість тези про те, що «клони» можуть бути не лише у всеукраїнських масштабах.

Партія регіонів
Для Віктора Януковича 25 травня — це, можливо, ще більш сумна дата, ніж для БЮТ, бо «регіонали» майже втричі зменшили свої позаторішні показники і могли пролетіти повз Київраду. Цього не сталося, мабуть, лише тому, що Василь Горбаль, кандидат від ПР, жодним словом не критикував чинного мера, а лише розповідав, що він завжди перший. А так, що можна сказати: майже увесь «регіональний» електорат «перетік» до блоку Черновецького.

Блок Катеринчука
Як було сказано, його нерідко називали «технічним кандидатом від Черновецького». Напевно, влучніше було б сказати, що Микола Катеринчук пішов на вибори, щоб остаточно (чи принаймні тимчасово) поховати «Нашу Україну — Народну самооборону». Після того, як її перший номер Юрій Луценко чи не єдиний з політиків відмовився балотуватися в мери Києва, йому шукали альтернативу. Бо у президентському Секретаріаті, як відомо, до Луценка ставляться, м'яко кажучи, не надто приязно. Останні події з кримінальними справами проти пана Юрія — яскраве цьому підтвердження. Ось і вийшло так, що ті, хто бодай теоретично міг би проголосувати за «НУ–НС», віддали перевагу «європейському» Миколі Катеринчуку. А реально від його п'яти депутатів насправді нічого не залежатиме, хіба що амбіції задоволені.
* * *
Про решту політичних сил, що змагалися «за Київ», якось писати не хочеться. Впадає у вічі повний крах Олександра Омельченка з його блоком, що свідчить: він хоча й вибачив киянам за фіаско-2006, а вони йому за надмірну будівництвоманію — ні.
Про «Нашу Україну — Народну самооборону» можна сказати, що Президент Віктор Ющенко просто «награвся» у цей бренд. Тепер у нього нові ідеали та сподівання. Та чи не станеться так, що фактично знищивши свою політичну силу, глава держави автоматично «підрізав коріння» і собі самому? Втім, чекати відповіді на це запитання лишилося недовго.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»