ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
ЕКОТУРИСТ У ЗАПОВІДНОМУ ЛАНДШАФТІ

Урешті, зміни, що відбуваються з нами і суспільством, можна звести до кількох основних напрямів: глобалізація, екологізація, гуманізація, соціологізація і, зрозуміло, інформатизація. У цьому контексті під інформацією розуміють такий собі продукт, що вирішує проблему створення необмеженого в обмеженому. Напевно, інформація — єдина природна сутність (на відміну від матерії та енергії), відбір якої з природних екосистем не пригнічує і навіть не руйнує їх.
Однак, зазначимо, що найчастіше під інформацією розуміється або передавання і отримання сигналів, або будь-яке різноманіття, що міститься у вселенській структурі світу. Загалом існує ландшафтознавча гіпотеза про наявність у природних (ландшафтних) комплексах інформаційних зв’язків.
Так, за словами відомого географа А. Арманда, у природних комплексах постійно циркулює, перетворюється і тимчасово консервується деяка кількість інформації. Це дає можливість розглядати ці комплекси (ландшафти) як системи, поведінка яких регулюється зовнішніми і внутрішніми інформаційними потоками.
До сказаного слід додати: власне, заповідний (національний, етнічний) ландшафт містить у собі високий інформаційно-виховний потенціал. Людина, вбираючи враження від його споглядання, збагачується духовно й розумово. У такому «діалозі» відбувається інформаційний (інтелектуальний) і духовний (чуттєвий) контакт людини з природою.
Так, дослідники Феофанівської пyстині у Києві відзначали, що людина, переживаючи найтяжче горе, прийде сюди і, споглядаючи красу навколишньої місцевості, відчуватиме духовне полегшення. Тут усе дихає святинею. Це — справжня чернецька пyстинь серед розкішної природи. В ній ніби ближче стаєш до Бога. Та й краса довкілля лікує людську душу.
Щодо інтелектуального контакту з природою, то зазначимо, що з-поміж негативних наслідків людського навантаження природи має місце зниження інформаційної цінності ландшафтів.
Оскільки повноцінна людська особистість формується на тлі її інформаційного контакту з природою, то інформаційне збіднення природного довкілля (через спрощення екологічних зв’язків, зменшення «вільної» енергії в екосистемах) негативно позначається на психологічному стані людини, її життєвій активності й загалом на соціальній позиції. Не виключено, що зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в наш національний менталітет.
Можна вважати, що інформаційна і духовна форми спілкування з природним середовищем існують сумісно, або інформаційна передує духовній.

ІІ.
Пригадую службове відрядження у біосферний заповідник «Асканія-Нова» імені Ф. Е. Фальц-Фейна на Херсонщині. На моє прохання науковий співробітник заповідника Н. Дрогобич організувала екскурсію у заповідний степ.
...Вийшли удосвіта, до сходу сонця. Тихо, вранішній спокій. Ніде ані шелесне, але свіжо (як-не-як, удень було до 40° за Цельсієм). Світає. Ось і межа цілини, проорана Фальц-Фейном сто років тому. За нею — первісний, справжній типчаково-ковиловий степ. Колись це було «дике поле», половецька, скіфська земля. Уважно слухаю розповідь мого діда і водночас стежу за лінією обрію. Вмить з-за неї з’явилась велика червона діжа — повнощока, яскрава, велична. Невдовзі визрів невеликий курган із кам’яною бабою згори. У розповіді Нелі Юхимівни кам’яна статуя ставала справжньою жінкою, одягненою в тогочасний одяг, з виразними рисами обличчя і поглядом, звернутим у далечінь віків.
В уяві зринав «часовий зріз» прадавньої історії: цими місцями колись проходило перське військо Дарія І Гістаспа услід за скіфами, які на відстані одного дня кінного переходу водили персів до знесилення, випалюючи перед ними травостій, засипаючи колодязі.
Отримавши від Н. Дрогобич чимало інформації, другого дня, ще зночі, пішов у степ. На початку було якось моторошно, незвично. Чомусь довго не сходило сонце. Начебто йду тією самою стежкою, що вчора. Згодом почали доноситись звуки машин (через заповідник проходить автомобільна дорога загального користування, що є абсолютним «рудиментом»!). Хотів усамітнення, а й тут не дають спокою «виродки» цивілізації. Невдовзі на обрії, по краю заповідника, виринули лісопосадки. Виходить, що навіть 11054 га заповідного цілинного степу не достатньо, щоб хоч на короткий час відійти від «суєти суєт» довколишнього життя. Йду, йду — і не можу втекти від того звуку й лісосмуг, що видніються на горизонті.
Нарешті підійшов до «скіфського» кургану з бабою. Обережно наближаюсь до прадавнього кам’яного ідола. Його очима на мене дивляться перетерті у порох жорнами історії насельники цих степів: половці, печеніги, гуни, алани, сармати, скіфи, люди ямної й катакомбної археологічних культур, індо-арії прадавньої Аратти. І враз з-під горизонту виповзає сонце. Дух Землі й Всесвіт зійшлись на кургані! Воістину духовний контакт із непізнаним світом, перевтілення матеріального єства людини в його протилежну субстанцію — вічність (до і після життя). Це зустріч з вічністю.

ІІІ.
Тепер саме час згадати про нинішній феномен, народжений життям — екологічний туризм (екотуризм). Як на мене, доречно навести визначення екотуризму, можливо найраціональніше, мексиканця Гектора Цебаллоса (80-ті роки минулого століття): «Мандрівка до відносно спокійних або не забруднених природних областей з певною метою вивчення, споглядання та задоволення пейзажем, його дикими рослинами і тваринами, так як будь-якими існуючими культурними проявами».
Екотуризм ґрунтується на науково-пізнавальному освоєнні біотичного (сукупність рослин і тварин, об’єднаних спільною областю поширення), ландшафтного та пейзажного різноманіття і ресурсно-гуманістичного потенціалу природних (включаючи заповідні) територій. І як позитивний результат, формування в екотуристів інтелектуально-гуманістичного світобачення та патріотичного ставлення до природної й культурної спадщини своєї країни.
Хто ж такий екотурист? У спрощеному варіанті, з акцентом на тому, що відрізняє екотуриста від «пересічного» подорожуючого, це — розумна, добра, енергійна людина, яка дотримується суворих правил поведінки у заповідному ландшафті, значно жорсткіших, ніж на звичайних туристичних маршрутах.
Яка загальна схема інформаційного сприйняття екотуристом природи? Це перцепція — сприйняття інформації від довкілля сенсорними органами людини (сенсорне сприйняття), а когнітивність — сукупність розумових процедур обробки сенсорної інформації (розумове сприйняття). Тому спершу виходитимемо з простого інформаційного контакту людини й довкілля. За цією схемою інформація від довкілля через органи чуттів людини надходить у мозок. У ньому відбуваються складні розумові процеси обробки цієї сенсорної інформації. Тож формується уявлення про навколишнє середовище, тобто образ ландшафту, як результат його перцепційно-когнітивного сприйняття.
Ландшафт разом із природними елементами поєднує історико-культурні, включаючи людину та сліди її життєдіяльності (городища, кургани, ділянки історичного культурного шару тощо). У ландшафті закарбувалась пам’ять про минуле, у ньому живі добро, мораль, інтелект. Особливий інформаційно-духовний зв’язок екотуриста з природним довкіллям відчувається у заповідних, святих місцях. Тут — ніби подих минулих епох і поколінь, з одного боку, і зв’язок з космосом, прийдешнім світом — з іншої. Воістину природно-заповідні урочища, місцевості — унікальні, еталонні, божественні!
Інакше кажучи, нинішні ландшафти (етнічні, національні) можна трактувати як асоціативні, інтегральні системи, водночас історичні, а в основі — природні. Втім, подібне розуміння ландшафту відображено у Європейській ландшафтній конвенції, ратифікованій Верховною Радою України. Цим документом ландшафт визначається «як необхідний компонент людського середовища, відображення різноманіття культурної й природної спадщини, та основи ідентичності». І він сприймається таким, яким є насправді.

ІV.
До ландшафту, як конкретного уособлення природної території й об’єкта інформаційного сприйняття екотуриста, входять три складові: фізіономічна, індикатна та прихована. Першу складають параметри «фізіономії» ландшафту, які безпосередньо сприймаються сенсорними органами людини. Індикатною частиною природного ландшафту є ті його властивості, які не можна сприйняти безпосередньо органами чуттів (сенсорно), але які людина може уявити (на основі інтуїції, досвіду). Фактично індикатна частина ландшафту міститься у самому ландшафті, але людиною ця інформація вилучається не з нього, а зі своєї пам’яті, тобто апостеріорі.
Приховану частину ландшафту не можна ані відчути безпосередньо, ані «добудувати». Для цього потрібна додаткова інформація у вигляді, приміром, літературних джерел, картографічних матеріалів, магнітних носіїв, тобто нематеріальних агентів, які опосередковано пов’язують у взаємному спілкуванні людину і природу. На жаль, остання свій невичерпний (німий) інформаційний ресурс на момент її сприйняття людиною «приховує» і може представити лише за активної «співтворчості» людини.
Отже, безпосередню інформацію про заповідний ландшафт екотурист отримує від його фізіономічної частини. Інформація, що потрапляє до органів чуттів, утримується (не більш як одну секунду) у так званому сенсорному сховищі інформації. У цьому сховищі «зберігається» практично все, що потрапляє до органів чуттів людини в діапазоні сенсорного сприйняття (перцепція), тобто набагато більше інформації, ніж містить пам’ять. Тому воно відіграє, так би мовити, транзитну роль між багатим реальним світом і обмеженими можливостями чуттєво-мисленого апарата екотуриста.
Надалі у формуванні певного образу природного ландшафту (конкретної місцевості, довкілля загалом) сенсорне сприйняття практично закінчується і вирішальну роль відіграють когнітивні процеси, тобто процеси розумової (вищої психічної) діяльності мозку. Органи чуттів екотуриста зробили свою роботу — надіслали величезну кількість інформації у мозок.
Зазначимо, що із сенсорного сховища відбирається лише потрібна інформація. Проте для формування образу довкілля (заповідного ландшафту) її забагато. І тут — справа за пам’яттю екотуриста, яка залишає те, що їй треба (образно кажучи, очищає «Авгієві стайні» від інформаційного засмічення). Тож певне значення елементам сенсорної інформації надається вибірково. Як обґрунтовується цей вибір, ще не відомо. Хоча, можна вважати, що все це визначається генетично закладеними розумовими здібностями екотуриста, тобто суть індивідуальне. Фактично відбувається осмислення, своєрідна генералізація (узагальнення) — зосередження уваги на деяких аспектах інформації й відкидання інших, несуттєвих.
Образ заповідного ландшафту, як кінцевий продукт перцепції та когнітивності, для екологічного туризму важливий тим, що до нього входить увесь спектр почуттів, емоцій, захоплень, ставлення екотуриста до побаченого у природі. Цей образ, що формується в його уяві, стає частиною цілого інформаційного поля його сприйняття. Під інформаційним полем сприйняття ландшафту науковці розуміють риси людини (екотуриста.— Авт.), які визначають сприйняття ландшафту і поведінку в ньому. Образно кажучи, екотурист має собі давати раду у ландшафті.
Наприкінці — про особисте, інформаційне спілкування з природою. Якось, ще в аспірантські роки, часто їздив на Тернопільщину. Від залізничної станції до села, де жили батьки, треба було йти пішки 45 хвилин через переліски. Мені ж на дорогу виходило цілий день — від самого ранку до пізнього вечора. Хоча знав, що батьки чекають (і маленький син), брало гору інше. Сидів десь у гущавині лісу, з біноклем та книжками, і, як середньовічний спудей, спостерігав, читав, пізнавав етологію (поведінку) зорянок, синичок (гаїчок болотяних, гаїчок-пухляків тощо), було пізньої осені й снігурів..., «анатомію життя» природи і загалом натурфілософію.

Володимир ГЕТЬМАН

також у паперовій версії читайте:

• КЛІМАТ І МІГРАЦІЯ

назад »»»