ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ БЕДУСЕНКО:«ОСЛОБОНИ НАС, БОЖЕ, ВІД ТВОРЦІВ У ЗАКОНІ І ВІД ЗІРОК ЗА ВИКЛИКОМ»
Ми живемо у світі вузьких спеціалізацій, коли конкретні фізики часто не знають про існування певних ліриків (і навпаки). Лікарі у нас не є декораторами, а теслярі — садівниками.

Це в стародавні часи авіценни, хайями і парацельси мали кілька професій, хоча славу їм приносила лікарська або поетична діяльність. А епоха Відродження щедро породжувала енциклопедистів, видатних митців водночас у багатьох жанрах, майстрів на всі руки, таких, приміром, як Леонардо да Вінчі, Дюрер, Мікеланджело.
Цікаво було б знати, чого вони досягли, якби жили в наш час, коли скрізь зайняті всі «ніші». З певністю можна сказати, що нині талантам складніше досягати успіху й визнання, тим паче в творчій площині, де вирує чимало універсалів.
Універсал Сергій Бедусенко починав як музичний і образотворчий вундеркінд. Дуже молодим 1982-го створив один із перших в Україні мюзиклів «Любов, джаз та чорт», який ішов упродовж 15 років у Київському театрі юного глядача (Театр на Липках). У 1985-му Бедусенко створює першу українську рок-оперу «Енеїда» за І. Котляревським, із якою стає лауреатом на фестивалі театрів «Слов’янська зустріч» у Мінську, а постановка цієї опери в Київському театрі імені Івана Франка б’є всі рекорди довголіття — зіграно понад триста вистав! Бедусенко був першим в Україні і в жанрі арт-рок-містерій — «Адам і Єва» за власним лібрето.
Розширюючи творчий діапазон, Сергій Бедусенко створює музику для художніх кінофільмів, аранжує концертну програму Деміса Русоса, пише пісні, співпрацює з Лейпцизьким ТЮГом («Казка про царя Салтана» за О. Пушкіним), Краковським театром імені Ю. Словацького (музика до вистави «Візит старої дами» за Ф. Дюрренматтом), «Театром Польським» у м. Бельско-Бяла (музика до вистави «Приборкання норовливої» за В. Шекспіром), театром «Русская антреприза» імені Андрія Миронова (вистава «Біла гарячка» за Е. Іонеско).
Здійснює творчі подорожі до Болгарії, Румунії, Польщі, Німеччини, Австрії, Голландії, Франції, Греції, Росії. Кожен раз це пов’язано або з постановкою нового мюзиклу, рок-ораторії, музичної вистави, або з концертними виступами в іпостасі академічного і джазового піаніста.
Сергій Бедусенко дивним чином поєднує створення симфоній і романів. З-під його пера виходять поетичні збірки (поет-класик Леонід Вишеславський у передмові до однієї з них написав: «Поезія Сергія Бедусенка сприймається на рівні літературного явища, і дозволяє сміливо поставити її в один ряд із кращими зразками світової поетичної творчості»).
Набирає сили образотворча діяльність — Сергій Бедусенко занурюється в графічну серію «Сьомий вимір», пройшло чимало персональних виставок у галереях столиці, Хмельницька, Ужгорода, Чернівців, Альтенбурга (Німеччина).
Із роками він зміцнює-шліфує свої обдарування, тішить новими здобутками, хоча і не миготить на екранах телевізорів і обкладинках глянцовиків. Утім, хто в нас із композиторів, піаністів-виконавців або письменників гідний бути мас-медійним героєм? У героях здебільшого ходять «бульки», а не творці, котрі «женуться» за якістю.
Фігурант чотирьох енциклопедій, лауреат багатьох премій, закордонних і вітчизняних театральних фестивалів, основоположник арт-рокового напрямку в українській музиці, нарешті, автор перших національних рок-опер, Сергій Бедусенко співпрацював із такими майстрами, як Андрій Толубєєв, Сергій Данченко, Богдан Ступка, Данило Лідер, Таїсія Повалій, Олександр Пономарьов, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Богдан Бенюк, Валентина Степова...
Усе, до чого прикладає своє серце заслужений діяч мистецтв України Сергій Бедусенко, позначено яскравим талантом. Останнім часом він ніби з чарівної скриньки дістає нові графічні малюнки, вірші, роман, фортепіанні твори, рок-оперу «Ярослав Мудрий» на власне лібрето.
Хорошого не буває забагато.
— Нині діячі мистецтв перебувають кожний у своїй «ніші». Іноді їх туди втискують штучно. Цікаво довідатися, як себе ідентифікує сам Сергій Бедусенко, в якій ніші перебуваєте?
— Передовсім я людина синтезу мистецтв, це позиція епохи Відродження. Ренесансні люди займалися багатьма речами і принципово професійно. У цьому сенсі я людина семи-восьми спеціальностей. За головним же консерваторським дипломом я композитор (клас народного артиста України Левка Колодуба). У 1982 році вступив до Спілки композиторів України, згодом до Спілки театральних діячів.
Ще студентом почав працювати у київському Театрі юного глядача на Липках завідуючим музичною частиною, тобто професійно прилучився до театру дуже рано. Відтоді написав музику приблизно до ста вистав, половина з них цілковито музичні. Особливо вдячний двом режисерам — Миколі Мерзлікіну і Сергію Данченку. Перший став для мене «хресним батьком» сцени, другий ґрунтовно подружив із Мельпоменою.
Я абсолютно згодний з геніальним висловом В. Шекспіра: «Світ — театр, а люди в ньому — актори». Театр у мені перебуває поза часом і простором. Першоджерело театру — містерія, синтез мистецтв, що бере початок від давньогрецьких елівксинських свят, які влаштовувалися на честь богині родючості Деметри. Це культ високого рівня, на його ґрунті, власне, виникла містерія, що є осередком синтезу всіх мистецтв. Хоча в справжньому вигляді містерія так і не була поставлена дотепер, бо була заборонена у середньовіччя як начебто єретичне представлення, а насправді в її основі покладена релігійна або космогонічна тема.
Драматургія, режисура, акторство, сценографія, хореографія, музика (інструментальна й вокальна), еквілібристика, світлохудожество, клоунада, акробатика, танець, всі образотворчі мистецтва, спецефекти, піротехника, відеоряд — усе це неповторний світ Синтезу Мистецтв.
Ця стихія є середовищем, у якому себе почуваю, як риба у воді. Композиція, образотворче мистецтво, література — три моїх основних кити, від яких йдуть похідні спеціалізації: вокал, акторство, декламація, фортепіано, аранжування, поезія, проза.
Взаємодія освоєних мною спеціальностей визначає, певно, «нішу», в якій перебуваю.
— Вам дорікали у всеїдності?
— Усеїдність — фактично синонім низькопробності, їй протистоїть симбіозність, універсальність, адже у житті межує абсолютно все.
Є поняття вузькопрофільності, коли, скажімо, у кінознімальному процесі одна людина режисує, друга знімає на камеру, третя підносить бутерброди, четверта котить візок. Я людина, що робить все одразу, у мене була можливість перевірити на професіоналізм усі мої складові, я можу окремо займатися якимось одним видом діяльності й можу займатися ними водночас, наприклад, коли роблю авторський вечір, то я співаю, читаю вірші, граю на фортепіано й гітарі.
Про творчу людину можуть казати, безумовно, будь-що: дуже хвалити і дуже лаяти, але я дотримуюсь точки зору Олександра Пушкіна:
«Веленью Божьему, муза,
будь послушна,
Обиды не страшась,
не требуя венца,
Хвалу и клевету приемли
равнодушно
И не оспоривай глупца».
Найсуворіший суддя — я сам. Борис Пастернак писав: «Быть знаменитым не красиво». Коли вдається приборкати власне марнославство, тоді власні недоліки видно як на долоні. Вдосконалюйся!
— З одного боку, Козьма Прутков стверджував, що не можна осягнути неосяжне, а з іншого боку, є таке поняття як чистота жанру, приміром, джазмени не сприймають рокерів чи попсовиків, і навпаки. А Ви займаєтеся джазом, роком, симфонічною музикою. Як поєднується така полярність?
— Через усе має проходити поняття почерку, стилю особистості. Елементи певного жанру все одно взаємопроникають. Елементи джазу пронизують, скажімо, творчість Мирослава Скорика, хоча це мало помітно, оскільки він усі сили «кинув» на симфонічне мистецтво. Я так само розподіляю зусилля в різних напрямах. Для мене це — життєва необхідність. Не тому, що я боюсь чогось не сказати в одній з галузей, а тому, що не боюсь говорити в багатьох галузях, усі вони мені однаково важливі, з тією чи іншою перевагою вони взаємозамінюються: в один період я більше займаюсь музикою, в другий — літературою, у третій — графікою.
— Яким новонародженим дітищем сподіваєтесь порадувати?
— Остання моя велика робота — рок-опера «Ярослав Мудрий», у якій відбито епохальний зріз історії.
У «Ярославі Мудрому» я відчуваю космічний зв’язок зі знаковим доленосним часом, коли відбувся божевільний зліт усієї слов’янської цивілізації, рівного якому не було, можливо, дотепер. Ярослав Мудрий недарма вважається великим українцем, попри всю суперечливість його вчинків, він жив у важкий час, коли, напевно, інакше не можна було об’єднувати народ і землі, він буквально насаджував культуру, передовсім релігійно-духовну.
— У радянські часи існували спеціалізовані музичні видання, вони були ідеологізовані, але музичною критикою займалися професіонали. Нині наша так звана музична критика — переважно в руках непрофесіоналів, вона або компліментарна, або скандальна. Читач «зголоднів» за грамотними статтями, в яких розставляють пріоритети, пояснюють, що є добре і що погане. Відтоді Ви зайнялися музичною публіцистикою. Що штовхнуло на цей шлях, які переслідуєте цілі?
— Щирий патріотизм полягає не в тому, аби усе своє захоплено хвалити, а в тому, щоб говорити правду. Очі зазвичай замилюють вороги, друзі кажуть правду, бо користь від цього чимала: людина може оцінити ситуацію, відштовхнутися від оцінки, зважувати власні сили і, зрештою, рухатися до кращого, а не спинятися на досягнутому. В Україні існує засилля низькопробних пріоритетів, укорінених, зажерливих, нетерпимих. Так і хочеться грубо вигукнути: «Хана країні, в якої такі кумири!». (В Європі теж є свої «Скрябіни», Олеги Скрипки і Поплавські, але їх мало хто бачить і чує, їх не позиціонують як символи нації!). Якщо немає культури, то немає ні нормального співіснування на побутовому рівні, ні економіки, ні політики.
У нас із внутрішньою культурою чималі проблеми, держава не вберегла таланти, багато інтелектуального потенціалу розбазарено, висококласні фахівці і діячі мистецтв виїхали, збагативши і підсиливши інші країни. Мало хто з талантів вижив у нашому новоспеченому буржуазному середовищі з його низькими потребами і шансонно-табірними смаками. А от все примітивне, безпринципне на цьому ґрунті швидко виростає.
«Виховано» величезний відсоток «середніх» людей, котрі піддані будь-якому впливу, на них, як на чистих дошках, засоби масової інформації «пишуть» що завгодно. Вони легко навіювані. У них є потенціал і на добро, і на зло, і на гарний смак, і на несмак, і на філармонію, і на підворіття, і на Баха, і на Меладзе і, на жаль, на Поплавського із Сердючкою — на аморальні виплодки поп-культури. Мені шкода людей, яким утовкмачують у голови «співаючих ректорів». Вони міркують: «Начебто, і нічого. Хоча голос ніякий, зате яка сміливість, підприємницька жилка, азарт! Співає про кропиву, горілку, село, батьків, сало на тлі еротичної аеробіки. Це — наш герой, простий і сірий! Це ж і я так можу співати, підтримаємо його!»
Багато незіпсованих людей міркують: «Розумна людина це слухати не буде, а йолопу туди і дорога». У цьому криється страшна помилка, саме на це розраховують безголосі й безталанні, вони завойовують свого середнього слухача, знищують залишки смаку.
— Напевно, важко відчувати себе Дон Кіхотом, що бореться з млинами?
— Зрозуміло, що занепащати себе тугою з приводу того, що процвітає і тріумфує культура «голих королів» і «крихіток Цахесів»,— справа руйнівна. Треба робити своє діло. Як публіцист я берусь за перо тоді, коли неможливо на якусь тему не відреагувати. Наприклад, на телеканалі «1+1» пройшов черговий фільм на тему української армії, куди «затягли» всіх наших так званих зірок шоу-бізнесу, на тлі військової техніки склепали армійський гламурчик — зовсім несмачне, мерзенне видовище, дешева «заказуха». У нас тепер «заказуха» скрізь: і в публіцистиці, і в суспільному житті й у культурі. Ослобони нас, Боже, від творців у законі і від зірок за викликом. Це найстрашніше, що символізує нашу дійсність. Не можна їх хвалити і вливатися у прославляючий потік. Доходить до ідіотизму: невдовзі ми говоритимемо, що наші хворі найздоровіші недужі у світі. Це — початок кінця.
Нація, що спинилася і починає дружно деградувати, сама того не розуміючи, потім дивується, чому немає економіки, чому низький життєвий рівень, чому сміються сусіди, не поважає світ. Така нація нічого, крім злості й нерозуміння, не може протиставити.
Мені близький чудовий вислів: «Художник із великої літери — це дерево, що коренями виростає з рідного ґрунту, а галузями охоплює увесь світ». Ця думка є і у контексті «Ярослава Мудрого», і «Енеїди»: козак Еней, у моєму розумінні, крокує по всій планеті. Цим мені близький Котляревський; силует Енея набагато краще виглядає на шпилі Ейфелевої вежі або на статуї Свободи, ніж із макогоном в одній руці й вилами в другій на тлі критої соломою убогої мазанки.
Митець, що несе світло духовності, напевно, не професія, тим більше не засіб для добування грошових знаків, і навіть, можливо, не покликання, а місія. Тут потрібно підходити з найвищими мірками. Людина мистецтва — це, напевно, і Христос у мініатюрі, тому що він усього себе спалює, щоб потім відродитися. Він віддає всю енергію і черпає її з тієї реакції людей, для яких діє. На такому рівні потрібно нести мистецтво і ні в якому разі не можна митцю (майстрові, законодавцю мод) плестися у хвості юрби, пробавляючись на чайові, які йому кидають, замовляючи лезгинки чи блатні одеські куплети. Знаю музикантів, котрі одержують великі гроші й кажуть: «Ех, коли-небудь я робитиму те, що душа просить». Так здібний Володя Бебешко міркував. Звісно, він ніколи цього не робитиме, золотий тілець його засмоктав (у тому числі у теле-«Шансі»). Шкода. Аби подібного не сталось, людина не повинна зраджувати свою музику, вона має горіти, як свята лампада, а не чадити каганцем у лабіринтах ресторанного шоу-бізнесу. Гадаю, що всі мої твори (особливо роман «До крайньої межі») побудовані на моральних принципах. На них мусить ґрунтуватись все мистецтво, інакше воно розпадеться і перетвориться в якусь придаткову розвагу або «школу агресії». На жаль, нині це відбувається часто.
— Кожен із нас має відчувати себе на цій землі, як на Планеті людей.
— Передовсім! Зрештою, вистачить і неба, і сонця на всіх, якщо її любити і берегти. Усе, що зроблено у світі прекрасного, зроблено в ім’я любові, нічого кращого, ніж любити ближнього, людина за тисячоліття свого розвитку не навчилася, про це ніколи не слід забувати. Займаючись оцінкою чужої творчості, треба самому видавати максимум того, на що ти здатний, аби дати альтернативу, котрої за волею обставин чимало людей позбавлені. Сірого і похмурого чимало, тим більше важлива роль людей мистецтва, яким не за рахунок кількості, а якості визначено встановлювати баланс, бути противагою вульгарності й несмаку.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»