ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
КОХАЙМОСЬ!
Цього тижня в канцелярії Верховної Ради України був зареєстрований ще один цікавий законопроект, стосується він рекламування сексуальних послуг. Його автор — народний депутат Геннадій Москаль, котрий, судячи з усього, готував цей документ у тісній взаємодії з керівниками МВС.

Останнє, до речі, зовсім недавно провело операцію «Реклама» (про яку ми вже розповідали в минулому номері нашої газети), тож пояснювальна записка до законопроекту, складена на підставі її результатів, не була голослівною.

Згідно з духом Конвенції
Повна назва запропонованого нормативного акту така: Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання розповсюдження інформації, реклами послуг сексуального та іншого протиправного характеру» (№ 2049 від 13.05.2008р.). Якщо характеризувати стисло, то всього цих законів — чотири. У трьох з них — «Про рекламу», «Про пресу» та «Про інформацію» — пропонується заборонити рекламу послуг, недозволених законом. А в четвертому, а саме в Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУАП), ніби підсумовується викладене в описовій частині: його пропонується доповнити ст. 164-15, відповідно до якої за розповсюдження такої реклами накладалося б стягнення — штраф від 1700 до 5100 гривень.
Необхідність ухвалення цього акту обґрунтована потребою узгодити законодавство нашої держави із загальновизнаними нормами світової спільноти. У світі, мовляв, ознакою хорошого тону вважається дозволяти рекламу сексуальних послуг лише у спеціалізованих виданнях, і якщо таку саме практику запровадити і в нас, то це дасть правоохоронним органам змогу вживати необхідних заходів під час підготовки до організації та проведення «Євро-2012».
Керівники МВС, слід віддати їм належне, виявляють далекоглядність. Подумайте самі. Через чотири роки до України приїдуть подивитися футбол тисячі молодих іноземців, котрі звикли до того, що в них на батьківщині проституція — цілком законне явище, а тому й гадки не мають, що десь у світі вона заборонена. Тож для того, аби вони не шукали на свою голову пригод у темних провулках і не створювали зайвих проблем для міліції, краще заздалегідь забезпечити їх спеціалізованими виданнями з рекламою обмеженого кола сексуальних закладів, з персоналом яких оперативні працівники завчасно проведуть відповідну профілактичну роботу. Наприклад, докладно проінструктують повій про те, що іноземців не можна обкрадати і грабувати.
Та не поспішайте сміятися. Це сьогодні проституція заборонена законом, але до 2012 року цілком може статися так, що Верховна Рада скасує дві чи три статті в одному чи двох кодексах, і надання сексуальних послуг автоматично випаде з категорії нелегального бізнесу. І цей крок, до речі, зовсім не суперечитиме «загальновизнаним нормам світової спільноти».
Основним документом у цій сфері є Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами, яка була схвалена на IV сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй у грудні 1949 р. Держави, котрі її укладали, або, як вони ще себе називали, сторони, визнали, що проституція — явище не дуже добре, проте кару зобов’язалися накладати лише на тих, хто експлуатує осіб, які займаються проституцією, вдається до звідництва чи тримає будинок розпусти. Що ж до заборони проституції взагалі, то це питання лишалося на розсуд окремо кожної із сторін.
Конвенція набрала чинності 25 липня 1951 р., причому, на той час її учасниками не були ні США, ні Велика Британія, ні Франція, ні інші великі держави. Радянський Союз, а разом з ним Українська та Білоруська РСР приєдналися до неї у 1954 році, зазначивши, що в них усунуто соціальні умови, що породжують подібні злочини, однак, зважаючи на міжнародне значення боротьби з ними, вони, мовляв, все ж таки приєднуються до загального гурту.

Світових шаблонів немає
У сучасному світі, причому в найбільш розвинених його країнах, немає єдиних стандартів щодо легалізації проституції.
Щодо США, наприклад, в одних штатах вона дозволена, в інших — ні.
У Франції дозволена вулична проституція, але заборонене сутенерство і надання секс-послуг у спеціалізованих закладах.
А в Туреччині, навпаки, вулична заборонена, будинки розпусти — дозволені.
У Швеції проституція заборонена, але до відповідальності перед законом притягають не повію, а її клієнта. Через те тамтешнє чоловіцтво залюбки проводить вихідні дні у сусідній Фінляндії, де секс-бізнес не зазнає дискримінації.
Та найкомфортніше представниці найдавнішої професії почуваються в Німеччині. Там з першого січня 2002 року набрав чинності закон про проституцію, згідно з яким за нею закріплено статус трудової діяльності з усіма відповідними правами та обов’язками. Офіційно її вважають не гіршою за будь-яку іншу професію. У службі зайнятості, наприклад, безробітній дівчині можуть запропонувати вакансію в публічному домі, але ніхто, під загрозою судового переслідування, не має права принижувати честь і гідність жінки лише за те, що вона повія. За інформацією міністерства сім’ї ФРН у країні легально працюють 400 тисяч повій (і це на 80 мільйонів населення!), проте в Німеччині дуже гостро стоїть проблема нелегальної проституції, до якої шляхом обману та насильства схиляють чимало емігранток зі Східної Європи.
Утім, у багатьох країнах проституція опинилася, так би мовити, у підвішеному стані. У католицькій Іспанії, наприклад, вона не заборонена, але й не дозволена. Заклади з надання секс-послуг реєструються як ресторани і між людьми називаються клубами. Вони споконвіку є невід’ємною частиною життя місцевого чоловічого населення, проте на остаточну легалізацію проституції держава поки що не наважується.
У країнах колишнього СРСР вона офіційно дозволена лише в Латвії. Цікаво, що нормативний акт, котрий її легалізує, називається «Правилами обмеження проституції», згідно з якими такі послуги можна надавати лише в приватних помешканнях.

Український шлях
Проституцію, як явище, в Україні формально не визнавали аж до кінця 1980-х років. Правда, тоді вживали термін «жінки легкої поведінки», котрих висилали із столиць за 101-ий кілометр, але це було ще до 1960 року, коли людей судили не за кодексами, а за указами. За проституцію почали карати тільки з 12 червня 1987 року. Тоді це вважалося не кримінальним злочином, а лише адміністративним правопорушенням, і новоспеченою статтею 181-1 КУАП за заняття нею накладалося стягнення у вигляді штрафу до двохсот карбованців (нині — від 85 до 255 гривень). Однак розгляд справи проводив не суд за місцем скоєння злочину, а адміністративна комісія виконкому ради народних депутатів за місцем проживання правопорушниці, через що така форма протидії поширенню проституції не була та й не могла бути дієвою.
У 1990-х роках пересічному громадянинові України важко було повірити, що в його державі проституція заборонена, оскільки газети пістрявіли об’явами на кшталт: «Дівчата познайомляться», «Гувернантка», «Масажистка», а то й просто еротичне фото оголеної жінки з номером контактного телефону. Без слів. Кому треба, той зрозуміє. Стало зрозумілим, що викоренити це явище вже неможливо, і якщо міліція й має боротися з проституцією, то не з усією загалом, а лише з нелегальним її сектором. Тобто ловити лише тих повій, котрі не стають на облік, не проходять регулярних медичних оглядів і не платять податків. А решта нехай собі працює, коли їм уже так до вподоби найдавніша професія.
Одне слово, здавалося, що не сьогодні-завтра проституція буде легалізована. Проте на початку тисячоліття сталося те, чого ніхто не чекав: парламент запровадив за проституцію не лише адміністративну, а й кримінальну відповідальність. Правда, не за одноразове, а за систематичне нею заняття. У новому Кримінальному кодексі України (ККУ), схваленому п’ятого квітня 2001 року, відповідно до частини 1 статті 303, жінку, спійману за це не менш як три рази, могли засудити, як мінімум, до 850 гривень штрафу, як максимум,— до 120 годин громадських робіт.
Ця норма зовсім не відповідала логіці суспільно-економічного розвитку країни, а тому й виявилася мертвонародженою. Протягом п'яти років за частиною першою цієї статті так ніхто й не був засуджений. Дехто вважає, ніби вся проблема в доказовій базі, оскільки для того, щоб засудити дівчину, потрібні свідчення її клієнта. А жоден чоловік начебто не погодився б виступити в цій ролі. Це, звісно, не так — в арсеналі міліції вистачає можливостей і для більш складних комбінацій. Зокрема, законом про оперативно-розшукову діяльність їй надано право залучати громадян до таємної співпраці і за винагороду, і безплатно. Тож можна не сумніватися, що за бажання сищики знайшли б «клієнта». Справа якраз у тому, що такого бажання не було, бо «пришити» повії кримінальну справу вважалося ділом, де шкурка вичинки не варта.
Однак тривало це недовго: 12 січня 2006 року народні обранці вилучили зі статті 303 ККУ її першу частину, після чого, висловлюючись мовою фахівців, заняття проституцією було декриміналізоване.
Що ж стосується не рядових учасниць, а організаторів секс-бізнесу, до них закон, як і раніше, залишається досить суворим — у цілковитій відповідності до Конвенції ООН. Наприклад, згідно зі ст. 302 ККУ, утримання місць розпусти і звідництво карається позбавленням волі на строк до семи років, а, відповідно до відредагованої ст. 303 кодексу, сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією — терміном від трьох до п’ятнадцяти років. Причому активність міліції з виявлення подібних злочинів дедалі зростає. Наприклад, у 2005 році задокументовано 579 таких випадків, у 2006-му — 711, а у 2007-му — уже майже вісімсот. Не менш завзято правоохоронці полюють і за повіями. Якщо 2005 року за ст. 181-1КУАП вони склали 2623 протоколи на жінок, то у 2006-му — майже п’ять тисяч, а у 2007-му — більш як сім тисяч. Та це лише невеличка частка випадків, коли представниці прекрасної статі, котрі професійно чи систематично займаються проституцією.
Тож з огляду на загальні тенденції, Україна ще певний час лишатиметься серед держав, де проституція перебуває в непевному становищі: нібито й заборонена, але успішно розвивається. А закон про заборону реклами секс-послуг, навіть якщо він і буде схвалений, певніше за все, стане інструментом її обмеження, адже контроль за його виконанням пропонується покласти на МВС, а вже працівники його системи визначатимуть, яке видання притягти до відповідальності, а в якому публікації «не помітити».

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ВОНИ ГРАБУВАЛИ ЗАРОБІТЧАН
• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»