ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
У СУПРЯЗІ З ЄВРОПОЮ
Прихід весни у кожного викликає свої спогади. Є серед нас люди, яких щоразу навесні пам’ять повертає у далекий уже 1969-й — рік озброєного протистояння на радянсько-китайському кордоні...

З чого почалося
Острів Даманський, що в Приморському краї і який ще за царату відійшов до Російської імперії, на китайському боці річки Уссурі. Його площа майже 0,74 кв. км. Під час повені острів повністю йде під воду, тож господарчої цінності не має. Наприкінці 1960-х, коли Китай заявив свої претензії на Даманський, на 4380 кілометрів радянсько-китайського кордону стягнули 658 тис. радянських та 814 тис. китайських солдат. Ситуація у районі Даманського почала загострюватися. Групи китайців систематично виходили на радянську територію, звідки їх видворяли прикордонники. Число провокацій зростало. Почалися напади на прикордонні патрулі. Правда, за китайською версією, радянські прикордонники самі влаштовували провокації та били громадян КНР, які займалися сільським господарством у місцях, де споконвічно це робили.
У ніч проти другого березня 1969 року близько 300 озброєних китайських солдатів переправилися на Даманський. Дозори про це доповіли на заставу Нижня-Михайлівка, звідки виїхало 32 прикордонники на чолі з начальником застави старшим лейтенантом Іваном Стрельниковим. Офіцер висловив протест проти порушення кордону і вимагав від китайських військових залишити територію СРСР. Китайці почали стріляти. Офіцер загинув на місці. Тоді в бою поліг 31 прикордонник, 14 дістали поранення. А 15 березня китайська артилерія почала обстріл радянських позицій, відтак три роти китайської піхоти пішли в наступ. Зав’язався бій. Радянські солдати відступили з острова. Даманський накрили залпами реактивних установок «Град», після чого в атаку рушили мотострільці. Китайці, які вцілили під час страшного обстрілу, побігли з острова...
У боях на Даманському радянські війська загалом втратили 58 солдатів і 4 офіцерів, були поранені 94 солдати і дев’ятеро офіцерів. Утрати китайців, за різними оцінками, становили до трьох тисяч чоловік. За виявлену мужність п’ятьом військовослужбовцям було надане звання Героя Радянського Союзу (трьом з них — посмертно).

Бойове хрещення від хунвейбінів
Розповідає учасник тих подій — Віктор Резіньков, завідувач стоматологічного відділення 3-ї полтавської міської лікарні.
— Мене призвали до війська з містечка Березняки (Пермська область), де я жив з батьками, у травні 1968-го. Тоді я й гадки не мав, яка мені доля випаде... Перші місяці минули в навчальному підрозділі авіаційних механіків. Коли закінчили навчання і стали молодшими сержантами, солдатська доля закинула мене на Далекий Схід — на залізничну станцію Завітинськ, неподалік військового аеродрому. Напередодні 1969 року відправили до Партизанська. Солдатське «радіо» донесло, що це неспроста: на радянсько-китайському кордоні дуже неспокійно й туди стягують війська. Тоді я вперше почув про острів Даманський. Ще до нашого прибуття там відбувалися гострі сутички між китайськими військовиками і нашими прикордонниками. Масштаб конфлікту ми усвідомили, коли опинилися у вирі подій. Наш загін з 37 військовослужбовців таємно перекинули на протилежний берег Уссурі. Дали прилади нічного бачення — на той час була новинка, а також портативні радіостанції — громіздкі й малопотужні. У січні 1969 року на острові висипало дуже багато снігу. Одягли нас не в солдатські ватяні бушлати, як інших, а в хутряні комбінезони та маскувальні білі халати. Роздали сухий пайок. Озброєння — автомати та ножі. Нашим завданням було спостереження за подіями на острові, який лежав перед нами, і жодним чином не виказувати себе. На сусідній сопці замаскувалися наші снайпери.
Вважається, що війна за острів розпочалася в березні. Це не так! Насправді все закрутилося 23 лютого у День Радянської Армії. А перед тим ми кілька днів дивилися, як наших прикордонників принижують китайці. З автоматами вони щодня виходили на Даманський. Натовп озвірілих китайців намагався прорватися на територію СРСР. Прикордонники, яким заборонили застосовувати зброю, утворювали ланцюг і з останніх сил стримували розлючених хунвейбінів. Ті вголос читали цитатники Мао, плювали в прикордонників, били їх по обличчях тими ж цитатниками, ображали тощо. Наші бійці мовчки терпіли знущання...
Ми отримали наказ не реагувати на те, що бачимо, і себе не виявляли. Харчів нам не підвозили, тож дійшло до того, що почали їсти кору, а коли обідрали всі дерева довкола, згодилися... мої чоботи. Я ходив не у звичайних кирзових, а в так званих «ялових», що вважалося неабияким шиком. Від халяв відрізали смужки, варили їх, а коли вони розм’якшувалися, жували...
Ми спостерігали за безчинствами китайців до 23 лютого. Бачили в біноклі, що залізницею, котра на радянському березі, прибули танки, на той час секретні. З’явилася й інша зброя, але ніхто китайцям не чинив опору. Напевно, радянське керівництво не хотіло псувати стосунки з «братнім» народом. 23 лютого, у свято, прикордонники таки салютували в небо кількома ракетами. Тоді й почалося! Китайці почали стріляти по нашій заставі з мінометів і рушниць. Ми сиділи у своїх норах, як миші, навіть не мали права виходити на зв’язок, щоб не засікли. Нас тримали для корегування систем «Град», які готувалися застосувати проти китайці. Тож довелося бачити, як розпочалися бойові дії й почали гинути прикордонники...
Восьмого березня залишатися надалі в сопках стало небезпечно, адже від мінометного й гарматного вогню зверху на нас падало каміння. Нам наказали пробиватися на Даманський. Прикордонники звідти вже відходили на БТР. Коли ми ступили на острів, там нікого не залишилося. Нас це збентежило. І не марно. Незабаром з нашого берега Даманський почали обстрілювати мінами. Далі я погано пам’ятаю: вибухом мене підкинуло, і я знепритомнів. Отямився в якомусь сараї. Як з’ясувалося, поранених з Даманського вивезли медики санітарного батальйону в сусіднє селище. Мене тяжко контузило й поранило у ногу. Ще рік після армії я пересувався з ціпком. Коли командування дізналося, де я, мене переправили на залізничну станцію. Довго одужував від контузії у військових шпиталях. У госпіталі ж мені вручили медаль «За бойові заслуги». До речі, лікував мене китайський лікар, який працював у шпиталі. Він пояснив, що я залишився живим завдяки тому, що коли знепритомнів, головою впав у воду. Холод мене врятував. Лікар порадив шанувати воду, бо вона мене врятувала й надалі підтримуватиме моє здоров’я. Я послухався і з того часу почав купатися в річках навіть узимку. «Моржую» й досі.
Коли трохи зміцнів, з госпіталю мене повезли до Москви на прийом до самого Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. Було там багато військових, які билися на Даманському. Мені Генсек особисто вручив медаль і спеціальну грамоту з червоною печаткою. Вона давала право на вступ у будь-який вуз СРСР поза конкурсом. Цим я й скористався після армії, ставши студентом Полтавського медичного інституту. Спогади про страхіття на Даманському не полишали мене. Весь перший курс в інституті мене «теліпало» за першої-ліпшої згадки про ті дні. Події на Даманському ятрять душу й досі...

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:

• ЖИТТЄВІ ДРАМИ НИКИФОРА ГРОМОВОГО

назад »»»