ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИРОСЛАВ ВАНТУХ:«НАЦІОНАЛЬНІ КОЛЕКТИВИ ТРЕБА ПОВЕРНУТИ НАРОДОВІ»
Виявляється, народний танок — це не просто рухи-веселощі під музику, в ньому закодований генотип людського співтовариства, якому притаманна дивовижна неповторність-своєрідність. Тому гуцульські танці так відрізняються від поліських чи слобожанських, а вони тим паче — від молдавських, грузинських, індійських, французьких... За танком можна здогадатися, хто танцює: європеєць, азієць, африканець, американець, австралієць...

А чим один професійний танцювальний ансамбль відрізняється від іншого? Майстерністю, звісно. І мірою наповненості народним духом. У цьому розумінні Україна є володаркою унікального скарбу в особі Національного заслуженого академічного ансамблю імені Павла Вірського (та чи усвідомлюють у нас це?). Закордонні критики стверджують: «Якщо сказати лише «браво і неперевершено», то не сказати нічого про цей колектив. Якщо назвати ансамбль високими професіоналами, то образити артистів. Танцюристи як майстри пішли набагато далі вперед. Це суперколектив № 1 у світі» («Нью-Йорк Таймс»).
Ансамбль створив (у 1937 році) і поставив на ноги геніальний балетмейстер-хореограф Павло Вірський, котрий уперше поєднав класичний танець з народним. Це був синтез високої хореографічної культури, у танцях з'явилися характери, театральне дійство, вони стали міні-виставами.
Розвинув його справу феноменальний Мирослав Вантух, нині народний артист, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, Герой України. Але почесті для нього ніколи не були самоціллю. Головним завжди залишалося почуття відповідальності — перед самим собою, перед людьми, перед мистецтвом.
Віртуозність, романтизм, живописність, гармонійні ритми і космічна енергія декоративно-прикладного мистецтва, глибина почуттів, грація, фантастична техніка — усе це притаманне ансамблеві імені Павла Вірського.
— Мирославе Михайловичу, за радянських часів виступи ансамблю танцю імені Вірського можна було побачити і в столиці, і в райцентрах. А що нині відбувається? Де ваш колектив концертує?
— Ви поставили запитання, яке дуже хвилює тих, хто вболіває за справжні цінності. Звісно, часи, люди, уподобання і смаки міняються. Це життя. Але найдорожчим для українців є і буде рідне мистецтво, у якому, як у живлющому ґрунті, живуть наші корені від діда-прадіда; все на цьому світі, як-то кажуть, від батьківського порога. У вирі політичних, економічних і ринкових змін, не дай Господи, загубити те, що ми отримали від наших попередників. Та, на превеликий жаль, ми не бачимо на ТБ національної культури: ні театру, ні класичної музики, ні пісенно-народної творчості, ні танців. І це біда. Кожен божий день на телеканалах попса. У свідомість дітей, майбутніх громадян ніби впорскується спримітизований погляд на життя, прищеплюється несмак.
Чи знають у школах українські пісні? Сумніваюсь. Я народився (в 1939 році) і виріс в селі Великосілки на Львівщині. Не було телебачення, палаців культури, нас вели в життя школа й церква. Парубки і дівчата збиралися на околиці села, де я жив з батьками, поруч стояла в огорожі фігурка Ісуса Христа і росла величезна липа, яка захищала від дощу. Там ми співали до півночі в три-чотири голоси. Я до сьогодні пам'ятаю понад сто пісень. До речі, відзначу, у Японії не дають атестата про закінчення школи, поки учень не вивчить кілька десятків народних пісень. Адже в тому — знання історії, побуту, традицій, народної психології. Це стосується й убрання. Хтось з наших політиків кинув докір-клич, що досить нам озиратися на шаровари й вишиванки, треба входити в Європу у фраках і метеликах. Я вважаю, так сказати міг тільки ворог. Хіба той, хто любить свою землю, може відмовитися від національного вбрання як від частки своєї культури? Я був в 55 країнах світу, у деяких по 15-20 разів, і скрізь — повага до національних костюмів. У Китаї, Японії від кімоно не відмовляються навіть на найвищому урядовому рівні. Коли я був на прийомі в китайського генсека Ден Сяопіна, ми пили чай з ним, дружини урядовців були в кімоно. У Японії дівчата виходять заміж у кімоно. Ніхто не стидається свого. З іншого боку, хто ж проти нинішньої моди? Щоправда, з метеликами-фраками в Європу ми тільки-но йдемо, а вишиванки й шаровари давно завоювали світ. Наш колектив у шістнадцяте запросили до США — у 2009 році впродовж трьох місяців ми дамо 72 концерти. При повних аншлагах ми виступали по кілька днів поспіль в «Метрополітен-опера», в Культурному центрі імені Кеннеді, де один зал як три зали палацу «Україна». Наша культура потрібна і цікава іноземцям. Цього року їдемо на тривалі гастролі в Португалію, Іспанію, Бразилію і Мексику. До речі, в Мехіко в центрі «Аудиторіум» відбулося сім наших концертів в атмосфері шаленого глядацького ажіотажу. З дивовижним захватом нас приймають в Азії, Африці, Австралії.
Та я переключуся на Батьківщину. Під завісу 2007 року ми виступили у Львові, Трускавці, Івано-Франківську, Тернополі, двічі — у столичному палаці мистецтв «Україна». При тому сотні людей лишалися «за бортом». За всі роки незалежності ми тільки шість разів (!) гастролювали по країні, і то лише по 6-8 днів. Така ж історія з іншими національними колективами. Що відбувається? А те, що, коли національні колективи не приїздять до свого народу, то таким чином відлучають народ від рідного мистецтва, а митців — від народу. У Палаці «Україна» ви не побачите національних колективів, тому що там неприйнятно високі орендні ціни. Без світла, звуку, репетицій оренда залу коштує (якщо о 19-й годині початок) 75 тисяч гривень, а якщо зі звуком, світлом, репетицією, то «тягне» за 120 тисяч гривень. Хто такі «оренди» вирахував? Де брати на них гроші? Тому там і виступають постійно росіяни-попсовики (а наші «патріоти» їх спонсорують), тобто «варяги» качають і вивозять гроші. І все це сприймається як норма. А наших артистів тримають за другосортних.
Торік 29 листопада був ювілейний концерт з нагоди 70-річчя утворення ансамблю імені Вірського. Я сподівався, що хоч цього разу ставлення буде гідним, колектив певним чином відзначать. Міністерство культури та туризму в останній момент надало кошти для оплати оренди. Квитки ще за три тижні були всі продані, хтось, звісно, на цьому заробив, а колектив отримав гонорар п'ять тисяч гривень — на 173 особи.
Я особисто за те, щоби знати багато різних культур і вчитися в інших, це нормальне явище, позитивний процес, але я проти того, щоб запозичуючи чуже, забувати своє. Керівники деяких міністерств, підприємств, банків «виписують» на всілякі ювілеї артистів з Росії і платять по 50 тисяч доларів і більше за виступ. А своїх запросити не вважають за потрібне. То як же нам далі жити? Сподіватися тільки на чужих? А своє хто робитиме?
— Яким чином Вам вдається підтримувати реноме колективу?
— Я можу сміливо сказати, що жоден колектив стільки не репетирує, скільки ансамбль імені Вірського. Для того, щоб цей колектив існував, я створив зі своєю дружиною, народною артисткою України Валентиною Вантух хореографічну школу. Їй виповнилося 15 років. Колись Павло Вірський створив студію, розуміючи, що вона дасть змогу виховувати артистів для колективу. До студії приймали підготовлених юнаків і дівчат, які танцювали в професіональних колективах, в самодіяльних (вони в Радянському Союзі були просто блискучі). Та за незалежності все розвалилося, зникли навіть такі чудові заслужені колективи як «Ятрань» під орудою Анатолія Кривохижі — у Києві, «Галичина» — у Львові, «Суднобудівник» — у Миколаєві... Я побачив, що приплив кадрів до студії вичерпується, а ми за два роки юнь не навчимо. Почав походеньки по інстанціях, щоб організувати хореографічну школу. І ми її створили, вона стала нашим порятунком. Та наших артистів після падіння «залізної завіси» почав «розбирати» закордон, адже вони були найкращими у світі за технікою, культурою, вишколом. Колектив втратив понад двісті танцюристів! Я був, чесно кажучи, в розпачі, думав, що не переживу цих втрат, бо для того, щоб підготувати професійного танцівника, треба мінімум 15 років. Виходила страшна «арифметика»: за наявності в колективі 85 артистів балету, ми втратили понад два склади першокласних артистів.
Нині у нас 105 артистів балету, 29 оркестрантів. Наш колектив — єдиний у світі, що має триступеневу освіту: приймаємо діточок з шести років, вони два роки займаються в спецгрупі, затим ідуть в перший клас школи, де вчаться ще вісім років, потім на конкурсних засадах вступають до дворічної студії. Отже, дванадцять років навчання техніки класичного і народно-сценічного танцю, ритмопластики для дівчат. І це ще не артист,— попрацює в ансамблі 3-5 років, тоді лише можна говорити про майстра. Звісно, все це дає гідний рівень, нас ні з ким не переплутаєш, нині наш колектив — номер один у світі. І це не мої слова.
Якось ми виступали на відкритті чемпіонату світу з тенісу в Монте-Карло. У «Зірковому залі» на 2000 місць принц Альберт влаштував прийом, за столиками сиділи тільки мільйонери й мільярдери. Потім був концерт: виступали двоє шведів-жонглерів, потім невеличкий естрадний оркестр з двома співачками з Куби (всього п'ятнадцять хвилин), і, врешті, ансамбль імені Вірського — годину п'ятнадцять. Між столами сновигали офіціанти, подавали напої і наїдки. Я не люблю, коли під час виступів люди їдять, це, так би мовити, проблема ресторанних музикантів, а наш колектив має виступати на концертних й театральних сценах, та за нами прислали літак, котрий нас чекав, поки ми працювали. Ледь почався виступ, усе завмерло-затихло, ніби за помахом чарівної палички, офіціанти перестали рухатися, глядачі поклали виделки й ножі. У фіналі всі встали, артисти — у квітах. Принц Альберт звернувся до мене: «Ви знаєте, ці ситі багатії в цьому залі аплодують стоячи вдруге. Уперше — коли ми відкривали цей зал і співав Лучано Паваротті, а тепер удруге — під час виступу вашого колективу. Я знаю, що в України є певні економічні проблеми, але якщо у вашого народу є така висока культура, то він обов'язково впорається зо всіма негараздами».
— А чи не бояться закордонні імпресаріо запрошувати такий великий колектив?
— Коли ми вирушаємо в численні зарубіжні гастролі, наша держава і колектив не витрачують жодної копійчини, все бере на себе сторона, що приймає. А хіба візьме імпресаріо колектив, на якому можна прогоріти? Ніколи! Наприклад, наш гастрольний маршрут двадцять разів пролягав через паризький «Конгрес-зал» (на 4800 місць), ми давали по 12-16 концертів підряд, жодного порожнього місця, квитки коштували від 60 до 200 доларів. Імпресаріо і сам не приховував своїх прибутків, казав: «Я на вас так добре заробив, що побудував собі віллу кращу, ніж у Міттерана, купив ройлс-ройс». Але я хочу акцентувати не на грошах, а на художньому рівні нашого колективу, адже Париж — це Мекка хореографічного мистецтва, звідти балет пішов у світ, Гранд-опера — один з найкращих балетних театрів у світі, французи цим вельми пишаються, шанують, це для них — святе. Щоб потрапити, наприклад, тільки на екскурсію в Гранд-опера, треба за місяць записатися. Ми там вперше виступили років з п'ятнадцять тому, а потім концертували майже щороку. Востаннє я нарахував: завіса 15 разів угору-вниз ходила, зал стоячи плескав. Але я мрію спостерігати таке в Україні.
— Щодо української молоді, то в мене є неабиякі побоювання,— якщо і далі державна політика в царині культури не зміниться, то дедалі меншатиме тих, хто свою культуру знатиме, любитиме й творитиме.
— Це надзвичайно важливе питання. Від політиків чуємо: «Спочатку ми економічно зростемо, а потім візьмемося до культури». Буде пізно. В народі кажуть: «Коли малу дитину можна покласти поперек лавки, то її ще можна виховувати. Потім запізно».
На жаль, серед можновладців, депутатів є чимало таких, хто не знає, де які музеї і театри. Або приміром таке. Ми отримали лист за підписом керівника Шевченківської райради Києва Віктора Пилипишина: «У десятиденний строк звільніть гуртожиток. Інакше виселимо». А в гуртожитку на Святошині живуть наші студенти зо всієї України, там у нас 14 кімнаток. Я записався до Пилипишина на прийом, мав з ним бесіду. Він відверто сказав: «Мені ваша культура не потрібна. Хочете жити в гуртожитку? Платіть 50000 гривень щомісяця». Я кажу: «Це ви порахували як за комерційну квартиру з одним ліжком і всіма вигодами? А дітей там по четверо-шестеро в кімнаті мешкає. За яких таких причин ми мусимо платити таку суму?» — «Мені потрібні економісти, вчителі, лікарі, а ваша культура не потрібна». Я відреагував: «У такому разі вас треба занести в книгу рекордів Гіннесса. Але ви не вічний голова. Хто вам дав право казати, що культура не потрібна. Чому це вона «наша»? Це культура нашого народу! Невже тільки гроші мають верховодити?» Ми не домовилися. Я сказав, що воюватиму. Він відповів: «Зі мною вже воювали, і ви воюйте». Пилипишин навіть не знав, як наш ансамбль називається, назвав якимсь «інститутом». Якби я не потрапив до Президента, то виселили б. Слава Богу, прийняв і Президент, і керівник секретаріату Віктор Балога, запросили заступника Пилипишина (сам він був у відпустці за кордоном), вирішили питання, наші діти там досі живуть.
Я на чому акцентую? Керівники місцевого рівня мають піклуватися не тільки про економіку і соціальну сферу, а хоча б не нищити культури, якщо вже не хочуть про неї дбати. Перед чим опинилися ми? Якби студентів викинули на вулицю — знищили б нашу школу: нема поповнення — значить, за два-три роки треба розформувати ансамбль імені Вірського. Не все можна здавати в оренду під казино, банки, або за мільйони продавати квартири. Необхідно підтримувати культуру, як це відбувається в усьому світі. Як буває інколи важко заходити в балетний зал і працювати, коли на серці шрами від зневажливого, огидного ставлення. Та й часу шкода витрачати на дурну боротьбу, на протидію «наїздам».
— Як би Ви закінчили фразу: «Юний друже, танець — це...»
— Танець — це дух народу, код його темпераменту, емоційного світу. В хореографічній школі ми наших вихованців навчаємо не тільки професійно, а й духовно, культивуємо естетику, любов до свого народу й землі. Чи можна уявити українця без пісні, танцю, театру, жарту? Я проїхав світ і наголошую: такого багатства звичаїв, обрядів, мелодій, декоративного мистецтва, розмаїття жанрів взагалі немає в жодній країні. І цим треба користуватися собі на добро.
Я віддавна працюю без вихідних, у будні — ансамбль, у суботу і неділю — школа. Але це мене на світі тримає. Батько, коли помирав в 1946 році, підкликав мене і сказав: «Сину, я хочу, щоб ти був українським офіцером». Розумієте, українським, ще тоді... Я не став офіцером, але став українським митцем, саме українським. Очевидно, мій батько тоді ще передбачав, що Україна буде незалежною.
Незалежність — це нерозмінна монета, її цінність треба зміцнювати зсередини, власними серцями, розумом, працею, піснею, танцями.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»