ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
ПЕРЕМАГАТИ І ЖИТИ
Володимир Бебешко після закінчення Київського медичного інституту імені О. Богомольця працював у районній лікарні.
З 1963-го до 1986 р. — в Інституті гематології та переливання крові, де захистив дисертації — кандидата, а потім і доктора медичних наук. У 1986 році — директор Інституту клінічної радіології Всесоюзного наукового центру радіаційної медицини.

З 2006-го — генеральний директор Наукового центру радіаційної медицини Академії медичних наук України. Володимир Бебешко — заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України. Підготував 35 докторів і кандидатів наук, є автором близько 600 наукових праць, присвячених проблемам радіаційної медицини і радіаційної гематології.
Унаслідок Чорнобильської катастрофи радіаційного забруднення зазнали тисячі сіл і міст України, Росії та Білорусі. В них, за інформацією Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, жило понад п’ять мільйонів осіб. Звісно, «радіаційний дощ» не міг пройти для них безслідно. Тому у жовтні 1986 року було створено (у складі АМН СРСР) Всесоюзний науковий центр радіаційної медицини, а після проголошення Україною незалежності він трансформувався у Науковий центр радіаційної медицини АМНУ.
Про роботу колективу, котрий тут працює, здобутки і проблеми я попросив розповісти його генерального директора, члена-кореспондента АМНУ, професора Володимира Бебешка.
— Наш заклад — головна медична установа з проблем радіаційної медицини, радіобіології та радіаційної гігієни,— говорить Володимир Григорович.— Головним нашим завданням є вивчення та оцінка радіаційних і нерадіаційних чинників Чорнобильської катастрофи, інших джерел іонізуючого опромінення, здатних впливати на здоров’я людини, вивчення стану здоров’я постраждалого населення та його лікування від радіаційно індукованих хвороб. До складу центру входять науково-дослідні інститути: радіаційної гігієни і епідеміології; експериментальної радіології; клінічної радіології та клініка.
— Над вирішенням яких конкретно проблем працюють їхні фахівці?
— Наші науковці проводять дозиметричну паспортизацію населених пунктів, розташованих у районах, які зазнали радіаційного забруднення; беруть радіохімічні аналізи зразків навколишнього середовища. Протягом останніх п’яти років зроблено понад 10 тисяч таких вимірювань, що дало змогу з’ясувати рівень накопичення радіостронцію в організмі людей, котрі досі живуть на забруднених територіях. Учені лабораторії епідеміології раку займаються довгостроковим моніторингом захворювань на злоякісні новоутворення, насамперед серед учасників ліквідації Чорнобильської катастрофи, евакуйованих, осіб, що живуть у найзабрудненіших районах. Завдяки їм ми визначили особливості й тенденції захворюваності на рак різних груп населення, розробили інформаційну автоматизовану систему обліку злоякісних новоутворень з-поміж постраждалих, а також створили реєстр цих недуг. Колеги з лабораторії організаційно-медичних і соціальних проблем великих радіаційних аварій визначають роль соціальних, соціально-гігієнічних і психологічних чинників у формуванні здоров’я постраждалого населення у віддаленій перспективі. В центрі радіаційної медицини проводяться прикладні та фундаментальні дослідження, замовниками яких є Академія медичних наук, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Зважаючи на великий обсяг цієї проблематики, я їх не перелічуватиму. Скажу лише, що всі вони стосуються здоров’я людей.
Загалом у нашому центрі працює близько півтори тисячі чоловік. Серед них — 104 доктори та кандидати наук, 16 професорів, сім лауреатів Державної премії в галузі науки і техніки. Ми плідно співпрацюємо з багатьма міжнародними організаціями.
— Представники деяких міжнародних організацій заявляють, що Україна свідомо перебільшує наслідки Чорнобильської катастрофи. Особливо щодо впливу на здоров’я своїх громадян.
— У мене немає бажання вступати у полеміку з тими, хто так стверджує. Бог їм суддя. Нагадаю лише читачам, що нині кількість тих, хто так чи інакше зазнали впливу «чорнобильської» радіації, становить понад 2,5 мільйона осіб. Серед них практично немає таких, що визнаються абсолютно здоровими. Чимало громадян мають по два-три, а дехто і більше патологій. Дуже потерпають діти. Рівень захворюваності й поширеність недуг з-поміж дітей, котрі постраждали і живуть на забруднених територіях, перевищує відповідні показники серед інших дітей. Найпоширенішими є захворювання органів дихання, травлення, нервової системи та органів чуття.
На тому ж форумі, що проходив у Відні, й де окремі учасники його звинуватили нас у «нагнітанні пристрастей навколо Чорнобиля», зазначалось, що неабияку загрозу суспільству несуть проблеми психічного здоров’я. Спеціальні дослідження свідчать, що у багатьох учасників ліквідації наслідків катастрофи, а також жителів населених пунктів, що через своє географічне розташування найбільше зазнали впливу радіації, побільшало психологічних розладів, органічних уражень головного мозку, суїцидів. У людей, які отримують опромінення з приводу пухлин головного мозку, у майбутньому виникає радіаційна енцефалопатія. У громадян, що на момент аварії були дітьми, тепер виявляються зниження інтелекту, у них підвищений ризик психічних розладів. Чорнобильська катастрофа позначилася і на репродуктивному здоров’ї жінок, бо ті з них, котрі зазнали впливу гострого й пролонгованого опромінення, частіше страждають на гінекологічні недуги. Серед них значно знизилась кількість пологів. У жінок, що були учасниками ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, збільшилось число злоякісних пухлин, особливо грудної залози. Зростання випадків захворюваності на рак щитовидної залози теж пов’язане з Чорнобильською катастрофою. Якщо, скажімо, у 1981–1985 роках щороку реєструвалося 12 випадків цієї недуги серед дітей і підлітків, то з 1991-го кількість їх неухильно збільшується. Передовсім з-поміж жителів регіонів, які найбільше постраждали від радіації — Київської, Чернігівської, Житомирської областей.
— Знаю, що в складі центру функціонує клініка, де можна пройти стаціонарне лікування. Розкажіть, будь ласка, про її роботу, медичні послуги, які тут надають.
— Клініка є ровесницею нашого центру. Вона, до речі, має вищу категорію головної акредитаційної комісії Міністерства охорони здоров’я України. Тут працюють 17 кандидатів наук, близько 70 їхніх колег мають вищу і першу категорії. Вони надають кваліфіковану спеціалізовану консультативно-діагностичну, лікувально-профілактичну допомогу людям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, так і під час випробувань ядерної зброї в Радянській армії, зазнають впливу іонізуючого випромінювання на виробництві. За час існування клініки тут проліковано десятки тисяч хворих, переважна більшість яких, судячи з їхніх відгуків, задоволена результатами. В клініці діють відділення хірургії радіоіндукованої патології, радіаційної психоневрології, радіаційної пульмонології, ендокринології, кардіології; відділення анестезіології та інтенсивної терапії для дорослих, радіоіндукованої й загальної професійної патології, гематології та трансплантології стовбурових клітин кісткового мозку тощо. У центрі не забули й про дітей: до їхніх послуг п’ять відділень, розрахованих на 120 ліжок. Маємо також поліклініку радіаційного реєстру та консультативної допомоги, фахівці якої протягом дня приймають близько тисячі пацієнтів.
— Напевно, Центр радіаційної медицини АМН України підтримує зв’язки із зарубіжними колегами...
— Ми тісно співпрацюємо з Всесвітньою організацією охорони здоров’я, а також більш як із 30 науковими центрами в різних країнах світу. Зокрема, в США, ФРН, Австрії, Канаді, Китаї, Мексиці, Росії, Бразилії. Свідченням того, що ми не пасемо задніх у дослідженнях, пов’язаних з радіаційною медициною, може слугувати те, що мої колеги є членами і експертами ВООЗ, МАГАТЕ, багатьох закордонних академій і таких відомих організацій як наукові товариства радіопатологів, гематологів, лауреатами міжнародних премій.
— Володимире Григоровичу, що має робити людина, котра живе, скажімо, у тому ж Іванкові, що за 30 кілометрів від ЧАЕС, аби не наражатись на небезпеку від такого сусідства?
— Після катастрофи частинка людей, насамперед з числа тих, які опинилися в забруднених радіонуклідами районах, опустили, як мовиться, руки. Мовляв, ми приречені...
Радіація — ворог підступний і небезпечний. Та з нею не лише можна, а й потрібно боротись. В цьому переконує досвід людей, які, зазнавши опромінення, повноцінно живуть. Особисто я знаю учасників ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС, яких успішно оперували з приводу онкологічних захворювань.
А який переконливий приклад Японія, що пережила атомні бомбардування, і де нині тривалість життя є чи не найдовшою у світі. Словом, не слід впадати у відчай. Людям, котрим випало жити в так званих чорнобильських зонах, потрібно, як, до речі, й всім нам, регулярно відпочивати. І не обов’язково за тридев’ять земель від рідної домівки.
Багато залежить від харчування. Воно має бути таким, щоб зміцнювало імунну систему. Організм повинен отримувати залізо, кальцій, мідь, цинк. Розумію, що за нинішніх цін на продукти харчування не кожному по кишені придбання тих із них, які є найбажанішими для «чорнобильців». Слід якомога більше споживати морепродуктів, зокрема, риби, морської капусти, котра містить потужний радіопротектор. Словом, щодо збереження здоров’я, запобігання багатьох недуг чимало залежить від нас самих.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
• ЛАМІНАРІЯ — ЗАХИСТ ВІД СТРОНЦІЮ І ЦЕЗІЮ

назад »»»