ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ’ЯТЬ
ЗА ЧИНАМИ НЕ ГАНЯВСЯ...
В одному з приватних будиночків, що притулився у затишному провулку Полтави, святкували день народження глави родини. Із 90-річчям вітали найстарішого військового авіатора Юрія Лебединського.

Сам винуватець торжества ніколи не вважав себе достойним особливої уваги — воював у буремні роки й жив у мирні, як і мільйони інших. Хіба що дотоптав ряст до віку, яким варто пишатися. Хоча груди ветерана прикрасили ордени «Червоної Зірки», «Червоного Прапора», два ордени Великої Вітчизняної війни, понад десять бойових медалей, Юрій Арсенович не дуже полюбляє розповідати про свій внесок у Перемогу. А дарма, адже ім’я поважного полтавця згадується принаймні у трьох книжках-мемуарах відомих радянських асів, у тому числі в книжці сина легендарного радянського льотчика Миколи Гастелло, з яким Ю. Лебединський товаришував ще у довоєнні часи, коли разом служили в полку важких бомбардувальників ТБ-3. Життя М. Гастелло обірвалося в червні 1941-го, коли він протаранив наземну колону фашистів. Бойовий шлях Ю. Лебединського, уродженця Кобеляк, тривав до останнього дня війни.
А до тієї війни Юрій Арсенович сповна скуштував лиха в боях на Халхін-Голі та у фінській компанії. Призваний 1938 року до Червоної Армії, він провоював стрільцем-радистом бомбардувальника ТБ-3. Наприкінці випало політати на військово-транспортному Лі-2.
— Довелося пережити чимало,— не соромиться скупої чоловічої сльози Юрій Арсенович. — Найважче — втрачати бойових побратимів. Скільки екіпажів тоді загинуло! Ті, кому пощастило повернутися на свій аеродром, прилітали на літаках, які світилися наче друшляк від зенітного й кулеметного вогню.
У страшенні часи, коли навколо проливалась кров, солдати не очерствіли душею. Уродженець Полтавщини завжди дивував однополчан своєю любов’ю до тварин. Якось, коли під час радянсько-фінської війни їхній полк стояв на польовому аеродромі, Юрій Арсенович привів туди... ведмежатко. Долею Машутки, так назвали клишоногу «доньку полку», перейнявся стрілець-радист Ю. Лебединський. Він багато чого навчив тварину й вони розважали льотчиків і техніків у вільний від вильоту час.
— Було й таке,— згадує ветеран.— Не повернеться екіпаж із бойового завдання — у всіх пригнічений настрій. Тоді командир полку підходив до мене й говорив: «Юро, виводь свою Машутку на сцену, нехай люди трохи відійдуть від поганого»... Ведмежатко зі мною перелітало кілька разів на інші аеродроми. Я дуже прив’язався до звіра.
Через свою природну скромність Юрій Арсенович не розповів нам про те, що й самому доводилося кілька разів дивитися смерті у вічі. Горів у підбитому літаку, кілька разів, аби врятуватися від загибелі, вистрибував з парашутом із підбитого ТБ-3. Одного разу приземлився на території, зайнятої німцями. Втік від переслідування, вийшов до партизан, які допомогли повернутися до своєї частини. Розповіла про це його дочка Катерина, котра разом із сестрою доглядає стареньких батьків. Таїсія Георгіївна, дружина Юрія Арсеновича, прикута до ліжка, сам він слабкий після перенесеного інсульту.
Після війни повернувся до Полтави, де побрався з дівчиною, яка чекала його всю війну. Власноруч почали зводити будинок, де живуть нині. Працював теслею, викладав у технікумі, школах.
Ветеран пишається своїм військовим званням «старшина», в якому закінчив війну. Він ніколи не прагнув іншого чину.
— Для мене старшинське звання найдорожче, бо завойоване кров’ю й сумлінною службою. Я — рядовий війни, і цим усе сказано,— підсумовує нашу розмову ветеран.
Коли я шукав будинок ветерана, один із перехожих, показавши дорогу, додав, що добре знає Юрія Арсеновича. То, мовляв,— справжній солдат. Шкода, що таких залишилося обмаль...

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:

• ЛЮДИ ЖИВУТЬ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ ПРО НИХ ПАМ’ЯТАЮТЬ

назад »»»