ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
БОГДАНА ПІВНЕНКО:«Я МУЗИКУ ВИКРЕСАЮ З ЛЮБОВІ»
Заслужена артистка України Богдана Півненко — це український Паганіні в спідниці.

Хто думає, що це перебільшення, може піти на її концерт і переконатися в правдивості порівняння, хоча, зрозуміло, різні часи — різні критерії. Та видатний композитор, народний артист України Валентин Сильвестров вважає Богдану Півненко скрипачкою світового значення, котра нічим не поступається Співакову чи Кремеру. Їй сповна притаманні віртуозність, пристрасність-емоційність, інтелектуальність. А ще — дивна мальовнича потужність, іноді несамовитість, котра раптом поринає в ніжність,— здебільшого Богдана — це непереборний «Боїнг», що кремсає хмари, та іноді він перетворюється в безмоторний планер, що ширяє в небесній блакиті, захоплений красою краєвидів. Але знову-таки той планер — у міцних руках, він знає, куди летить і чого хоче. Скрипачка Богдана Півненко — це сила в оболонці жіночності і безпосередності. Вона дуже натуральна на сцені і в житті (може, тому нехтує косметику?), ефектна тим, що уникає артистичних афектів — навіщо вулкану вдавати з себе чайник, що ось-ось закипить, якщо він і так вулкан.
Талант Богдани Півненко гранили видатні скрипалі-професори Б. Которович та І. Пилатюк у Національній музичній академії України імені П. Чайковського, а також російські метри — В. Третяков та З. Брон. Скрипачка — лауреат міжнародного конкурсу інтерпретаторів-інструменталістів у Кишиневі (1997), міжнародного конкурсу імені М. Лисенка в Києві (1997), лауреат національної програми «Нові імена України» (1997). У 2000–2004 рр. — концертмейстер Державного камерного ансамблю «Київські солісти», у складі якого репрезентувала українську культуру на провідних міжнародних фестивалях, в тому числі на Віденському, де отримала Гран-прі. Не раз брала участь у прем'єрному виконанні творів сучасних композиторів. Як солістка виступає з провідними камерними та симфонічними оркестрами України, веде активну гастрольну діяльність — у Німеччині, Іспанії, Франції, Австрії, Росії та ін.
Богдана Півненко є мотором унікального проекту «Антологія української музики». Перші сім монографічних CD-видань презентують творчість Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Ігоря Щербакова, Володимира Зубицького, Олега Ківи та Олександра Левковича. Згадана антологія сучасної української музики — це такий формат публікації, що надає їй в соціумі, порівняно з концертами та створенням фондових записів, нового виміру. В оформленні дисків використано роботи видатного сучасного українського художника Івана Марчука.
Зрозуміло, що будь-яка організаторська енергія, не підтримана фінансово, пробуксовує. Меценатом цього дивовижного проекту, розрахованого мінімум на 50 дисків, є тонкий поціновувач музики, людина з великим і щирим серцем Володимир Шульга, чоловік Богдани Півненко, батько малого Богданчика. На превеликий жаль, нещодавно він трагічно загинув (Царство йому Небесне), після нашої бесіди з Богданою. У мене рука не піднялась переписувати в тексті дієслівні форми в минулому часі... Адже Володимир Шульга робив добру живу справу для живих...
— Пані Богдано, чи вважаєте Ви себе улюбленицею долі, якій дуже щастить?
— Скаржитись на долю — гріх, та всього я здобувала в постійній боротьбі. Колись один з моїх педагогів, Ігор Пилатюк, сказав: «Розумієш, Богданка, ти «вискочка». Ти приїхала до Києва, а тут — свої клани, і ти для них «не звідки і ніхто», усім заважаєш». Усе життя я доводжу право на існування, нічого не дістається легко. Мені не протегували, як це буває з певною категорією людей, яких ще зі школи всюди просувають — на всілякі стипендії, концерти, фестивалі. У Харкові, навпаки, притримували (я там навчалась у чудового педагога Юлії Федотової). Але нічого не дається просто так, життя виховує: або ти стаєш бійцем, або програєш. Напевно, якби мені було легко в школі й усі сприяли б, то я б не досягла того, чого досягла. Життя не завжди поблажливе, я не знаю, де тепер ті, з ким я навчалась в музичних десятирічках, я про них нічого навіть не чую, не можу назвати людини, якій поталанило б більше, ніж працювати в музшколі або в оркестрі.
У консерваторії мені пощастило, бо я потрапила до народного артиста України Богодара Которовича, та ще й встигла опинитись в групі студентів, з якими він займався особисто, бо нині через зайнятість в оркестрі, стан здоров'я йому просто не до того. Під час мого навчання клас у Которовича був великий, і для того, щоб він тебе помітив-виокремив, треба було спочатку довести, що ти є. Зі мною це відбувалося так. Я самотужки готувалась до конкурсу і за п'ять днів до нього виступила з концертом у консерваторії — «відкатала» всю програму. Майже силою затягла Которовича, щоб довести свою готовність. Він послухав і сказав: «Так, тебе можна везти на цей конкурс». Отже, я себе підготувала для того, щоб він повірив у те, що мене можна взяти на конкурс і робити на мене якусь ставку, тобто щоб я виступала від його імені.
На мою думку, крім таланту, треба мати сильну волю, от тоді щаститиме. Коли чогось дуже хочеш, то неодмінно доб'єшся. Я з тих, хто вірить, що з наших думок-прагнень виростає наше майбутнє.
— Розкажіть про унікальний проект «Антологія української музики». Уже репрезентовано сім компакт-дисків, це тим паче дивовижно, що раніше українські композитори майже не мали власної дискографії.
— Два роки тому Євген Станкович запросив ансамбль «Київська камерата» і мене як солістку для запису компакт-диску його творів для скрипки з оркестром. Запис здійснювала студія «Інтервал» у Чернівцях, це був їхній третій проект, до того вони випустили диски фортепіанних творів Мирослава Скорика і «Медитації для віолончелі з оркестром» Валентина Сильвестрова. До речі, колись Которович сказав, що в Україні є три великих «С» — Скорик, Станкович, Сильвестров (у Німеччині є три великих «Б»: Бах, Бетховен, Брамс). Після запису цього диску ми з диригентом Валерієм Матюхіним подумали: «А чому треба чекати, коли нас хтось прийде і запросить, як це зробила студія «Інтервал», котра й продюсувала запис. Є море чудових творів, їх треба записувати». Річ у тому, що народний артист України, лауреат Національної премії імені Шевченка Валерій Матюхін не раз висловлював мрію записати 50 дисків з музикою українських композиторів. Його мрії збіглися з моїми. Я дуже вдячна моєму чоловікові Володимиру Шульзі, який фінансово допоміг реалізувати цей проект. Якби не він, то я, певно, сама нічого б не зробила. І не тільки через брак коштів, а ще більше тому, що до його появи в моєму житті набирали сили настрої залишити Україну. Я часто бувала за кордоном, заробляла там гроші, і тоді мені здавалося, що в Україні моя праця нікому не потрібна, тобто мої «лижі» були в Європі, і якби не Володя, з яким познайомилась під час Помаранчевої революції, я навряд чи взагалі залишилася б на Батьківщині. Наш роман стимулював моє повернення в Україну, де треба було себе реалізовувати. Володя виявився надзвичайно сильною людиною, з великим діапазоном уподобань, він добре знає рок, джаз, кіномистецтво. Кохання — це прекрасно, але треба, щоб не згасав взаємний інтерес, для мене мій чоловік — великий натхненник, він спонукає ставити перед собою нові завдання, нові цілі. Я реалізую їх, аби Володимир міг мною пишатися. Три з половиною роки нашого спільного життя — це роки щастя.
— Бізнесмени — це доволі суворі, приземлені люди, а емоційно-запальні люди мистецтва полюбляють витати в рожевих емпіреях. До того ж у чоловіків зазвичай прикритий тил: дружина доглядає за домом, піклується про дитину, та й про нього самого. Але ж Ви артистка, у Вас концерти, гастролі. Чи не виникають ревнощі до Вашої справи? І де Ви, молода матуся, берете час для мистецтва?
— Я вдячна Володі й за те, що він створив необхідні умови, аби я могла приділяти належний час мистецтву, хоча мій син Богданчик мені нічого не дає робити вдома, окрім того, що безпосередньо пов'язане з ним. Але в мене є помічниця — мама, і я маю час на реалізацію моїх творчих ідей.
Щодо закордонних гастролей... Я дуже багато їздила, у яких тільки колективах не грала... Коли вдячні іноземці аплодують — це чудово, але чимало великих артистів зауважувало: «Завжди хочеться здобути визнання в себе на батьківщині, це найцінніше». Тому гастролі мене не так уже й цікавлять, важливішим є те, що я роблю в Україні. Тим паче, що в нас, на мій погляд, найкраща публіка, хоча часто хвалять європейську, зокрема, німецьку. А я вважаю, що треба грати для наших людей, вони на це заслуговують. Я з колегами багато їздила по обласних центрах України, ми переконались: людям бракує культурних подій, духовного життя, великого мистецтва. У Полтаві, Ужгороді, Одесі були повні зали. Недавно грали концерт в Дніпропетровську — багато людей залишилося поза театром, бо не вистачило місць, навіть стоячих, просто зачинили двері. Люди прагнуть справжнього, і це треба цінувати. Не секрет, що наша інтелігенція не в змозі поїхати до Відня чи Зальцбурга на концерт, з другого боку, ми не можемо запрошувати великих артистів з-за кордону, до нас, чесно кажучи, мало хто приїжджає, здебільшого ті, хто не дуже потрібен у себе вдома, і це теж є проблемою нашої держави.
— А проект «Антологія української музики» чітко проявив, які ми багаті...
— Для керівника Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Валерія Матюхіна виконання творів українських композиторів, їхня популяризація стали місією. Дійсно, якби не він, то, напевно, дуже багато творів так і залишилися б у шухлядах, їх ніхто ніколи не почув би. Матюхін одержимий, йому, як кажуть наші українські композитори, треба поставити пам'ятник за життя. З ним цікаво працювати, бо він надзвичайно ініціативно відгукується на всі пропозиції, ідеї, і сам є генератором ідей і пропозицій. Я стала, за словами Валерія Олександровича, мотором проекту, адже, крім гідних записів, треба все доводити до товарно-естетичного вигляду: подбати про гідний дизайн обкладинок, опрацювати тексти (українсько-англійські версії), дібрати фотографії, тобто виконати роботу за комп'ютером, яка потребує багато сил і нервів, але це теж дуже цікаво, це неоціненний досвід, я навіть захопилася комп'ютерною графікою через те, що мусила все робити сама, навіть в типографії сиділа, контролювала, щоб диски вийшли якісними від «а» до «я».
— На яких умовах художник Іван Марчук узяв участь у цьому проекті?
— Іван Марчук — мій тато, і цим усе сказано.
— О, я цього не знав...
— Коли ще готували перший диск, я навіть не сумнівалась, що основою оформлення мають бути роботи батька. Йому ця ідея дуже сподобалась, він сказав: «А хто ж, як не я?». Усі диски започаткованої великої серії, оформлені репродукціями картин Івана Марчука, окрім альбомів композиторів Олега Ківи і Валентина Сильвестрова, у випуску яких я не брала участі. Тобто до оформлення дисків, на яких записано моє соло, обов'язково долучається мій тато, це, так би мовити, наш бренд.
Хочу сказати кілька слів про диск з музикою Мирослава Скорика, він для мене дуже особистісний. Задум щодо нього виник, коли я була на шостому місяці вагітності. Цьому передував запис творів Станковича — на другому місяці вагітності, після чого в нас виникла купа ідей, їх треба було втілювати, а я вагітна: або встигай, або перенось. Моя партнерка, піаністка Ірина Стародуб, наполягала: «Обов'язково треба записати Скорика». Дійсно, його сонати ніким ще не були записані, ноти сонати № 2 навіть не видані, причому вона дуже популярна, її скрізь виконують, але з ксерокопій. А соната № 1 — одна з його дипломних робіт в царині камерної музики, з якими він захистився в московській аспірантурі в класі Дмитра Кабалевського. Ми з Іриною почали їх вчити, але бачимо, що не встигаємо, бо ще на восьмому місяці я примудрилася записати концерт Володимира Зубицького. Шоковані звукорежисери запитували: «А ну як почнуться пологи?», музиканти жартували: «Хто з нас дитину прийматиме?». Скорика перенесли на весну, коли трошки легше стане, дитя підросте... А навесні Іра Стародуб каже: «Богдано, тепер я вагітна». Зрозуміло, якщо ми чекатимемо, коли вона народить, рік мине. Тоді Ірина Стародуб на сьомому місяці вагітності і я, мама з немовлям, записали все ж таки диск Скорика.
Найулюбленішим твором мого тата є твір Мирослава Скорика «Мелодія», він вважає його духовним гімном України, тому я вирішила поставити цей вислів з підписом і фотографією Івана Марчука в буклет. У цьому альбомі використано дві батькові роботи: зовні диску — «Писанки», всередині книжки — «Дует», мені здалося це доречним, йому ця ідея до вподоби. Іванові Марчуку приємно, що його творчість відображена на дисках. Я, бува, телефоную: «Тато, як ти почуваєшся?», а він каже: «Чуєш? Слухаю». У нього тепер музика часто лунає в майстерні.
— Я, коли працюю, часто слухаю «Медитації» Сильвестрова, він дивовижно відновлює душевні сили.
— У квітні має бути великий концерт з творів Валентина Сильвестрова для скрипки й фортепіано (сенсація: за роялем маестро Валерій Матюхін), це приблизно 70 хвилин музики. Чотирнадцятого квітня має відбутися виконання першого концерту для скрипки з оркестром Мирослава Скорика в Національній філармонії у рамках фестивалю «Музичні прем'єри сезону» (диригує Наталя Паламарчук, я виконую соло на скрипці). Маємо намір здійснити запис цих творів на компакт-диски. Ось такі найближчі плани.
— Ви підносите творчість композиторів, а чи плануєте записати свій сольний диск, у якому головною героїнею були б Ви?
— Чесно кажучи, в українських композиторів обмаль творів для скрипки соло, пригадую, у Сильвестрова й у Скорика — по одному, і вони короткі, тобто ці твори на дисках можуть бути як бонусні (додаткові) треки. Не так уже й багато творів для скрипки і фортепіано, до речі, заплановано запис творів Станковича — «На Верховині» і сонати-піколо, але це вже, напевно, влітку, залежно від обставин, бо я маю ще відіграти багато концертів з різними програмами.
Головне, що мені дуже подобається сама ідея — «Антологія української музики», я не зациклена на власному «я». На записаних дисках, крім мене, є солісти, котрі чудово грають чудову музику. Я залюбки, наприклад, слухаю, як виконує концерт Мирослава Скорика для рояля з камерним оркестром Оксана Рапіта зі Львова. Чому обов'язково тільки я? Інші виконавці можуть фігурувати на компакт-дисках, було б тільки в них бажання працювати й записувати.
— Що Вас надихає, живить і дає сили?
— Всесвіт і наша дитина. А ще в мене є два дивовижних стимулятори-натхненники: батько Іван й чоловік Володимир. Тато завжди ставив перед собою великі цілі, він створив себе. Володимир не шкодує себе на добрі справи. Я мушу не відставати, щоб почуватися гідною їх. Я маю максимально реалізуватися, аби сину потім було не соромно за мене.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»