ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛЮДИНА І ПРАВО
ЧОМУ ПІДСУДНИЙ ЗАВЖДИ ВИННИЙ?
СУДДІ НЕ ВМІЮТЬ ВИНОСИТИ ВИПРАВДУВАЛЬНІ ВИРОКИ І ЗА БРАКОМ ДОКАЗІВ ПОВЕРТАЮТЬ СПРАВУ НА ДОДАТКОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ
Україна входить до клубу лідерів із винесення обвинувальних вироків, адже кількість виправдувальних становить лише 0,3%. У цьому плані вона виглядає непривабливо навіть на тлі таких не надто демократичних держав, як Венесуела чи Узбекистан, де ті ж цифри сягають відповідно 40 і 9–18% (залежно від регіону). Суд залишається каральним органом.

Чи прийшов на зміну інквізиційному процесові змагальний?
Особа, яку досудове слідство визнало винною в скоєнні злочину, майже не має шансів довести перед служителями Феміди свою невинуватість. Хоча самі судді визнають, що винесення виправдувального вироку не можна розглядати як надзвичайну ситуацію, а те, чи встановлена істина під час досудового слідства, вирішує саме суд, ситуацію це міняє.
Серед причин «вимирання» виправдувального вироку адвокат Аліна Габурак називає те, що Україна так і не відійшла цілковито від інквізиційної форми кримінального процесу до гуманнішого — змагального. Тож рівність сторін у суді (обвинувачення і захисту), презумпція невинуватості за інерцією в багатьох випадках продовжують залишатися деклараціями, а обвинуваченого (він у процесі є і стороною, і джерелом доказів) розглядають лише як об’єкт, із якого потрібно добути певні свідчення.
Дається взнаки інерція старої радянської системи, де суд вважався не інструментом захисту прав, а органом боротьби зі злочинністю. За такого підходу істина встановлюється не в суді, а служитель Феміди бездумно чи байдуже переписує обвинувальний висновок, підготовлений органами слідства, у текст вироку. Ігноруючи істину, що висновки слідчого чи прокурора для суду є лише версією.
На Заході коефіцієнт виправдувальних вироків є вищим, тому що в більшості тих країн немає інституту досудового слідства, а судді самостійно вивчають кримінальні справи. Такою є версія колишнього голови Верховного Суду України Василя Маляренка. Та якщо замість того, аби виправдати особу на підставах, зазначених у законі, справу необґрунтовано повертають на додаткове розслідування, це є порушенням прав громадян.
Питанню виправдувальних вироків присвячена постанова пленуму Верховного Суду. В ній ідеться про те, що судам слід вказати на недопустимість обвинувального ухилу під час вирішення питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви, якщо їх неможливо усунути, необхідно тлумачити на його користь. Коли зібрані докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпано, суд зобов’язаний винести виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування.

За 26 років — одна виправдана особа
З огляду на майже стовідсоткову кількість обвинувальних висновків, можна було б припустити, що це — закономірний результат блискучої роботи слідчих. Проте запідозрити їх у бездоганності важко, адже притаманний їм брак компетентності, професіоналізму і досвіду неодноразово визнавали правоохоронці. Слідчі у приватних розмовах розповідають, що за виправдувального вироку неприємності очікують на прокурора, який підписував обвинувальний висновок, його помічника, котрий перевіряв карну справу, того, хто представляв обвинувачення в суді, слідчого і його керівника.
Зрештою, наші служителі Феміди не вміють виносити виправдувальні вироки. Це не припущення адвокатів чи правозахисників, таку відповідь дали судді під час опитування. Із 250 його учасників 231 зазначили: труднощі з постановленням такого вироку пояснюються відсутністю методичних рекомендацій та судової практики. Адже в Україні вершитель доль людських, який уперше виніс виправдувальний вирок на 26-му році своєї плідної діяльності, не така вже й дивина. Попри те, що в Кримінально-процесуальному кодексі є окрема стаття «Види вироків», у якій чітко все сформульовано. Зокрема, те, що обвинувальний і виправдувальний вироки мають бути мотивовані судом. Обвинувальний не може ґрунтуватися на припущеннях і виноситься лише за умови, коли в ході судового розгляду доведена винність підсудного у вчиненні злочину. Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли «не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину».
Тож аби зарадити ситуації, заповнити методичну прогалину, торік навіть було видано посібник «Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України». Його автор — суддя палати з розгляду карних справ апеляційного суду Запорізької області, викладач Академії суддів України, кандидат юридичних наук Григорій Алєйніков. Він наводить зразки таких вироків. Автор визнає, що відомчий підхід вимагає, аби кожен притягнутий до суду був визнаний винним. І водночас нагадує: більшість європейських держав, у законодавстві яких передбачено досудове слідство, не виправляють його недоліки, повертаючи справу на додаткове розслідування, адже докази, встановлені під час судового слідства, є важливішими. Застерігає: суд оцінює докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, але воно повинно ґрунтуватися на встановлених по справі фактах, а роль суду — бути арбітром між обвинуваченням і захисником.
До слова, ініціатори згаданого опитування з’ясували ще кілька промовистих фактів. Із 250 суддів, які взяли у ньому участь, 61 вбачають причину мізерного відсотка виправдувальних вироків у тиску з боку прокуратури, 49 — у бажанні зберегти гарні відносини з прокуратурою і слідством, 82 — у негативній оцінці з боку колег, 160 — з боку вищестоящих судів.

Компенсація шкоди — за рахунок судді
Голова «Донецького меморіалу» і Пенітенціарного товариства Олександр Букалов вбачає причину «вимирання» виправдувальних вироків у фінансовій площині. Якщо людина рік-півтора провела в слідчому ізоляторі, а потім з’ясується, що вона невинна, то може вимагати компенсувати шкоду, завдану незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду — це передбачено у Цивільному кодексі України. Аби цього не сталося, судді в таких випадках виносять обвинувальний вирок за якесь незначне порушення.
Свідченням тому є численні апелювання до Європейського суду з прав людини. Ув’язнені зазвичай скаржаться не на те, що їх засудили, а на несправедливий чи надто суворий вирок. Попри велику кількість рішень Страсбурзької Феміди на користь наших співвітчизників позитивних зрушень не спостерігаємо: на 170–190 тисяч карних справ маємо лише 500–700 виправдувальних вироків.
Хоча для служителів Феміди влаштовують семінари, де детально розглядають практику Євросуду, однак виносити виправдувальні вироки вони так і не навчилися. Можливо, до цього їх спонукає норма, запровадження якої обговорюють останнім часом: компенсацію колишнім підсудним слід виплачувати не з державного бюджету, а за рахунок служителя Феміди, котрий знехтував законом.

Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• ВЕРХОВНИЙ СУД ПРОТИ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ НАКЛЕПУ
• ЗЛОЧИНИ ВІДОКРЕМЛЯТЬ ВІД КРИМІНАЛЬНИХ ВЧИНКІВ
• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО

назад »»»