ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СПОРТ
АЛЬБІНА ДЕРЮГІНА: «Я ХОЧУ, ЩОБ ШКОЛА УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ГІМНАСТИКИ БУЛА НАЙКРАЩОЮ У СВІТІ»
Національний олімпійський комітет України й Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту нагородили переможців конкурсу «Герої спортивного року-2007».

У номінації «Найкраща спортсменка року» перемогу здобула Ганна Безсонова, а «Найкращим тренером року» визнано Ірину Дерюгіну. Нагадаємо, Безсонова два тижні тому тріумфувала в Києві на міжнародному турнірі з художньої гімнастики на кубок Дерюгіної. На змаганнях, які мають статус етапу Кубка світу, українка була найкращою у всіх чотирьох фіналах в окремих видах — зі скакалкою, обручем, булавами та стрічкою. Про свої враження від останніх виступів українок та про їхні подальші перспективи розповіла одна з наставниць гімнасток — Альбіна Дерюгіна.
— Усі, хто переглядає змагання з інших видів спорту, погодяться — такого турніру, як Кубок Дерюгіної, більше немає. Ми часто їздимо на міжнародні турніри, на інші етапи Кубка світу. Такого дійства, як у Києві, ніде не бачили. Усі наші гості були в захваті від культури організації змагань.
— А виступом своїх гімнасток задоволені?
— Безсонова та Годунко виступали з новими програмами. Вони на цьому етапі дуже добре впоралися. Аня припустилася помилки зі стрічкою. Загалом у всіх дівчат були нові стрічки, тому багато хто помилявся в цьому виді програми. До того ж мали не надто багато часу, щоб добре підготуватися. Психологічно важко Безсоновій було й через те, що для неї — це перший старт у ролі чемпіонки світу. Крім основних наших гімнасток, на килим виходили три нові дівчини. Виступили непогано, але, як і кожен наставник, я хотіла б кращого. Розчарували наші наймолодші гімнастки, юніорки. Немає особливо за що їх критикувати, оскільки вони надто мало тренуються, не встигли підготуватися до міжнародного турніру. З ними ще багато потрібно попрацювати.
— Де українки готуватимуться до Олімпіади в Пекіні?
— У нас уже давно є план підготовки до Ігор, але маємо справу з живими людьми. Можливо, доведеться пропустити деякі змагання. Головне — щоб вони були здоровими.
— Проблем з адаптацією до кліматичних умов у Пекіні не побоюєтеся?
— Ми вже були на Універсіаді, побували там у грудні 2007 року під час олімпійського тижня. Наші дівчата — дуже досвідчені спортсменки, тому проблем з акліматизацією ми не сподіваємося. Обговорили це питання і з медиками. На Олімпіаду до Китаю збірна полетить приблизно за тиждень до свого старту. Цього часу має вистачити, щоб акліматизуватися й відновитися після важкого перельоту.
— Багато говорять про харчування під час Олімпіади. Європейці побоюються китайської кухні...
— Зазвичай на Олімпійських іграх учасникам пропонують на вибір страви з різних кухонь світу. Тож з цим теж не має бути проблем.
— Це правда, що після Олімпіади в Пекіні Ганна Безсонова припинить активні виступи?
— У нас багато недругів, які часто вигадують різні дурниці. Коли приїхали одного разу на Гран-прі в Москву, в нас запитали, чому на змагання з’явилася Безсонова, мовляв, її ж дискваліфіковано. До таких сюрпризів ставимося спокійно.
— Тобто Аня ще не визначилася з цим?
— Вона доросла дівчинка, сама вирішуватиме, що їй робити. Але поки що, наскільки мені відомо, ще не визначилася.
— Багато хто з фахівців стверджує, що Альбіна Дерюгіна майбутніх чемпіонок наскрізь бачить. На кому з молодих перспективних гімнасток зупинявся Ваш погляд останнім часом?
— Правильно кажуть, але справа в тому, що подивитися та придивитися, аби дійти висновку про гімнастку, ще не достатньо. Щоб визначити, ким зможе стати та чи інша дівчина у майбутньому, потрібно її добре вивчити. Як? Протестувати на розвиток усіх фізичних даних, психічної стійкості. А те, що я бачу на змаганнях, дає змогу візуально визначити, подобається мені гімнастка чи ні. Подобається, якщо має красиву фактуру — висока, струнка.
— Але навіть найкращі зовнішні дані, мабуть що, не є запорукою успіху?
— Звісно. Саме тому для того, щоб виявити здібності дівчаток до гімнастики, ми співпрацюємо з комплексною науковою групою. Серед усіх показників мене найбільше цікавить, до якої групи працелюбності належить дитина. Якщо ми плануємо залучити її до групових вправ, то виявляємо сумісність з колективом. Важливим показником є і тип нервової системи. Визначивши усі природні особливості та попрацювавши з гімнасткою один-два місяці, можна дійти певних висновків. Але навіть позитивне рішення після тестування не є остаточним вердиктом: протягом кількох років у дівчини можуть виникнути відхилення в інших параметрах. Тому виховати гімнастку від «пелюшок» до чемпіонки — це ціла наука.
— А який вік вважається найскладнішим у формуванні майбутньої чемпіонки?
— Ми звикли: гімнастка мусить бути худенькою та стрункою. Але навіть найтонша дівчинка в період розвитку та фізіологічного формування починає різко набирати вагу. Вік, коли дівчата формуються, найважчий у всіх аспектах. Саме тоді стає зрозуміло, хто сягне вершин. Часто буває, що нею є не найкрасивіша, а найстійкіша — та, яка здатна обмежувати себе в усьому. У таких дівчат період розвитку минає майже безболісно. Та якщо гімнастці бракує волі, то це час великого страждання. Нерідко буває, що дівчата не можуть подолати власної слабкості і залишають спорт.
— Люди, яким доводилось проникати за лаштунки великої гімнастики, розповідають, що у «художниць» дуже складний, навіть інколи нестерпний характер. Що є причиною цього: лише такі люди здатні досягти вершин у спорті чи це через вимоги спорту вони стають такими?
— А як визначити, складний характер чи ні? Я, наприклад, не знаю. Не говоритиму про спортсменок. Поясню на прикладі тренерів. У багатьох наставників вимогливий характер, а є й такі, що не вимагають від вихованок виконання завдань. Якщо я відповідаю за збірну команду України і хочу, щоб наші гімнастки були лідерами на світових першостях, то чи можна забути про вимоги та критерії лише для того, щоб тебе вважали людиною з легким характером? Це неможливо! Коли я навчалась у технікумі фізичної культури (це було в повоєнні роки), у нас була гарна вчителька з фізіології. Ця жінка пережила блокаду Ленінграда і прагнула, щоб ми жили краще. Вона завжди казала: «Люблю, як душу, трясу, як грушу». І цим усе сказано. Люди, які мені допомагали в житті, виховували мене, завжди пояснювали, що так краще. Якщо дитина на тренуванні підверне ногу, відразу всі охкають. А я кажу: «Встати!». Від такого сильного та командного голосу, що безжально наказує, вона підскакує. Далі, наче у напівсвідомості: поставила ніжку, піднялась на пальчики, опустилась. Я ж знаю, що їй потрібно зробити. І вона потім спокійно тренується. Так, дівчинка злякалася, вона надто боїться болю. Але інакше допомогти їй неможливо. А якщо приголубити її, відправити з майданчика до травмпункту, де їй тут же накладуть гіпс... Усе, на цьому її кар’єра закінчиться. У спорті так не можна. Важко травмуватись у гімнастиці недопустимо. Щоб травма не перекреслила усієї роботи та сподівань, потрібно постійно мати хорошу фізичну підготовленість, непробивну міць — аби травми якомога швидше ліквідовувати. А щоб учениці не травмувались, я просто повинна проводити інтенсивні розминки, навіть якщо це називають безжальним ставленням до дітей. Тому вимогливість та жорсткість характеру — це зовсім різні речі. Я люблю свою професію, люблю дітей, обожнюю тих, хто слухається та беззаперечно все виконує. З такою дитиною можна поїхати на будь-який старт. Вона все витримає і справдить сподівання.
— Ваші учениці такі різні за розвитком, вихованням, світосприйняттям... Як Ви знаходите підхід до сотень несхожих одна на одну особистостей?
— Маленькими вони всі без винятку люблять гімнастику. На початках дівчатка прислухаються до порад тренера так, що здається, наче вони всі однакові. Але ж характери в них різні. І ось цю несхожість об’єднує лише любов до гімнастики. На цьому бажанні і потрібно будувати процес спілкування. Проблем немає доти, доки дівчатка не підійдуть до бар’єра під назвою «велика складність». Саме тут вони вже починають думати, чи варто їм працювати далі. І залишаються в спорті найсильніші. Коли вони дорослішають, стають провідними гімнастками України, Європи, світу, то підхід до них кардинально змінюється. Тоді треба зважати на їхню думку, навіть у чомусь радитися з ними. І гімнасткам це не може не подобатись. Якщо в дівчини розумна, світла голівонька, вона правильно все оцінить. При цьому я не люблю сюсюкати, як багато інших тренерів. Ні за що! Своїх учениць я сприймаю як особистостей, котрі можуть самостійно мислити, вирішувати. Як же можна зі зрілою особистістю сюсюкати? Хіба якщо з кимсь щось трапляється, то вже тоді вдаємося до індивідуальних бесід, співчуття, співпереживання. Гімнастки це цінують. Для кожної з них потрібно знайти точку опори, на якій можна побудувати довіру.
— Ви виховуєте перших красунь України. Яким для Вас є еталон жіночності?
— Ми насамперед розповідаємо гімнасткам, хто вони є і ким cтануть у майбутньому — жінками, дружинами, матерями. У нас великий досвід, і ми розповідаємо їм, що вони мусять здобути освіту, бути в житті самостійними людьми, а не ховатися за чиїмись спинами, мусять вміти розв’язувати власні проблеми самотужки. Процес виховання жінки є тривалим і складним. За час навчання у нашій школі ми багато дізнаємося про учениць, про їхні родини. І доволі часто доводиться з родичами воювати, і це дає певні позитивні результати. Якщо завдяки спорту гімнастка стане вольовою, у житті їй буде набагато легше.
— Які проблеми найчастіше виникають з батьками?
— Їх дуже багато. Найголовніша — це навчання дітей. Якщо вони ввійшли до збірної, їм потрібно більше часу приділяти тренуванням. Проте й про навчання не можна забувати. Для цього в нас є спортивні училища, де дітям дають завдання. У літаку чи в автобусі, під час подорожі на змагання вони пишуть чи вивчають конспекти, а після приїзду складають заліки. В училищах викладачі розуміють, що з цієї гімнастки не буде математика, однак вона може стати чемпіонкою світу чи добрим тренером. Тож нехай дитина займається своєю справою. У нас є дівчатка, котрі дуже добре вчаться, однак мало уваги приділяють гімнастиці. Батьки вважають, що їхні діти мають більше перейматися навчанням. Однак за таких умов на місце в збірній команді не варто претендувати.
— Як Ви вважаєте, чи може бути в гімнасток особисте життя?
— У гімнастиці діти дорослішають пізніше, ніж в інших, «обостатевих» видах спорту. Якщо гімнастці хочеться спілкуватися — зустрічатися, дружити, листуватися з молодими людьми, ми не можемо цього заборонити. Однак хлопцеві, напевно, захочеться, щоб дівчинка проводила з ним більше часу. І цей час забирається в гімнастики. Раніше багато наших дівчат поєднувало особисте життя з тренуванням. Однак для цього потрібно мати надзвичайну силу волі. Дівчата красиві, вони ніколи не відчували браку уваги з боку оточення. Проте одні хочуть спочатку досягти вершин у спорті, а вже тоді влаштовувати особисте життя, інші ж намагаються поєднувати. А буває, що хлопець «відбиває» дівчинку від гімнастики. Різне трапляється. У житті не буває шаблонів. Кожна людина по-своєму нова та непрогнозована.
— У Японії надзвичайно популярною є чоловіча гімнастика. Якби Вам запропонували, Ви б погодились тренувати і хлопців?
— Я не вітаю чоловічої художньої гімнастики. Добре знаю японську групу гімнастів, напрочуд гнучких та розвинених хлопців. Але вони ніколи не зможуть замінити на помості дівчат. У театрі кабукі чоловіки грають жіночі ролі. Але перед тим їх добре гримують, одягають у жіноче вбрання. У мистецтві це сприймається позитивно, це цікаво. А на спортивній сцені я не бачу в цьому сенсу. У житті роль чоловіків зовсім інша. Тому під час створення схожих хореографічних колективів треба орієнтуватись на цю основну мету. Відомо багато інших видів спорту, де чоловіки можуть якнайкраще розкрити свої чоловічі здібності.
— Останнім часом часто доводиться читати в пресі, що в українській школі гімнастики, крім Безсонової та Годунко, нікого немає. Якщо можна, спростуйте це твердження.
— А навіщо спростовувати? Подивіться на поміст — і самі все побачите. Річ не в тому, хто з них мені найбільше подобається. Мені подобаються ті, хто постійно працює і своєю працею заслуговує на повагу та добре ім’я, хто у своїй роботі стає сильною та мужньою. До лінивих у мене особливе, упереджене ставлення. Гімнасток у нас багато, потрібен лише час для того, щоб вони стали сильнішими. За Безсоновою та Годунко стоїть чудова гімнастка Ірина Ковальчук, на яку покладено подвійний тягар: вона виступає й у групових, і в індивідуальних змаганнях. Далі — велика група дівчат 1991 року народження: Бойко, Максименко, Черепеніна. Є Христина Мудрик, Юлія Слободян та інші, багато талантів в інших областях, зокрема в Криму. За фактурою це надзвичайно красиві гімнастки, які, однак, ще не опанували всіх технічних тонкощів. Такі спортсменки, як Безсонова та Годунко, щороку не народжуються. Тому нам потрібен час, аби виховати інші таланти. Але вони є! Хіба серед такої кількості красунь не можна обрати одиниць, котрі потім представлятимуть нашу країну? Ті, хто так каже, не бачать нічого далі свого носа.

Розмову провів Михайло ГЕРАСИМЕНКО

Переможцями в інших номінаціях
«Герої спортивного року-2007» стали:
«Найкращий спортсмен року» — Ібрагім Алдатов.
«Найкраща команда року» — жіноча збірна України з фехтування на шаблях (Олена Хомрова, Ольга Харлак, Ніна Козлова, Галина Пундик).
«Сенсація року» — Микита Нестеренко.
«Найкращий спортивний організатор» — Григорій Суркіс.
«Сильні духом» — Володимир Натальчук.
«Разом з олімпійцями» — Василь Вірастюк.
«Чесна гра» — жіноча збірна України з фехтування на шпагах (Єва Виборнова, Надія Казимирчук, Ольга Партала, Яна Шемякіна).
«Спортивна слава України» — Ніна Бочарова та Іван Богдан.
«Народний вибір» — Володимир Кличко.
також у паперовій версії читайте:

назад »»»