ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
«ПИШИ, СИНУ, ТІЛЬКИ ПРАВДУ...»
«Пиши, сину, якщо не можеш не писати, але пиши тільки правду», — напучував батько хлопчика, коли побачив, як він при свічці мережить рядки в шкільному зошиті. Тим хлопчиком був Степан Олійник.

100 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ СТЕПАН ОЛІЙНИК
1.
Майбутній письменник народився в селі Пасицели на Одещині в багатодітній сім’ї. Після закінчення чотирирічки батько запитав у вчителя поради, як бути — продовжувати навчання чи ставати до плуга? І почув у відповідь: «Ваш сын способный к учебе, но у него «суконный» язык». Тато не повірив, повіз Степана до Одеси, в школу імені Лесі Українки. Виводили хлопця в «люди» гуртом. У господарстві була корівчина, то молодші сестри Оля і Мотря по черзі носили, перебрівши річку, молоко на ринок. Виручали по п’ять рублів на місяць, і всі гроші посилали Степанові. Батько пильно стежив за успіхами свого первістка. Якось під час вакацій зауважив, що у комірці цілу ніч горіло світло, й застав сина за аркушем паперу та ручкою — юнак строчив допис у районну газету. Було образливо, що про інші села пишуть, а про їхнє — ні.

2.
1936-го почалися масові арешти. Чи не в кожному вбачали потенційного запроданця, шпигуна, зловмисника. Агентурна мережа НКВС розширювалася. Звичайно, ясноокого товариського юнака, котрий був душею будь-якого товариства, запримітили й запропонували співпрацю. Та, м’який за характером, Олійник навідріз відмовився. Була ще одна спроба схилити його на свій бік. Коли по війні повернулися з дружиною до Києва, «запросили для важливої розмови». Не піддався на умовляння, не злякався погроз. Тодішній сусід по квартирі Олекса Гуреїв пише в спогадах, що після візиту на вулицю Короленка вражений і вкрай обурений письменник раз у раз повторював: «І що ви думаєте? Мені запропонували бути донощиком! Я їм сказав, щоб шукали іншого».

3.
Ще в студентські роки Степана заарештували за «буржуазний націоналізм». Буцімто хлопець вербував у молодіжне підпілля тих, хто носив українську сорочку. Справді, свого часу він із приятелем поклялися, що носитимуть вишиванки незалежно від моди, як оберіг. На столі слідчого за речовий доказ неблагонадійності поруч із віршами та нотатками лежала вишита сестрами Степанова сорочка. У першій своїй битві в 1941-му в Голосіївському лісі молодий журналіст також був у ній. Командир парашутно-десантної бригади Олександр Родимцев неабияк здивувався, коли перед ним постав кореспондент газети «Червона армія» в розірваній, вкритій пилом вишиванці. «Білобілетник» із журналістським посвідченням дістав тоді в подарунок пістолет.
Світлої пам’яті професор Надія Пучковська розповідала, що і в знаменитій клініці імені Філатова її пацієнт не розлучався з українською сорочкою, вважаючи, що вона приносить йому щастя. Справді, операція завершилася успішно: хворому повернули зір. Про те, що пацієнт був депутатом Верховної Ради СРСР, кавалером орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора і лауреатом Державної премії СРСР, хірург дізналася від інших.

4.
Гострим журналістським оком Степан Олійник виокремлював і використовував для своїх фейлетонів такі типові факти, що люди часто впізнавали себе в його героях. Він розповідав, як після публікації сатиричного вірша «У клубі» (без конкретної адреси) до редакції журналу «Перець», де він тоді працював, надійшов лист із Одеського управління кінофікації, в якому йшлося: «Факти, про які мовиться в сатирі, підтвердилися. Вживемо заходів...»
Анекдотичним видається резонанс від «Номенклатурного Мацепури», коли до редакції зателефонували з республіканської прокуратури з проханням дати адресу високопоставленого чиновника, який «зганьбив своїми вчинками звання радянського службовця». Після появи в «Правде» фейлетону «Дорога дама» каялися багато чиновників, які зловживали службовим становищем. Так, збереглася стенограма виступу секретаря міськкому партії з Донеччини: «Критика в газеті була справедлива, я її повністю визнаю». Владислав Бойко, котрий працював із гумористом у «Перці», розповів, як після публікації в журналі фейлетону «Балабан їде за кордон» посипалися звинувачення. Хто знає, кого мав на думці Степан Іванович, але тільки в герої дехто побачив тодішнього можновладця Микиту Хрущова, який надто захоплювався зарубіжними вояжами. У «велику хату», як кулуарно називали ЦК КПУ, викликали керівника «Перця». Федір Маківчук не раз ходив на такі проробки, за його словами, с...ку носив для нагінок, отож вирішив не чекати, а одразу атакував: мовляв, той, хто провів таку аналогію, не поважає Микиту Сергійовича, видатного борця за мир, чим запобіг оргвисновкам.

5.
Кінорежисер Леонід Гайдай після тріумфу фільму «Пес Барбос і незвичайний крос» зізнався, що сюжет почерпнув із однойменного фейлетону Степана Олійника. Їдучи потягом, на одній зі станцій купив газету «Правда», де прочитав смішну пригоду: «Так це ж готовий сюжет для короткометражки!» Олійник також вихопив цю історію, можна сказати, з життя. Добродій із села Горяївки надіслав листа, в якому розповів про місцевих вандалів, котрі глушать рибу динамітом. Як під час такої «риболовлі» добре навчений собака одного з браконьєрів схопив запал і кинувся за господарем... Закінчення цієї придибенції знав кожен — від старого до малого. І не тільки в СРСР. Стрічку закупили десятки країн світу. Щоправда, в титрах немає прізвища Степана Олійника.
Кінокомедію показували в посольствах Радянського Союзу, щоб розвеселити незговірливих закордонних дипломатів. За словами тодішнього посла СРСР в Австралії, вони ставали поступливішими й угоди підписували легше.

6.
Степан Олійник був чудовим сім’янином. Із донькою й онучкою часто розмовляв віршами. Так, Леся на своєму письмовому столі, під подушкою знаходила папірчики, мережані римованими рядками. Не раз і сама ставала героїнею кумедних історій. З особливою ніжністю письменник ставився до онучки Оксанки. Зробила перші кроки, й дідусь умить відгукнувся на це побажанням на все життя: «Кріпи свої сили, Оксано мала, щоб рівно, красиво й далеко пішла!»
Взаємини з дружиною — то окрема сторінка. Побралися ще студентами й пройшли разом через кілька десятків років, не розлучаючись. Їх завше бачили в парі. Фізично сильний, він піднімав свою «половинку» до стелі, коли треба було витерти порох на вікнах. Надзвичайно тяжко сприйняв смерть Клавдії Іванівни. Пережив її лише на три роки. Почуття довірив щоденникові. За згодою доньки цитую запис, датований трагічним для родини 10 травня 1978 року. «Сьогодні вранці померла моя дорога Клава. Залишила мене вірна подруга-супутниця. Сорок п’ять літ ми прожили, всього зазнавши: і нестатків, і всяких життєвих тривог, і смертельної загрози у важкі дні боїв у Сталінграді... І хоч як було тяжко, моя Клава завжди мужньо трималася... І от сьогодні не стало — у мене вірного друга, у Лесі — дорогої й незабутньої мами, у Оксанки — ніжної бабусі Клави!.. За вікном весна, вирує життя... А у нас велике горе». «...Уже три місяці, як її немає... Дзвонять з телебачення, з радіо, з різних організацій. Просять виступити і почитати вірші. Та хіба я можу це робити, як на душі горе?!» «... Клава найбільше раділа, коли я напишу щось нове! Отож у пам’ять про неї та й на потребу людям, мабуть, треба братися за перо...».
* * *
Земляки письменника ось уже 26 років проводять на Одещині Олійниківські читання та свято «Ярмарок сміху», створили благодійний Фонд Степана Олійника, заснували Всеукраїнську премію його імені. У селі Пасицели при школі функціонує меморіальна кімната славетного краянина. Уродженець Пасицел скульптор із Кишинева Петро Герман з власної ініціативи на доброчинних засадах створив пам’ятник сміхотворцеві. 5 квітня в межах ювілейних заходів його мають відкрити у районному центрі Одещини — в Балті. У Левадівці працює Музей Степана Олійника, який є філією Одеського літературного музею.

Віра КУЛЬОВА, лауреат премії імені Степана Олійника
Від «ДУ»: Приємно додати, що Степан Іванович був багаторічним бажаним автором нашої газети (в ті часи — «Радянська Україна»).
також у паперовій версії читайте:

• ІЗ МУЗОЮ ДРУЖИВ КАПНІСТ
• КОЛИ ГЕНІЇ БУЛИ МАЛЕЧЕЮ

назад »»»