ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
КІНОКАДРИ З ВІКНА «МАШИНИ ЧАСУ»
Хоча святкування 50-річчя Національної спілки кінематографістів України і не закладено в програму ЮНЕСКО, це все-таки подія. Така, що змушує замислитись над тривалим процесом злетів, спадів, розпадів, виживання і, нарешті, майбуття великої сфери, яку називаємо «вітчизняне кіно». Надто часто під час згадки про «наше кіно» звучить одне й те саме запитання: «Невже воно ще існує?».

1.
У цьому контексті усвідомлюєш, що кінематографісти «винайшли» слушний хід, оголосивши ювілей НСКУ. Адже великою мірою це той центр, каркас, що дає змогу і шанс зберегти набутки попередників і втриматись за будь-яких обставин. Бо очевидно: не може загинути справа, біля витоків якої стояли титани. Один із них режисер, драматург, скульптор Іван Кавалерідзе. Виповнюється 30 років відтоді, як він не переступає порогу студій. Спостерігає за нами з того незбагненного світу... Навіть, гадаю, зі скороченої бібліографії до книжки «Іван Кавалерідзе: життя і творчість» видно, що забуття йому не «світить». До речі, Кавалерідзе був учасником першого установчого з'їзду Спілки кінематографістів СРСР. Епізод із книжки: «3 квітня 1978 р. Кавалерідзе — митцеві майже 91 рік — ветеран вітчизняного кіно одержує запрошення на урочистий вечір до оперного театру ім. Т. Г. Шевченка з нагоди вручення кіностудії ім. О. Довженка, у зв'язку з її 50-річчям, ордена Леніна. Удостоєний такої «шани», митець надсилає привітання студії з п'ятдесятиріччям, дякуючи за віру в те, що він ще здатен «злетіти», як у юності, на балкон третього ярусу улюбленого театру».
У всіх переслідуваннях він знаходив вихід із ситуації. Загнали у глухий кут з кіно — повертається до скульптури. Тут затисли — є драматургія. Політику «шиють»? А він першим кінооперу «Наталка Полтавка» екранізує... «Першим», «уперше» — типові визначення, що характеризують його як лідера. Ще одна, на мій погляд, важлива деталь. Іван Кавалерідзе давно і без зайвих гасел та обіцянок об'єднав Україну своїм мистецтвом. Мабуть, передбачав, що будуть спроби розподілити її на Захід та Схід, Південь і Північ. Тому завбачливо розставив свої магічні знаки. Хто сказав, що великий митець — не чаклун? Знаки ці прості й доступні для охочих побачити їх. Це передовсім монументи Тарасові Шевченку та Григорію Сковороді.

2.
Щойно знаному режисерові-документалісту Михайлові Ткачуку за документальний серіал «Загадки Норильського повстання», де йдеться про опір українських політв'язнів у таборах ГУЛАГу, присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Режисер же Володимир Хмельницький представив документальні фільми: «Хто вони, діти індиго?» та «Подаруй мені собаку». Тема «нових людей» надзвичайно популярна, навіть епатажна. Вже проведено чимало досліджень, видано науково-популярну літературу. Тобто діти ще ростуть, а для них готові певні кліше. Хоч поки ніхто достеменно не знає, з чим вони прийшли на Землю. За великим рахунком усе-таки, щоб жити. На них покладають надії й як на реформаторів понищеного довкілля, і як на носіїв нових знань. Від них прагнуть отримати духовне піднесення. Тут доречно поцікавитись, а судді хто? Здавалося б, В. Хмельницький вийшов на «гарячу» тему. Давай, розкручуй! Проте майстер не пішов на догоду сенсаційності. Оповідає делікатно, тактовно (дається взнаки плідна робота на інтелектуально потужній кіностудії, якою була Київська науково-популярних фільмів) з відповідальністю за кожне слово, кадр на екрані.
У фільмі про «нових людей» найперше бачимо дітей, за яких відповідають дорослі. Так, директор одного з київських ліцеїв зазначає, що педагогіка, вчителі відчувають незвичність маленьких вихованців. Вона виявляється у тому, що традиційна система навчання в школах для них не зовсім прийнятна. Режисер вводить до структури картини несподіваний епізод. На екрані — дівчинка з Криму Ніка Турбіна. Незвична, неординарна, із зовсім не дитячими віршами, відчуттям світу. І з трагічним фіналом короткого яскравого життя. «Не така, як інші». Це діагноз, що приваблював дорослих усіх рівнів до пізнання непересічності, з цікавості яких п'ятирічна дівчинка стала об'єктом надмірної уваги. Йдеться у стрічці й про те, що люди, котрих нині визначають як «індиго», народжувалися завжди, скільки існує цивілізація. Проблема ж полягає не в підготовці й нав'язуванні їм готової «злітної смуги», а в культурі, що допомогою своєю має, принаймні, не заважати.

3.
Фільм «Подаруй мені собаку» зачіпає своєю людяністю і на факті київської родини Осмоловських показує, як у нашому світі все взаємопов'язано. Адже пам'ятна подія 1990-х, коли собака чекав на аеродромі три роки повернення господаря і не дочекався — той просто відмовився,— переросла у великий житейський сюжет із добрим фіналом. На те, щоб такий був, вплинула вчителька Віра Котляревська, коли знайшла спільну мову зі зрадженим собакою і забрала його до себе в Київ. Цуценя від нього подарувала підліткові Жені Осмоловському, який рано втратив матір і міг би збитися зі шляху. Однак Байкан не дозволив. Женя і в армію з ним пішов, у прикордонні війська. Втім, Байкан знімався у художньому фільмі В. Хмельницького «Вірний Руслан», де зіграв роль не лише вірного друга, а й рятівника. Це — далеко не повний сюжет стрічки «Подаруй мені собаку». Не вигаданий, а документальний, де добра справа породжує таку саму дію, сприятливо впливає і здатна змінювати долі, отже, і світ на краще. Коли дивишся обидва фільми разом, то розумієш, що вони є складовою однієї теми. Вона формулюється просто: люби ближнього свого як самого себе, і складеться все добре.
Серед «хрещених онуків» патріархів нашого кіно заслуговують на увагу фільми-роздуми режисера Олексія-Нестора Науменка. Вже в цьому столітті він закінчив Київський національний університет театру, кіно, телебачення імені Івана Карпенка-Карого (майстерня режисера Інни Страшко). Його документальна картина «Частки буття» — своєрідна мозаїчна спроба «провести» по такому містечку як Боярка. Нічого особливого ніби не відбувається на екрані. Низка мікроновел: «Залізнична дорога», «Пруди», «Школа»... На мить глядач очима камери Науменка зазирає у таку звичну буденність і дивується: «Я і не помітив би!». Не помітив би, що це та залізнична дорога, депо, що фігурують в романі письменника Миколи Островського «Як гартувалась сталь». Мозаїчність короткометражного фільму тим приваблює, що створює по-своєму дивовижне живописне полотно з настроєм чарівної провінції, де час нібито плине не так і поезія природи, вулиць, людей якась особлива. Зафільмовані миттєвості життя, яких завтра може не стати.

4.
Із такою самою чутливою симпатією знято «Людину на пагорбі». Андріївський узвіз — справді пагорб, що, починаючись з Подолу, виводить до Андріївської церкви. Десь по центру узвозу музеї Івана Кавалерідзе і Михайла Булгакова... Знову-таки повсякденне життя на цьому пагорбку. Ми немов його знаємо, бачимо. Проходимо повз кіоски, дивимось на виставлені, розвішані полотна, сорочки, доробки народних умільців. Летимо, біжимо... От за цим простежив О. Науменко. Раз — і камера вихопила струнку жіночу постать. Це — постановочний елемент, бо пагорбком «літає» артистка Наталія Морозова. Ось вона спинилась внизу узвозу біля «Музею однієї вулиці». І «заговорила» вітрина з обличчями старого Києва, атрибутика інтер'єрів київських родин початку ХХ ст. Внесення в сучасність хроніки початку минулого століття, де вулиці порізані трамвайними коліями, а люди переходять їх, де заманеться, асоціативно спонукає до роздумів: що буде далі? Цікаво, що розмірковує над цим людина, режисер від самого початку нової епохи, періоду, коли тільки входять в неї ті, поки такі загадкові «діти індиго».
Творчість Івана Кавалерідзе дає змогу мандрувати з ним подумки на 100 років тому. Що цікавило тоді його? Адже і він людина з того пагорбку. 1908-го серед робіт 21-літнього Івана — скульптури «Святослав у бою» та «Скіф на коні». Через три роки — «Пам'ятник княгині Ользі». Класика. Отже, дякуючи йому, мистецтву кіно, я спробувала прийом «машини часу» з кількома зупинками. Характерно, що 50-річчя НКСУ якраз посередині тих ста років.

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ФІМІАМ НЕ ЗІГРІВАЄ
• МАЕСТРО СТЕФАН ТУРЧАК

назад »»»