ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
...ПЛЮС СКОВОРОДИНІЗАЦІЯ ВСІЄЇ УКРАЇНИ
КІНОЕКСПЕДИЦІЯ «ДЕМОКРАТИЧНОЇ УКРАЇНИ»:
НЕВЛОВИМИЙ СКОВОРОДА

«Демократична Україна» продовжує кіноекспедицію «Невловимий Сковорода». У першій публікації київський режисер Володимир Артеменко в старовинній садибі козака Сави Сковороди познайомився... з його сином, допитливим 12-річним підлітком Григорієм, який саме того літа лаштувався на навчання до Києво-Могилянської академії. Кіномитець задумливо ходив подвір'ям, притіненим старезною грушею, на покуті в низенькій світлиці подумки розмовляв з хлопцем із смоляним чубом і ловив розумом і серцем дух далекого ХVІІІ століття, аби побачити той єдино правильний наріжний кадр, яким він почне документальний фільм про славетного українця.
Разом з нами до Чорнух приїхав з Харкова науковець Іван Гришин, людина, теж заполонена полтавським мудрецем, його «філософією серця», а головне, неперевершеним прикладом життя, рівнозначним його вченню про свободу і щастя людини. Харківський сковородинець уже багато років живе думкою, як учення філософа, його моральні принципи зробити практичним надбанням співвітчизників, усієї України. Задовольняється не лише високим задумом, а й невтомно діє, активно вербує прихильників по містах і селах як автор Великого проекту «Григорій Сковорода — 300».

«Щастя, а де ти живеш?»
У філософії Сковороди подвійний заміс — свобода і щастя. Та якщо свобода для людини є радше мрійним очікуванням («Мені ж свобода лиш одна вабна...»), то щастя — це щоденне життєве боріння («...Ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього»). Шлях до щастя, здавалося б, спільний, та не для всіх однаковий. Переважна більшість вбачає щастя в матеріальних благах, прагне ощасливитись спочатку житейським достатком, перегодом — нестримним збагаченням і, нарешті, купанням у розкошах.
Тільки не Сковорода. Для нього «справжнє щастя» проростає не з матеріальних накопичень, не дорівнює споживацькому переситу, комфортному облаштуванню, не визначається винахідницьким і науковим прогресом, який уже тоді заявляв про себе. Послухаємо його самого.
ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА. Весь у думанні і письмовій праці, навіть гусяче перо не залишив у каламарі, він уголос перечитує слова із свіжого трактату «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті»: «Я й сам часто дивуюся, що ми надто цікаві до чужих країв, дбайливі щодо них і проникливі: виміряли море, землю, повітря, небеса, потурбували задля металів земний живіт, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік та міст, знайшли незчисленне множество некомплектних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо прірви, зупиняємо і скеровуємо водну течію, ставимо щодня нові досліди і творимо дикі винаходи...»
Справді, дух захоплює від великих людських діянь, а від «диких винаходів» ляк пробирає. Як тут Сковороді не вигукнути: «Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо! Але горе в тім, що при тому всьому відчувається, начебто бракує чогось великого, немає того, чого й висловити не вміємо, одне тільки знаємо, що чогось бракує, а що воно таке, не розуміємо... Це явне незадоволення душі нашої чи не може дозволити нам здогадатися, що всі оті науки не наситять думок наших? Душевна прірва ними, бачиш, наповнюється...»
Це вже зовсім усупереч тодішньому віку Просвітництва з його академіями, енциклопедіями, гальванічними дослідами, хитромудрими годинниковими системами та саморухомими машинами. Бо ж слобожанський провидець переконаний: «Математика, медицина, фізика, механіка, музика зі своїми буйними сестрами — чим щедріше їх споживаємо, тим більше палить серце наше голод і спрага... Є межа, риска і край геть-но усіх бажань і намірів, аби всі свої справи приводили до свого найголовнішого і найпотрібнішого пункту, зневажили тим самим і царицю всіх отих духів чи наук, що повертаються від землі в землю, поминувши милосердні двері її, що відчиняють вхід і вводять думки наші з низької підлості до пресвітлої та істотної істини нев'янучого щастя».
«Пресвітла істина нев'янучого щастя» — таке моральне відкриття може належати тільки людині, яка зросла в шовкових луках сільського дитинства, яка огурно розкушувала ядерця сучасних їй наук, яка не спіймалася на гачок царських приманок, яка сходила півсвіту в пошуках істинної науки щастя і, врешті-решт, обрала шлях вдумливого мандрівника серед людей і до людей.
І хоча навала наркоподібного споживацтва на людину помітно наростала, а в наступні часи, уже після Сковороди, повноцінне життя, і насамперед цільне українське життя з його золотими бароковими традиціями розбилося, як дзеркало, на блискучі скалки багатства і зворотню чорноту бідності, на залишки краси й розсип виродливості, вичерпну оцінку цим кардинальним змінам дала людина спорідненої із Сковородою душі — Олесь Гончар. У своєму щоденнику 27 січня 1992 року він записав: «Нормальне життя людства скінчилось років 200 тому, в сковородинівські часи. Наближаємося до останнього Божого суду чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агоній роду людського, аморальності, бездуховності».
Твердий льодовик нахабної зажерливості, надспоживацтва, всеохопної аморальності якраз і намагався розтопити поетичним словом і філософською думкою Григорій Сковорода. Послухаємо його.
ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА. Розгорнув збірку «Сад божественних пісень» і прочитав наймиліші серцю рядки:
Нащо ж мені гадати,
Що в селі родила мати?
Нехай у тих мозок рветься,
Хто високо вгору дметься.
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мені все лихо —
Щасний буду чоловік.
А в розмислі «Розмова п'яти подорожніх...» Сковорода, мов через збільшувальне скло, розглядає весь набір людських примх і забаганок, якими підмінюється справжнє щастя: «Люди в житті своєму працюють, метушаться, утаюються, а нащо, багато хто й сам не тямить... Дістаємо високі чини, аби пиха наша від схиляння інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви. Закуски, для всолодження смаку; вишукуємо всілякі музики, створюючи безліч концертів, менуетів, танців і контратанців для звеселювання слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і любими для ока квітами й обвішуємося ними, аби була приємність очам і достатня ніжність тілові...» і за цим осуджує тілесне «раювання»: «Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя?.. Чи не бачиш і тепер, як багатьох людей багатство пожерло, наче повінь всесвітнього потопу, а душі їхні надмірними вигадками з'їдають самі себе, як млинове каміння, крутячись без зерна?» А далі — рішучий висновок: «Голова в людині всьому — серце людське».
Розуміння щасливої переваги духу, серця над забаганками тіла, фізичним усолодженням «осла нашого» (так іронічно Сковорода величає» тілесну оболонку людини) знайдемо і в пізніші часи, у людей, яким близька була духовна позиція славного українця. Так уже в ХХ столітті Олександр Блок пише: «Що ж, хіба люди, які володіють достатком, щасливі й благополучні? — Навряд чи».
Передбачення поета в наш час підтвердила неупереджена соціологія. Економіка щастя за останні півстоліття дала помітний збій, що особливо проявилося, скажімо, у Великій Британії, країні, яка належить до «золотого мільярда людства». Якщо в 1957 році 52 відсотки британців, згідно з соціологічним опитуванням, вважали себе «дуже щасливими», то у 2005-му кількість «щасливців» скоротилася до 36 відсотків. Це при тому, що за цей час англійці збільшили свій матеріальний достаток утричі. Правду, чисту правду казав наш Сковорода!
Так врешті-решт приходить відповідь на запитання: «Щастя, де ти живеш?» У серці людському, в мирній злагоді з навколишнім світом, у гармонії душі і тіла, одне слово, в пізнанні, насамперед самого себе, і неухильній вірності своєму природному дару, а отже, й життєвому вибору «сродної праці» на все життя. Непростий, часом важкий шлях, але тільки він приведе до істинного щастя.
Навчав, як жив,
а жив, як навчав
Одна справа — захоплюватись Сковородою, схилятись перед його мудрістю, та зовсім інша, непроста справа — жити, як Сковорода, діяти, як Сковорода, або хоча б не чинити всупереч настановам і прикладу мисленика. Пробували, найчастіше — на Слобожанщині. Ще за його життя виникали сковородинівські гуртки, освітянські осередки. Сприймали вчення філософа, але примірити його життя на свої плечі по суті не вдалося нікому. Найдалі пішов граф Лев Толстой, та й він дістався не далі станції Астахово, де його зупинив вік, та й що казати, невпевненість. Не під силу виявився автору «Війни й миру» трудний особистий шлях Сковороди, але в слові моєму не іронія, а щире захоплення.
Важко одній людині, самітникові піднятися і стати врівень зі Сковородою. Моральна сила Сковороди в дружній багатолюдності, в поступовому практичному здійсненні його ідей і принципів в реальному, земному житті — і не тільки в науці, літературі та культурі. Григорій Сковорода може стати не просто співучасником, а й активним співтворцем нового українського Дому — його економічної міцності, екологічної чистоти, новітніх технологій, сталого розвитку суспільства.
Стримайтесь від іронічної посмішки. Саме така думка — про всеохопність ученням Сковороди всього нашого життя — пронизала свого часу харків'янина Івана Яковича Гришина. І для нього це було осяйною несподіванкою, а для мене тим більше, коли я познайомився з ним особисто, особливо з його життєвим шляхом, а ми з ним ровесники.
Народився Іван Гришин на Харківщині, в селі Богодарівка, що в Шевченківському районі. Убившись, як-то кажуть, у колодочки, попростував звичним шляхом сільського допитливого хлопця: школа-семирічка, далі машинобудівний технікум, де набув міцної ковальсько-штампувальної професії. Із обов'язкової в ті часи армійської служби сержант Іван Гришин повернувся в 1961 році на харківський тракторний, прийшов у заводський цех на тридцять вагомих років. Сходинка за сходинкою: слюсар, наладник, майстер, одночасно подолав вечірній курс політехнічного інституту — і вже на рідному заводі він дипломований конструктор.
Та Івану Гришину й цього горизонту було замало. Вступив до аспірантури Московського автомеханічного інституту, там же захистив кандидатську дисертацію — з удосконалення тих самих тракторів ДТ, якими піднімали цілину. Повернувся на рідний завод — тепер, щоб уже очолити конструкторське бюро, а згодом науково-дослідний інститут, який обслуговував увесь машинно-тракторний парк України. Затим підняв планку ще вище: нині Іван Гришин директор Інституту інноваційного менеджменту в Харківському національному технічному університеті імені Петра Василенка. Бажаємо успіху і ставимо крапку? Рано...
Творча пружина стислася для нового й несподіваного поштовху. Учора ще відданий технократ Іван Гришин вступає до докторантури при кафедрі філософії Харківського національного університету імені Василя Каразіна. Ключове слово тут — філософія.
Що надихнуло Івана Гришина на знайомство з Григорієм Сковородою? На Харківщині-Слобожанщині філософ був своєю людиною, його слова-афоризми на слуху в широкому людському колі. Особливо запав у розум і серце вислів: «Бери вершину і матимеш середину». Іван Якович у своїх діях завжди прагнув до вершини, уперто піднімався до неї. Цього разу вершиною став задум: поєднати відродження й облаштування нової України із «горнім» ученням поета і філософа. Коли сказати точніше, то не тільки популяризувати вчення Сковороди, а й зробити його інструментом перебудови всього нашого життя, впровадження технологій ХХІ століття, визначення й утвердження нашого місця в світовій глобалізації, в координатах сталого розвитку.
Одне слово, посадити не лише «Сад божественних пісень» в Чорнухах, а й закласти сковородинівський сад людського щастя в усій Україні. А самого народного мудреця проголосити Садівником щастя. Вершинна мета потребує і великих організаційних зусиль. Країна має не тільки чути про Сковороду, а й практично засвоювати його вчення про людське щастя. І Іван Якович Гришин разом з однодумцями розробляє Великий проект «Григорій Сковорода — 300». Читач, безперечно, зрозумів, що цифра «300» провіщає повне вивершення проекту до 300-річчя від народження великого Українця — у 2022-му році. У наступних випусках розділу «Кіноекспедиція ДУ» ми детальніше розповімо про цей проект і його поступове, рік за роком, здійснення.
Заголовок статті перегукується з відомим ще з шкільних років гаслом: «...Плюс електрифікація всієї країни». Так само і сковородинізація всієї України освітить усе наше нинішнє життя яскравим світлом нових ідей, високої моралі, справжнього людського щастя. Заради цього варто жити й працювати.

Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»