ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
КОЛИ ПОЇХАВ БУШ...
Попри те, що 1 квітня в народі називають днем дурня, в Україні цього дня було спекотно. Як не дивно, не через чергові внутрішньопарламентські заворушення. Саме у перший день другого весняного місяця у нас гостював лідер однієї з найпотужніших держав світу — Джордж Буш.

Американські президенти не надто часто балують Україну своїми візитами. Попередник Буша — Білл Клінтон, пригадується, побував у нас двічі. А от чинний керівник США приїздить до Києва вперше. Та й то у рік виборів у своїй державі, тобто незадовго перед завершенням своєї другої президентської каденції.
Саме цей чинник не те щоб применшив значення візиту, але дав привід деяким політикам позловтішатися з приводу того, що Буш нині у себе на батьківщині практично нічого не вирішує. А влада от-от перейде до когось із трійки лідерів майбутніх американських «великих перегонів».
Звісно, це — неабияке перебільшення. Так, Джордж Буш у себе на батьківщині не надто популярний. Зокрема, й через низку прорахунків. Однак діалог із українською владою усе ж таки вартий уваги. Тим паче, що приїздив американський президент в Україну не просто так, а напередодні Бухарестського саміту НАТО, де серед іншого, нагадаємо, розглядалося питання можливого приєднання України до Плану дій щодо членства у Північноатлантичному альянсі.
Показово, що пан Буш особливо не приховував, що головна мета його візиту пов’язана саме з цим. Адже Сполучені Штати, як відомо, є, так би мовити, рушійною силою того, щоб Україна та Грузія уже наблизились на крок до НАТО. На відміну від, скажімо, європейських «старожилів» Альянсу (передовсім Німеччини та Франції), котрі нині знаходять різні способи, щоб ПДЧ для нашої держави не став реальністю.
Політики й політологи заплуталися у прогнозах щодо цього. Навіть такий досвідчений експерт, як Генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер напередодні саміту висловився нечітко: «У НАТО не всі рішення самітів готуються заздалегідь, багато з них мають ухвалювати безпосередньо лідери. Я не можу передбачати результати саміту».
Певна річ, що головна причина невизначеності щодо українського (та ще грузинського) питання полягала у позиції Російської Федерації. Адже наші північні сусіди, як відомо, не бажають, щоб Україна не те щоб вступала до НАТО, а бодай наближалася до Альянсу.
Варто пригадати, що подібна позиція росіян не є якимось «ноу-хау». У далекому 1997 році РФ точнісінько так само протестувала проти вступу до Північноатлантичного альянсу Польщі, Чехії та Угорщини — першого «тріо» з колишньої зони радянського впливу. Трохи згодом були заяви про супротив внесення до НАТО держав, які раніше входили до Радянського Союзу. Втім, нині й Естонія, і Литва, й Латвія є повноправними членами Альянсу.
Зрозуміло, у перелічених державах ситуація дещо простіша за нашу. Там не настільки довго свідомість громадян «захаращувалася» антинатовськими постулатами. Хоча й там час від часу можна побачити протестувальників, яким не до вподоби, скажімо, політика США на Близькому Сході чи майже одностайне визнання державами Старого світу більш ніж сумнівної незалежності Косова.
Яких тільки «вітань» не підготували американському лідерові представники КПУ, СПУ, ПСПУ та інших «антинатовських» партій! Причому, що цікаво, мітингували вони навіть після від’їзду Джорджа Буша з Києва до Бухареста. Відповідними візами і квитками організатори так званих акцій протесту своїх прибічників забезпечити не змогли. Тому довелося усі гасла й надалі слухати пересічним киянам.
Показово, що крім традиційно полум’яних промов із уст партійних лідерів, на Майдані лунали несподівані частівки. Авторові цих рядків найбільше запам’яталася ось така: «Эх яблочко, да под лопатами — будем землю удобрять демократами!». Цілком у стилі булгаковського Шарикова. Навіть важко сказати, що сильніше — ця частівка чи урядові «просвітницькі» заходи разом узяті сприяють поліпшенню ставлення тих, хто сумнівається з приводу Альянсу. Тим паче, що чинний американський президент за своєю партійною приналежністю республіканець. На відміну від свого попередника, котрий був висуванцем Демократичної партії.
Утім, менше з тим. Тим паче, що вибір перед членами Альянсу дійсно був непростий. Джордж Буш каже, що особисто намагався переконати багатьох лідерів держав, щоб ті підтримали Україну та Грузію на шляху до ПДЧ. Те саме, за його словами, робила й держсекретар США Кондоліза Райс. Однак, особливого успіху американські «спічрайтери» не досягли. Хтозна чому: чи то Буш справді не має колишньої популярності не лише серед своїх співвітчизників, а й європейських лідерів? Чи вплив Росії нині таки більший? Навіть попри те, що тамтешній президент Володимир Путін також добуває останні дні в Кремлі...
Хай там як, а українська карта на нашому континенті продовжуватиме розігруватися. Головне у цій ситуації — не перетворитися на якусь буферну зону. Бо, як доводить практика, до таких зон світові лідери не люблять їздити ще більше. Навіть у День сміху.

Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:

• «БЕЗ ШУМУ І ПАНІКИ»
• ВідЦЕНТРові НАСТРОЇ

назад »»»