ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ГРАЛЬНИЙ БІЗНЕС ЗДАВАТИСЯ НЕ ХОЧЕ
Упродовж останніх місяців гральний бізнес України був підданий черговій масованій атаці з боку правоохоронних органів. Звітуючи про її результати, заступник начальника Департаменту Державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України Вадим Сливенко дав зрозуміти журналістам, що проведені міліцією заходи слід вважати не тимчасовою показухою, а природною реакцією на численні порушення законодавства та ігнорування елементарних вимог ліцензування.

Опікувачі грального бізнесу
Нині вітчизняним гральним бізнесом опікуються, так би мовити, три «няньки». Перша з них — Державна податкова адміністрація України та її органи на місцях, які видають торгові патенти відповідно до Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», ухваленого у 1996 році. Згідно з ним вартість річного дозволу на використання ігрового автомату становить 4,2 тисячі гривень, грального столу — 144 тис., рулетки — 192 тисячі. Торік, наприклад, такі патенти поповнили державний бюджет на 587 мільйонів гривень.
Наступний опікувач — Міністерство фінансів, що видає ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор. Це вже відповідно до іншого Закону — «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ухваленого у 2000 р. Якщо комусь не зрозуміла різниця між ліцензуванням і патентуванням, пояснимо, що перше виконує дозвільну функцію, друге — фіскальну. Простіше кажучи, ліцензування — це коли автомобільна інспекція дає дозвіл певному водієві на певній машині перевозити пасажирів, а патентування — коли податкова інспекція стягує з нього податок.
Процес ліцензування регулюють аж три нормативні акти. Перший — це закон про ліцензування, який ми назвали. Другий — перелік видів господарської діяльності та органів ліцензування, в якому сказано, що ліцензії на виробництво вогнепальної зброї видає МВС, а на виготовлення підслуховуючих пристроїв — СБУ. Цей документ був затверджений Кабінетом міністрів 14 листопада 2000-го. А третій документ — ліцензійні умови, котрий видає і затверджує орган ліцензування (в нашому випадку Мінфін), побачив світ із запізненням на шість років — лише у травні 2006 року.
На жаль, не маємо можливості докладно розповісти, кому було вигідно затягувати цей процес, але повідомимо, що відтоді вартість ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор становить 150 тисяч євро на рік, причому фірма, яка хоче її отримати, має придбати її одразу на п’ять років, сплативши 750 тисяч. Станом на 1 квітня цього року такі ліцензії придбали 157 суб’єктів господарської діяльності. Впродовж 2007 року державний бюджет отримав від їхнього видавання близько 27 мільйонів гривень, але нинішнього року може статися так, що він від цього не отримає ні копійки, бо усі, хто мав бажання і можливість придбати таку ліцензію, зробили це у 2006–2007 роках і тепер п’ять років можуть не думати про наступні платежі.
Найоригінальнішою є функція третьої «няньки», в ролі якої виступає орган виконавчої влади одного з 27 регіонів України. Тобто залежно від того, де розташована певна фірма, що бажає займатися гральним бізнесом, їй треба отримати ліцензію на організацію і утримання гральних закладів чи то від обласної держадміністрації, чи то від міськдержадміністрації Києва або Севастополя, чи то від Ради міністрів АР Крим.
Подумайте самі, чим може відрізнятися ліцензія на організацію діяльності з проведення азартних ігор (видається Міністерством фінансів) від ліцензії на організацію й утримання гральних закладів (видається регіональною держадміністрацією)? Якщо судити лише за назвою, то нічим. Якщо за річною вартістю, то одна коштує 150 тисяч євро, друга — 255 гривень. Навіть порівнювати смішно. Коли ж порівнювати за сутністю, то треба уважно читати ліцензійні умови, котрі кожна регіональна держадміністрація пише на свій лад. У столиці, приміром, ліцензійні умови, затверджені розпорядженням КМДА від 06.11.2006 р., цілковито дублюють ліцензійні умови Мінфіну за винятком кількох пунктів: саме тих, де зазначено, що гральні заклади не повинні розміщуватись ближче, ніж за 150 м від навчальних закладів, де навчаються діти віком до 18 років, закладів охорони здоров’я та культових споруд.

Масштаби «тіньового» обігу
Тож із наявністю законодавчої бази нібито все гаразд. Проблема в тім, що закону дотримуються не всі. Яка частка грального бізнесу перебуває у «тіні», точно не знає ніхто, однак обізнані фахівці припускають, що загалом в Україні нелегально працюють дві третини гральних закладів. У Києві цей показник значно менший — лише одна третина.
Наведемо перевірені цифри від Департаменту ДСБЕЗ МВС України. Протягом двох тижнів березня, коли міліція проводила спеціальну операцію, було зафіксовано 365 фактів надання послуг без відповідної ліцензії й 370 — без патенту. Виявлено понад чотири тисячі грального обладнання, що функціонувало без дозвільної документації. Цим самим попереджено ненадходження до державного бюджету коштів на суму понад 50,4 мільйона євро (350,6 мільйона гривень) у вигляді плати за ліцензії та щонайменше 13 мільйонів гривень у вигляді плати за патенти. За наслідками проведених перевірок до Міністерства фінансів України, обласних і міських держадміністрацій надіслано 49 інформацій про порушення для скасування ліцензій на здійснення діяльності у сфері грального бізнесу. Викрито також 21 злочин у сфері грального бізнесу, в тому числі 16 фактів порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю, два — «відмивання» коштів, три службових злочини. Злочинами завдано збитків на суму 4,7 млн грн. За кримінальними справами вилучено 135 одиниць грального обладнання.
Отже, масштаби цих оперативно-профілактичних заходів вражають, але цікавить інше: чому вони не проводяться регулярно? Адже останнього разу подібна операція мала місце у червні-липні 2006 року і саме цей час її проведення мав логічне пояснення.
Як зазначалось, у травні того ж року вступили в законну силу ліцензійні умови Міністерства фінансів, згідно з якими усі, хто бажав займатися гральним бізнесом, мав отримати ліцензію і сплатити за це 750 тисяч євро. Тож цілком зрозуміло, що міліція на замовлення Мінфіну мала мітлою вимести з ринку гральних послуг усіх, хто не хотів дотримуватися закону. Втім, усіх вона, звичайно, не вимела, лише деяких, а потім на цьому фронті взагалі настало затишшя.
Відтоді минуло більш як півтора року, а історія знову повторюється. Першою за перевірку взялася прокуратура Києва, котра у січні провела ревізію половини із 66 столичних фірм, які мали ліцензію, і щодо семи з них відправила до суду позови про позбавлення ліцензій за численні порушення ліцензійних умов (щоправда, суд не позбавив ліцензії жодну з них). У березні естафету прокуратури підхопила міліція, котра провела заходи стосовно усіх бізнесменів, як легальних, так і нелегальних, причому в масштабах усієї країни. Жодних законів чи підзаконних актів, які суттєво змінювали б правила гри у сфері грального бізнесу, не ухвалили, тож потреби вдаватися до штурмових заходів, аби примусити бізнесменів їх виконувати, теж не було. У чому ж розгадка такого сплеску активності правоохоронних органів?

Курс — на Лас-Вегас
На думку фахівців, причина криється зовсім не у святій любові правоохоронців до законності та порядку, а в міркуваннях прагматичного характеру. Усі розвинуті країни намагаються винести гральні заклади за межі густонаселених міст, розмістивши їх у спеціалізованих містечках розваг на кшталт Лас-Вегасу. Тим же шляхом пішла й Росія, Державна дума якої заборонила на території своїх міст гральний бізнес, протягом року його планується зосередити лише в чотирьох спеціальних зонах. Що стосується України й, зокрема, Києва, то тут благородний суспільний інтерес сховати казино подалі від очей недозрілої молоді цікавим чином збігся з іншим, суто комерційним інтересом керівництва держадміністрації Київської області, котре радо б вітало облаштування на своїй території такого собі Лас-Вегасу місцевого розливу. Це б дало і додаткові бюджетні надходження, і потенційного інвестора для спорудження нової кільцевої дороги навколо Києва, будівництво якої другий рік поспіль ведеться лише на папері.
Уперше цю ідею офіційно озвучив Президент України, котрий 29 листопада 2007 року під час зустрічі з головою КМДА Леонідом Черновецьким доручив йому винести на відстань 30 км від меж міста розважальні установи — казино і зали ігрових автоматів. Щоправда, ніяких юридичних наслідків це доручення не мало, оскільки воно не було оформлене ні указом, ні розпорядженням. Очевидно, радники глави держави пояснили йому, що пан Черновецький, навіть якщо й хотів би виконати його волю, не має на це права, бо над ним ще стоїть закон. Однак ідея не вмерла, і вже 17 грудня 2007-го у Верховній Раді був зареєстрований законопроект народних депутатів — Оксани Білозір та Ірини Геращенко «Про державне регулювання діяльності з проведення азартних ігор», яким пропонувалося протягом року винести гральний бізнес за межі столиці (про це наша газета вже докладно розповідала у номері від 1 лютого ц. р.).
Тож не важко здогадатися, що і усне доручення Президента, і законопроект від наближених до нього народних обраниць, і останні атаки на гральний бізнес з боку прокуратури та міліції — все це кільця одного ланцюга. Мета останніх заходів — створити для столичних казино настільки некомфортний клімат, щоб у порівняння з ним переселення в межі області не здавалося таким вже й великим лихом.
Утім, нічого поганого в тому, що правоохоронці вимагають від бізнесменів чіткого дотримання закону, немає. Однак було б краще, якби вони робили це постійно, виходячи з інтересів народу України, а не лише комерційних інтересів окремих посадових осіб деяких її регіонів.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ВИРОК ВИКРАДАЧАМ ПОСАДОВЦЯ
• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»