ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ СУГЛОБОВ:«МИСТЕЦТВО — ЦЕ УНІВЕРСАЛЬНІ ЛІКИ»
Творчість будь-якого хорошого художника — це Всесвіт, у котрому чітко зримі росинка і зірка, квітка й небо, чайка і океан... Ми, глядачі, відчуваємо, що майстер малював їх з любов'ю прямо в нашому серці.

Сергій Суглобов — щиросердний художник, позбавлений викрутасів. З одного боку, він конкретний, фігуративний, матеріально-речовий, реалістичний, з іншого, символічно-космічний. Це незбагненно київський, «свій у дошку» митець («Вулиця Круглоуніверситетська, «Бессарабський дворик», «Тітка Шура з вулиці Шовковичної») і водночас він глобально охоплює вселюдські проблеми («Левіафан», «Розпач», «Кентаври», «Бидло»).
На його полотнах наївність і мудрість, смуток і радість, розчарування і прозріння перемішуються так, що мимоволі завмираєш у подиві: так це ж про мене!
Суглобов смислово-прозорий, його картини — метафори, а не ребуси-головоломки, які треба «розгризати», образи самі «всмоктуються» у глядача. Іноді від них щемить серце. Уявіть величезну розжарено-червону високовольтну лінію (чи не від Чорнобиля вона тягнеться?), через яку перелітають красені-метелики, і потім падають, склавши крила. Картина називається «Іммігранти». На картині «Ангел» уклінний ангел рукою накладає хресне знамення на порожній стілець. Хто буде гідний у ньому сидіти? Ви? Я? Чи лише Бог?
Які апетитні яблука, гриби, риба на його натюрмортах! А квіти у вазах, немов ароматні букети-мрії...
Біографію митця можна відобразити лаконічно: народився 1952 року на Бессарабці — киянин у третьому поколінні. Закінчив Художню школу, Поліграфічний інститут імені І. Федорова. Співпрацював із видавництвами «Веселка» і «Радянський письменник», тепер — з видавництвами «ПТАХ» і «Алетейя». Картини «розбрелися» по Європі, Америці й Азії. З 2000-го до 2006 рр. постійно жив на березі Середземного моря, ловив рибу, писав на замовлення і для власного задоволення.
Одначе творчість кожного справжнього художника, виявляється, не вміщається у його біографію, вона ширше конкретної долі, творчість вміщає людство. Київські вулички Суглобова перетікають у Небо, а океан мерехтить в очах сина Данила, котрий немов Вічність дивиться на нас із портрета...
— Сергію, Ви з тих художників, які не полюбляють фотографічність, а тяжіють, на мій погляд, до філософського символізму, узагальнень, і при тому Ви не прибічник абстракцій, на Ваших полотнах — реальні предмети, явища, істоти, які намагаються космічно себе усвідомити. Ваші равлики повзуть до неба і закручуються в космічну спіраль, хвости котів складають ребра клітки, в якій літають птахи... А що Ви вважаєте стрижнем своєї творчості?
— По-перше, мене не цікавить Суглобов як людина в побутовій площині. А от образ такого собі художника, котрий може намалювати несподівану картину, постійно бентежить-приваблює моє серце. Хто він такий, що це за образ? Інколи я цього художника відчуваю в собі, радію, що він малює не «фотографію», а черпає з якогось іншого повітря, де серед розмаїття образів-прозрінь причаївся колосальний енергетичний капітал, який їх і створює. Отже, образи з'являються ніби з повітря, я потім їх переношу на полотна, але вони й там полохливо змінюють свій характер і настрій, залежно від духовного рівня і характеру глядача...
— Ви спілкуєтесь з ноосферою, потойбіччям?
— Ні, я спілкуюсь зі звичайним життям, в якому діють звичайні люди. Мистецтво, одухотвореність роблять їх незвичайними, казковими. Якщо ти людина справи і совісті, тоді виплескуєш із себе все, що тобі дає Бог, збагативши це власним «я». В моїй картині про равликів нема ніяких «видрючувань», йдеться про те, що все в світі відбувається природно. Скільки б людина себе в соціумі не розкручувала, піддаючись безхребетно всім впливам-піарам, вона як той маленький равлик: що ти в собі накопичив, як ти мислиш, те і в небі бачиш.
Стосовно того, що я не дуже люблю перемальовувати природу, то скажу: ще в 5-6-му класах Художньої школи мене вчили точно копіювати. Це необхідна школа рисунка, а згодом душа у кожного розвивається так, як вважає за потрібне. Хтось навіть вдається у фотографізм, тобто у гіперреалізм, і все точно-прискіпливо до нудоти перемальовує. В тих картинах, як і у фотографіях є художність, але немає зазвичай духовності. Фото — це все ж таки не витвір мистецтва, це віддзеркалення, тому гіперреалізм нині згасає, хоча в США цим методом ще користуються, як у нас в Україні, скажімо, соцреалізмом. Проте споглядання гіперреалізму швидко набридає. А справжні мистецькі творіння ніколи не набридають, вони додають культури. Її в суспільстві треба культивувати, щоб росли добрі, гарні, розумні люди.
— Обробляй ґрунт, лелій кожну зернинку...
— Обробляти і леліяти дуже важко, бо в житті «розвелося» багато отруйних смітників, у людині так само накопичується всілякий непотріб: що набрав, такий ти і є. Але є ліки: люди займаються творчістю, прилучаються до мистецтва, яке очищає-прикрашає. Мистецтво не фотографує, а шукає казку, створює її. Природа казкова і люди такі самі, треба тільки бачити. А це — складно.
— Що для Вас казковість?
— Коли ти на плоский бездуховний папір чи полотно наносиш фарбами зображення, а воно об'ємно оживає, то це вже казка, бо ти ловиш миті життя. Твої почуття і думки, які впіймали почуття і думки світу, можуть бути перекладені на просту, зрозумілу для всіх образотворчу мову, коли очам не треба копирсатися в іноземних словах. Картина, як музика і балет, не потребують перекладачів. Жага казковості потребує, щоб я малював картини.
— Хто Ви більше: графік чи живописець?
— Можливо, я хочу в графіці й живопису одне компенсувати іншим. Річ у тім, що графіка більше розумова, а малярство більше почуттєве, це можна об'єднувати, розвивати, театралізувати. Мені подобається симбіоз мистецтв, нині галерейники в цьому напрямі чимало роблять: люди приходять не просто помилуватись картинами, а й почути цікаві пояснення, зануритися в атмосферу віршів, музики, театрального дійства. Тоді люди більш глибоко спілкуються, на серці залишається потужний культурний шар.
На жаль, людей зараз важко чимось зацікавити, бо є нагальні життєві справи, які начебто можна вирішити якимись новітніми політичними, економічними технологіями. Основу всього людського — мораль, культуру і мистецтво вважають чимось другорядним, консервативним, від них ганебно відхрещуються на телебаченні.
— Тобто не висвітлюють?
— Авжеж, мовляв, усі віддадуть перевагу телепрограмі, де «рейтингово» чубляться політики, ніж переглядатимуть високохудожнє кіно чи культурологічну передачу. Більшість дивиться, як сваряться державні мужі «в пошуку рішень складних життєвих проблем», а меншість потерпає від зомбованої безкультур'ям більшості.
Та повернусь до Вашого запитання. Графіка спонукає до читання. Щоб намалювати ілюстрацію, знайти її рішення, мені треба добре посидіти над книжкою, яка мене захоплює. Допомагає старий вишкіл. Уважному читанню і прискіпливому ставленню до малюнка мене навчили в радянських видавництвах, де я пройшов неабияку муштру. Так було заведено, у кожного видавництва були свої правила, художників-графіків змушували їх чітко дотримуватись. Вишкіл у мені спрацьовує дотепер: я до дріб'язків усе продумую, щоб ілюстрація влучила у «десятку».
— Як у Вашому житті виник «середземноморський період»?
— Понад шість років я жив у Ізраїлі на морському побережжі неподалік Хайфи. Але ніяких ідилічних причин у цієї мандрівки нема: вперше я виїхав з України 1996 року, коли на повну силу розгулялася політична, економічна, кримінальна вакханалія. Та за будь-якої ситуації виїжджати за кордон (на певний період чи назавжди) — справа складна. Людина завжди потрапляє в «шкуру» емігранта, котрий тривалий час не може бути на новій землі своїм, він не знає мови, психології, традицій. Ізраїль — не рай: клімат спекотний, складне життя. Звісно, там багато російськомовних вихідців із колишніх республік СРСР, але всі вони занурюються в іншу культуру і якщо хочуть виглядати своїми, мають спілкуватися на івриті.
Натомість найбільше мене вразила й втішила в перший мій приїзд щиросердна відкритість населення. Ізраїльтяни раділи життю і були щасливі, тому що є представниками народу, який повертався на рідну землю. Час великих визвольних битв я не застав, це мої друзі, котрі виїхали туди раніше, їздили на танках, воювали, я ж потрапив у мирний період. Проте мир на Сході, як невдовзі переконався, це — річ хитка, недовговічна. Якщо в Україні, попри всі труднощі й колізії, слава Богові, нема сутичок, то там мир триває від сили два-три роки, потім знову починаються військові конфлікти, запроваджують воєнний стан. Навіть у радісний для ізраїльтян період відродження (у тому числі під час мого першого там перебування) відбулося чимало терактів.
Після того, як підірвали торгові вежі в Америці, в Ізраїлі одразу був проголошений затяжний воєнний стан. Напруження серед населення було неймовірне, люди переживали, точно визначали початок чергових воєнних дій без усіляких офіційних повідомлень. У повітрі зависнув смертельний жах. Перманентна війна періодично виводила з ладу більшість людей, навіть у сяк-так спокійному Тель-Авіві настрій бував похмурий, а про Хайфу і прилеглі до кордону райони, що піддавалися бомбардуванню, годі й казати.
Люди мужньо терплять, є надійні бомбосховища: ховайся, перечікуй, але не можна сховатися від загальної істерії. Наприклад, російські ракети застарілих зразків (система «СКАД») спричиняють під час польоту таку вібрацію у повітрі, що миттєво вганяють страхом мирних жителів, ніби цвяхи, в землю.
Однак людина — напрочуд гнучке створіння, яке самовідновлюється, але не можна було не помітити, що після бойових конфліктів населення навіть такого ідилічного села Тіра, у якому я жив, не могло певний час упоратися з паралізуючою тривогою.
— Чим був зумовлений вибір місця проживання у Тірі?
— Любов'ю до природи, адже поруч море. Узагалі-то Ізраїль — маленька країна, усі відстані між населеними пунктами невеликі. Я рибалив, заробляв гроші на прожиття — вранці машина забирала людей дорогою з Тіри у Бен-Гуріон, де я працював. Ввечері без проблем повертався назад.
— Ви планували назавжди в Ізраїль перебратися? Яка була мотивація цих поїздок?
— На мій погляд, виїхати туди назавжди — неможливо. Навіть люди, які їдуть в Ізраїль назавжди, потім за першої можливості навідуються в рідні місця, і... плачуть, плачуть. Я прожив у Києві все життя, надивився на ці переїзди зсередини, тому виїхати назавжди ніколи не зважусь. Щодо моїх подальших поїздок як туриста, то це — проблематично, бо, повернувшись в Україну, мушу найперше думати про те, як матеріально виживати. Літати туди-сюди витратно. А що значить жити? Це треба мати свою справу, своє коло людей, які бізнесом займаються і ти в цьому береш участь. А в мене такого немає. Тому дружині набрид мій романтичний спосіб життя. Звісно, ніхто б не відмовився серед пальм на березі Середземного моря витягувати з води дивовижних риб вагою 85 кілограмів, насолоджуватися дивовижним краєвидом і спокоєм, але на це треба мати моральне право. Не можна махнути рукою і сказати: «Я завтра поїду». Адже я не юнак.
— І не Рокфеллер, мовляв, сім'я почекає, хочу насолоджуватись під пальмами...
— І рокфеллери нічого такого собі не дозволяють. Знаю багатих людей, у яких доходи по двадцять тисяч євро на місяць з одного ресторану, але якщо дружина чоловікові забороняє щось робити, він прислухається до її думки.
— Тобто переважують моральні аспекти, родина?
— Звісно. «Середземноморський період» змусив мене зробити певні висновки. В Ізраїлі я постійно малював, домігся результатів, у мене нагромадився цікавий творчий матеріал, мої роботи були високо оцінені. Вони всі там і залишилися. В Україну мені пощастило забрати лише картину «Кіт» (його тіло складається з метеликів-ароматів). Він теж там усім подобався, але... В Ізраїлі на живопис дивляться прагматично, в основі — принцип задоволення: усе має бути красиво. Проте краса у тамтешніх людей викликає страждання. Чому? Поясню. Мого намальованого кота так привабила розкішна синя квітка, що він сам перетворився в квітку, на аромат якої злетілися гарні метелики, тобто я живописав задоволення від казкової краси середземноморського дива на ім'я Ізраїль, у якому зосереджені унікальна природа, стародавні римські, грецькі й єгипетські будівлі, суміш релігій, культур — арабської, європейської, африканської. Водночас усе це можуть в будь-яку хвилину підірвати, понівечити, знищити. Там, як ніде, відчуваєш крихкість світу й щастя. Постійно йде потужна пропаганда: «Ми повернулися на свою батьківщину, це — наша земля». Араби доводять своє: «Нічого подібного! Якщо хтось з вас залишиться живий, ми швидко після перемоги депортуємо». Ось така атмосфера.
— Ваші картини залишилися там через якісь формальні бюрократичні перепони чи усі розпродані?
— Вони там висять у різних установах, як плата за перебування, скажімо так. Зате я придбав більш значущий капітал, ніж гроші. Коли ти приїжджаєш до країни не як турист, споживач екзотики, а для того, щоб пожити іншим життям, зануритися в інший спосіб мислення, попрацювати, тоді це не тільки цікаво, а й корисно для душі.
— Яким Ви бачите себе як художника завтра? Які висновки змусила зробити персональна виставка в київській галереї «36»?
— Звісно, можна себе за правилами вибудовувати, це простіше, але я волію душу відпустити з повідця. Якщо Богові буде завгодно, я не відмовлюсь намалювати ще кілька гідних картин, котрі мені не соромно буде показувати і... підписувати. Художник не завжди відчуває, яка доля буде в його роботи, тому деякі картини краще не підписувати: згодом раптом бачиш — не те намалював. Я тепер у тому віці, коли треба живописати так, щоб не було соромно картини підписувати.
— Що живить вашу головну справу? Що читаєте, яку музику слухаєте, з ким спілкуєтесь? Які маєте захоплення?
— Для початку зазначу: коли митець входить у творчий стан, йому не треба ніякого підживлення, у голові й серці є вже зібраний матеріал, з якого він черпає нову картину. За наявності творчих умов я розкладаю свої скарби, вибираю ключові компоненти, які передають потрібні смисли, і починаю обробляти-втілювати. Наскільки шлях правильний, з'ясовується лише в процесі.
Що живить? Письменники Вітольд Гомбрович, Джеймс Джойс, Павло Загребельний, Ліна Костенко, композитори Моцарт, Бах, Бетховен, Мусоргський. Живлять цікаві люди навколо. Та «найкалорійніше» живлення — поїздки в Ермітаж. Звідти мене важко випроводити. Тому намагаюсь йти туди один, родичі проходять два-три зали і стомлюються. А я роздивляюсь день, два, три, потім іду в музей чи галерею по сусідству, знову повертаюсь. Всотую колосальну енергію краси!
У будь-якому видатному музеї в мене виникає відчуття, що я здобуваю ще одну вищу освіту. Музеї — не цвинтарі минулого, це те живе краще, з чого складається майбутнє.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»