ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ТЕАТР, ЯКИЙ НЕ ЧЕКАЄ НА ҐОДО
Двоє дорослих чоловіків щовечора приходять до дерева і чекають — чогось чи то пак когось. Оцей Хтось, на ймення Ґодо — людина чи божество має з’явитись і докорінно змінити все їхнє життя. Він принесе їм нарешті те, чого вони бажають, але, як їм здається, не здатні досягти власними зусиллями.

Що ж, лишається чекати, а оскільки цей процес є доволі нудним, вони весь час думають, чим наповнити «вільний» час. Заняття змінюють одне одного — Владімір та Екстраґон (артисти Олег Стефан та Олексій Кравчук) співають, танцюють, промовляють якісь безглузді й довгі словесні пасажі (хоча в коротких інтервалах між ними, як раптові спалахи розуму, звучить філософський текст). Починається все ніби весело та дедалі набуває драматизму — герої вже заплуталися в часі й просторі, їх усе частіше відвідує думка про ефемерність їхнього чекання...
Виставою «Чекаючи на Ґодо» за п’єсою класика драматургії абсурду Самюеля Беккета завершили тижневі й напрочуд успішні гастролі в столиці митці Львівського державного академічного театру імені Леся Курбаса. Вони подарували київським театралам сім вистав, кожна з яких збагатила неповторним спілкуванням із мистецтвом — вічним і водночас сучасним.
Чи може бути нині театр, який виконує кілька функцій — естетичну, розважальну, громадську, просвітницьку, до того ж є психологом і співрозмовником? Так, саме співрозмовником, який і говорить, і вислуховує зал, у жодному разі не претендуючи на істину в останній інстанції. Виявляється, є такий театр. Його адреса — Львів, вулиця Курбаса, 3. У бездонному морі рутини, штампів, відвертої халтури й несмаку, які оточують нас щодня, живе мистецтво, яке несуть курбасівці, видається неймовірною дивиною. Вистави насичені різними засобами художньої мови — театральними, пластичними, музичними. На сцені — клоунада, акробатика, а головне — актори, які не бояться імпровізувати, дивитися в очі глядачеві й розмовляти з ним на відстані простягнутої руки...
У тому, що все це можливо й необхідно, упродовж 20-ти років переконує українських та зарубіжних шанувальників театру цей унікальний колектив, яким керує режисер з невичерпним талантом і фантазією Володимир Кучинський. Можна провести історичну паралель — Львівський театр імені Курбаса був створений Володимиром Кучинським та групою молодих акторів, котрі, як і видатний український режисер Лесь Курбас зі своїми колегами у 1918 році, відчули потребу «...вернутися прямо до себе,...сказати щось нове, тому, і тільки тому, створити театр».
Можна довго перелічувати нагороди театру, які засвідчують його високий творчий рівень. Це, зокрема, численні гран-прі та лауреатські звання на престижних міжнародних фестивалях «Золотий Лев» (1989, 1994, 2000 роки), Чеховський фестиваль, Москва (1996), «Контакт» (Польща), «Боспорські Агони», Україна (2001, 2002, 2006), «Стобі», Македонія (2002) та інші. У 1989 році театр став першим лауреатом премії імені Василя Стуса, 2006-го отримав Національну премію України імені Т. Шевченка, а торік йому було надане звання академічного.
Дивно, але останнє з перелічених звань не викликає захоплення в художнього керівника колективу — Володимир Кучинський вбачає в цьому статусі загрозу перетворення на такий собі прижиттєвий пантеон метрів і постійно нагадує, що театр — це творча лабораторія, яка поєднує теорію з практикою і стимулює до безперервного навчання. У колективі не припиняють розробляти власні методики акторської психофізики й випробовувати їх у виставах.
В оригінальності сценічних інтерпретацій курбасівців кияни переконалися під час нинішніх гастролей. Наприклад, вистава «Благодарний Еродій» показала дивовижну здатність режисера й акторів перетворити притчу-діалог Григорія Сковороди у поліфонічне театральне дійство, розширивши коло учасників розмови (дійовою особою стає, приміром, батько Еродія, якого в тексті лише цитують). У виставу також ввели хор і колективний образ пекла, який майстерно вирішено в пластичних сценах акторами Марією Копитчак, Остапом Костюком, Олексієм Кравчуком. Цікаво, що й Еродія тут зробили дволиким — у чоловічій та жіночій подобі (артисти Андрій Водичев і Тетяна Каспрук). Вражає темброве багатство голосів, вишукані голосові нюанси, діалектична єдність думки, слова, музики, руху. Завдяки всім оцим складовим вистава стає не занудним повчанням з кафедри, а захопливою розмовою, що кличе до самопізнання й уміння не гнатися за тлінним, а думати про вічне й дякувати за ті блага, які маємо.
Тема вдячності на повен голос звучить й у виставі «Хвала Еросу» за твором Платона «Бенкет». Знову ж таки за допомогою вишуканих творчих методів бенкет, на якому зібралися античні філософи й письменники — Сократ, Агатон, Аристофан, Федр, Павсаній, Ериксімах, не перетворився на науковий симпозіум на тему: «Що таке Ерос?» Натомість потрапляємо на зустріч людей (до речі, цей бенкет був безалкогольним), які своїми виступами і вшановують Ероса, і намагаються пізнати всі його прояви і врешті зрозуміти непросту сутність цього божества чи духу. Цей емоційний та інтелектуальний полілог теж у певних обставинах перетікає в танок — давньогрецький хоровод, що супроводжується стародавніми співами, що заворожують, та магічними звуками бубнів і тамтамів. Тут укотре вражає здатність театру просто й зрозуміло говорити про складні речі.
Курбасівці, на відміну від інших театрів, не бояться експериментувати, наприклад, брати до репертуару твори сучасних драматургів. Неісторична хроніка «Богдан» за п’єсою КЛІМа (автор був присутній на виставі) прозвучала як одкровення для багатьох у принишклому залі. І хоч у жанрі твору заявлено про його історичну недостовірність, чомусь віриться, що все відбувалось саме так. Чи завжди воля є синонімом щастя? Над цим спонукає замислитись історія Богдана Хмельницького, викладена в п’єсі. Кілька разів повторюване гетьманом: «Я хочу, щоб мій народ був вільним» раптом змінюється на інші твердження: «Без волі немає щастя. Без щастя немає волі». То що ж є первинним?
Сім днів спливли непомітно. Львівський державний академічний театр імені Курбаса, розпочавши гастролі драматичною симфонією за поезіями Василя Стуса «Марко Проклятий, або Східна легенда» — виставою-молитвою, закінчив їх, як було вже сказано, класикою абсурдизму — «Чекаючи на Ґодо» С. Беккета. І продемонстрував величезну палітру своєї тональності — від тихого звучання реквієму до соковитих барв гротеску й клоунади. Більшість квітів, подарованих акторам в останній день гастролей, вони віднесли до пам’ятника Лесеві Курбасу — Митцеві, який не чекав на рятівний прихід Ґодо і творив вистави навіть у карельському таборі для ув’язнених.
також у паперовій версії читайте:

• ЖИТТЯ, РОЗДІЛЕНЕ НАВПІЛ
• КНИГИ ХРИСТИЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ ВІРУЮЧИХ

назад »»»