ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
СВІТЛАНА ПИРКАЛО:«МЕНЕ ЗАЧІПАЮТЬ ВРАЖЕННЯ КОЖНОЇ ЛЮДИНИ, ЯКА ЧИТАЄ МОЇ ТЕКСТИ»
Молода українська письменниця Світлана Пиркало нині живе в Лондоні. Вона закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Т. Шевченка. Працювала в секретаріаті Народного руху, журналі «Єва», на телебаченні, нині — в Українській службі Бі-Бі-Сі в Лондоні.

Творчий доробок молодої письменниці — перший словник українського молодіжного сленгу, повість «Зелена Маргарита», роман «Не думай про червоне». У новій книзі літературно-художньому виданні «Кухня егоїста» Світлана пропонує віртуальні страви. А оскільки віртуальна їжа буває корисною, але не буває поживною, калорійність і смак досягається іншими засобами. Щоб довідатися якими, треба прочитати книжку. А нині ми розмовляємо зі Світланою завдяки «всесвітньому павутинню» — електронній пошті.
— Я народилася під Полтавою в селі Тахтаулове, в родині психіатрів, які тримали курей, кролів, кіз, садили й пололи буряки. Моє дитинство було дуже веселе і щасливе, але чим більше я думаю про батьків, тим чіткіше розумію, що поєднання їхньої професії та стилю життя було неприродним: ішачити по дев’ять годин у психлікарні, а потім тягати відрами воду з сусідського колодязя... Тому я досі не знаю, якого я походження. Інтелігентського? Селянського? Радянського?
— У школі Ви були правильною, слухняною, старанною дівчинкою? Чомусь не уявляю Вас такою!
— Ваша правда: слухняної дівчинки Світлани Пиркало ніколи не було.
— Ким мріяли бути? Чому обрали саме філологічний факультет, а, наприклад, не журналістику?
— В юному віці я написала кілька десятків віршів (кілька з них надрукувала полтавська преса) і цікавилася астрономією з непоганими результатами на олімпіадах. Як твердиться в моєму червоному дипломі, я — викладач української мови й літератури, тобто теоретично могла б учити дітей, якби так їх не боялася. Журналістика здавалася єдиною логічною професією. На філфак я пішла, бо хотіла отримати солідну мовну освіту. Окрім того, як призерові республіканської олімпіади з української мови, мені можна було виступати на філфак будь-якого українського ВНЗ без іспитів.
— Ви пройшли багато колективів (маю на увазі «трудових»). Намагалися «спрацюватися» чи, навпаки, легко розставалися і йшли далі?
— Кожне місце роботи лишило по собі друзів, досвід, цікаві згадки. 1990-ті роки не можна назвати стабільним періодом, я часто міняла роботу, іноді повертаючись на те ж саме місце. «Спрацьовуватися» мені доводилося лише в одній організації: в українській службі Бі-Бі-Сі. Тут давно склався колектив, задовго до мого приходу, тому мені довелося пристосовуватися, як новенькій.
— Коли і що так серйозно надихнуло писати? Що Вам принесло успіх?
— Я завжди щось писала: то вірші, то пісні, то складала словник молодіжного сленгу...
— Рецепт від Світлани Пиркало: як стати успішною письменницею? Чи можна розбагатіти? Або стати відомою?
— Що таке в Україні «успішна письменниця»? Я, наприклад, маю дві прозові книжки, словник і публіцистику, все це дуже непогано, як на українські мірки, продається, я адмініструю конкурс «Книжка року Бі-Бі-Сі». Це успіх? Так, порівняно з тим, якби я з якихось причин стала, скажімо, домогосподаркою й щомиті шкодувала за втраченими можливостями,— це успіх. Але чи можу покинути роботу і цілий день писати? Ні. Чи знає мої книжки пересічний українець? Ні. Чи можна на цьому розбагатіти? Ха! Гонорар за одну книжку дорівнює середній українській місячній зарплаті. Є люди, які вміють знаходити можливості для того, щоб не заробляти на хліб з маслом — завдяки стипендіям, різним культурним проектам, але я до них не належу. Який рецепт? Писати добре і любити цю справу заради неї самої, а не заради якихось уявних вигод.
— Хто з читачів відгукнувся на Вашу книжку і його враження Вас зачепили чи потрясли?
— Мене зачіпають враження кожної людини, яка читає мої тексти. Дуже приємно, коли це позитивні враження, але навіть якщо негативні, все одно добре — значить, все-таки людина прочитала книжку. Іноді мені надходять листи електронною поштою: то десь на Закарпатті хтось не розстається з моїм романом «Не думай про червоне», бо людина пережила щось подібне, то десь у Каліфорнії людина регоче над «Зеленою Маргаритою». Це завжди свято.
— Як ставляться до Вашої творчості рідні: батьки, сестра? Як сприймає Вашу творчість чоловік?
— Чоловік знає, що я талановита, і досить з нього. Я переклала кілька фрагментів «Не думай про червоне», йому дуже сподобалося. Мама читає все, що я пишу, іноді дає поради. Сестра також. Рідні завжди мене підтримували в усьому, що я роблю, і в письменстві також. Вони й фігурують в усіх моїх текстах, і мужньо це переживають.
— Ви щаслива дружина? Ваш чоловік вже бував в Україні? Що найбільше його вразило? Здивувало?
— Я одружилася в 28 років. Дуже рада, що не у 18, що мала час і можливість сформувати власну особистість перед тим, як вступати в родинний союз з іншою людиною. Але в мене й досі дуже добрі стосунки з хлопцем, із яким ми багато років жили разом. Думаю, що ми допомогли одне одному вирости. А чоловік мій родом із Флориди, звуть його Дарел Сноу. В Україні йому сподобалася Полтава, Львів, а от Київ — не дуже. Вразили водії на дорогах, таксисти: люди їздять абсолютно без усвідомлення своєї відповідальності перед пасажирами чи пішоходами.
— Література для Світлани Пиркало, насамперед українська сучасна,— що це? Ваш погляд на різні літературні конкурси?
— У нас немає загальновідомих й авторитетних видань, які стежили б за літературним процесом. Те, що є, особливо онлайн-видання, виконує важливу роль, але забарвлене особистими уподобаннями і браком часу в редколегій. Коли раптом знаходиш класний текст, це радість. Але шукати доводиться переважно самій, не надто покладаючись на рецензентів. Літературні конкурси я оцінюю так: їх трохи малувато.
— Що у своєму житті Ви б хотіли здійснити найближчим часом: зійти на Говерлу, написати роман про Полтаву, загубитися на якомусь острові?.. Чи?..
— Зійти на Говерлу точно не хочеться. Це високо. Я була на інших карпатських горах. Роман про Полтаву написати хочеться, але поки що не беруся. Думаю про те, яким має бути голос оповідача. На острові я й так практично загубилася. Хочеться весни. У Лондоні дуже гарно цвітуть магнолії й райські яблучка весною. Коли їдеш на другому поверсі автобуса, таке враження, що ти на поверхні рожевого пінного моря, яке затопило старі вікторіанські особняки. Хочеться на пікнік на березі Темзи.
— В Україну, додому частенько хочеться повернутися? Чи Вам краще там, де краще? Коли повертаєтеся в Україну, куди найперше Вас «тягне»? Кого хочеться побачити?...
— Їжджу, тільки-но випадає нагода. Ностальгія буває, але нечасто. Адже в Лондоні я працюю в українській редакції, говоримо українською, читаю українські книжки, тільки що не їжджу в українських тролейбусах. Витрачаю час на друзів.
— Чим цікавитеся тепер, чим збираєтеся здивувати читачів?
— Перекладаю другий роман британської письменниці українського походження Марини Левицької «Два причепи». Вона відома своїм першим романом «Коротка історія тракторів по-українському», якого ще немає в українському перекладі. Це дуже барвиста сатира на родину британських українців, не завжди приємна, але ж сатира й має бути гострою. Сподіваюся, і цей твір колись опублікують українською.

Розпитувала Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• ПИСЬМЕННИЦЬКА КОМАНДА ЧЕРНІВЧАН
• КРИНИЦЯ НЕТЛІННОЇ МУДРОСТІ

назад »»»