ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ТЕАТР «КОЛЕСО» — НАЙКРАЩИЙ ЗАСІБ ПОДОРОЖУВАННЯ
Так, справді є в Києві чарівне «Колесо», завдяки якому можна разом з героями п'єс, написаних у різні часи і в різних країнах, мандрувати світами вражень і прозрінь.

Не кожне місто може похвалитися своїм Монмартром, вулицею-університетом. На превелике щастя, Київ має Андріївський узвіз, позитивний вплив якого відчуває не тільки столиця, а й вся країна. Там завжди жили аристократи духу, інтелігенти — професура університетів, письменники, а ще ювеліри, колекціонери, художники, артисти...
Серед «діамантів» Андріївського узвозу одним з найпомітніших є театр «Колесо», вишуканий, елегантний, глибокий, епатажний, щиросердний, ніжний — справжній. Як на мене, хто не був у «Колесі», той не відчув повноцінно київського Монмартру, це справді унікальний, дивовижний театр, досить раз потрапити на якусь виставу, щоб стати його відданим шанувальником.
У XIX ст. у цьому будинку мешкав подільський ювелір, у XX — були радянські комуналки. У перевтіленні житлової споруди на театр брали участь всі працівники — від монтувальників до акторів. Нині «Колесо» є невід'ємною частиною культурного життя Києва, улюбленим місцем дозвілля не тільки киян, а й гостей столиці.
У репертуарі «Колеса» налічується 29 вистав — на всі сердечні струни. Напевно, завдяки тому, що дійство відбувається на відстані витягнутої руки, особливо вражає професійність акторів, їхня органічність, природність, щирість. Стаючи свідком найпотаємніших процесів людських взаємин, глядач починає краще розуміти себе, а значить, ближніх.
Театр на Андріївському узвозі — це один з найкращих лікарів, просвітників, естетів у Києві. Актори пишаються, що спілкуються з найкращою частиною населення земної кулі, бо в театр ходять люди, які тягнуться до духовної культури.
Засновником-будівничим, художнім керівником, директором театру «Колесо» є магічно чарівна Ірина Кліщевська, заслужена артистка України. Вона — гостя нашої творчої «Вітальні».
— Напевно, немає більш клопітної справи, ніж організовувати, ставити на ноги театр і керувати ним. Бернард Шоу порівнював процес керівництва театром з подоланням стихії. А чим для Вас є театр «Колесо»?
— Саме тепер вельми доречно підбити певні підсумки, адже майже двадцять років тому — у травні 1988 року ми відкрили театр на Андріївському узвозі. За цей час сталося стільки неймовірного, феєричного, дивного — і в біографії театру, і в особистих долях (дехто в театрі одружився, діти повиростали). Цікаво, що в першоскладі колективу було сім акторів. Донині працюють шестеро, тільки одна актриса з особистих причин поїхала до Польщі, де працював її чоловік. Нині це відомі, авторитетні артисти, хоч і грають на маленькій сцені в невеличкій залі на 70 глядачів. Та вони лицедіють великим планом, не знають, що таке масовка! Навіть у виставі «Шантрапа» за п'єсою Панаса Саксаганського, у якій грають шістнадцятеро акторів, усіх видно, як під збільшувальним склом, нікуди заховатися. Завжди треба викладатися на всі сто. Молодь цю специфіку розуміє, не шкодує себе, нові обдарування бачить глядач, критика, телебачення, радіо, преса.
До речі, я не хотіла бути директором трупи, бо за фахом режисер, закінчила майстерню народного артиста України Михайла Рєзніковича. Та якось зустріла свою однокурсницю актрису Галину Зражевську, у нас виник «план», згодом ми запросили інших колег і — організувався театр. Хтось мусив запрягтися в директорські обов'язки, а тепер я звикла до такої праці, знаю кожен гвіздок у театрі, кожну дощечку, набула універсального досвіду.
З сімдесяти театрів-студій, які виникли в перші роки незалежності України, вижили буквально одиниці: Театр на Подолі, Театр «Сузір'я», Театр «Актор»... До останнього борсалися «Бенефіс», «Гротеск», Театр естради,— на жаль, ці різножанрові колективи розформовані. Ми митарилися на госпрозрахунку, та, на щастя, Головне управління культури (тобто міськбюджет) почало опікуватися театрами, які себе творчо проявили і зарекомендували.
— У чому полягає родзинка театру «Колесо»?
— З цього приводу є чимало різних думок. Приміром, коли нас відвідують працівники посольств і консульств, їм подобається, що «Колесо» — європейський театр, на Заході люблять різні форми «під однією стріхою»: від традиційного класичного театру до авангарду і сюрреалізму.
Іноземців зазвичай водять в Оперний і до театру «Колесо». Ми познайомилися з французьким режисером П'єром Жаном Валентеном, який ставив в Національній опері «Набукко» Верді. Він гуляв Андріївським узвозом, зайшов і, образно кажучи, залишився в нашому театрі. П'єр подивився складну виставу «Чинзано» та день народження Смирнової» за п'єсою Людмили Петрушевської, я не сподівалася, що він її зрозуміє. А Валентен сприйняв всі «прибамбаси»: вистава вибудована у вишуканому авангардному стилі: на першому поверсі публіка стикається з «Чинзано» (дія відбувається в квартирі одного з героїв у чоловічій компанії), потім глядачі без перерви підіймаються на другий поверх і потрапляють в кімнату до Смирнової. П'єр Валентен — дуже цікава людина, ми згодом потоваришували, і він запросив «Колесо» до своєї творчої лабораторії. Ми побували у Франції, де, завдяки йому дізналися про ще невідому в Україні драматургію, як, приміром, п'єса «Каспар» Петера Хандке. Місяць ми працювали у Франції, нас добре приймали, а через рік Валентен на наше запрошення приїхав до Києва і поставив «Каспара», це був один з перших наших міжнародних проектів — українсько-франко-австрійський: Петер Хандке — австрійський драматург, ставив француз, а грали українські актори. Отже, міжнародні проекти — одна з наших «родзинок».
А найголовнішою цікавинкою є те, що дійство відбувається дуже близько від глядача — простягни руку і торкнешся актора. Глядачі й актори добре відчувають енергію одні одних. Марк Захаров писав, що є міра, межа енергії обміну, вкрай важливо, щоби взаємообмін відбувався нормально. Зрідка буває, що зал не відгукується, коли збирається, як навмисно, холодна, стримана, закрита публіка, це одразу відчувається, але ще не було випадку, аби ми не зламали крижаної стіни — на взаємну втіху.
Окрім великого залу на сімдесят місць, у нас є малий зал, де граємо вистави в стилі французького кафе-театру. Такі театри виникли після війни в Парижі, вони були дуже популярні. Саме в кафе-театрі ми граємо виставу (фантазії) за поезією П'єра-Жана Беранже «Любити, палати і бути таким, як раніше...». Публіка сидить за столиками (напевно, такими ж, які були в Беранже на горищі)... гітара, вино, у другому відділенні актори читають свої улюблені вірші, співають, відповідають на запитання публіки. Інколи навіть і глядачі долучаються, читаючи свої вірші, тобто виникає атмосфера творчої імпровізації...
У стилі кафе-театру Вахтанг Чхаїдзе поставив виставу «Сужена... не огужена» за п'єсою Олени Пчілки, яка, здається, в Україні ніде не йде взагалі. Олена Пчілка цю п'єсу написала у середині ХІХ століття для домашнього театру, в ній господиня каже гостеві: «Ось пироги, пригощайтесь...». А ми подумали: ой, як це добре, і зробили виставу з пригощанням. Глядачам це подобається.
Отже, з одного боку, ми намагаємося тримати велику різностильову, різножанрову амплітуду: граємо комедію, драму, фарс, трагедію, авангардну виставу, класичну, кафе-театр, з іншого боку, все має бути гранично якісно і цікаво для глядачів.
Аби розповісти про всі наші вистави, треба багато часу. Це українська, російська, болгарська, австрійська, американська драматургія. Тому зосереджусь на такій цікавій формі, як спільні театральні проекти з міжнародними фондами і культурними центрами, бо саме вони, окрім міської влади, нас підтримують і фінансують. Наприклад, ми тісно співпрацюємо з Австрійським культурним форумом, отримали з Відня, безпосередньо з видавництва, п'єсу сучасного австрійського драматурга Фелікса Міттерера «Жінки Моцарта». Умова була лише одна: «Поставте у себе, будь ласка, після нашої прем'єри у Відні». Австрійці оплатили костюми, декорації. Цікаво, що згодом вони прислали «довідку-перелік», на що ми можемо попросити гроші. Виявилось, навіть на оплату творчих перемов у ресторані, приміром, з композитором чи режисером. Звісно, ми були дуже здивовані, оскільки в нас подібного не можна й уявити. Завдяки австрійцям ми відкрили українському глядачеві драматургію Фелікса Міттерера. Ще раніше — Йоганна Непомук Нестроя. Коли я збирала інформацію про нього, з'ясувалося, що Нестроя знають у нас тільки викладачі зарубіжної літератури, хоча Нестрой — австрійський класик, тамтешній Гоголь, Островський, Станіславський. У нього шість томів п'єс, у Відні є майдан Нестроя, театр імені Нестроя, актором і директором якого він був. Йоганн Нестрой плідно працював у другій половині ХІХ сторіччя, а ми в Україні практично не обізнані з його творчістю. Завдяки «Колесу» публіка тепер спілкується з неординарним автором через його п'єсу.
— Гучний резонанс мав спільний проект з болгарами. Розкажіть про це.
— Як добре дружити з колегами! Режисер Дімо Дімов з Софії поставив у нас «Чудо Піаф», «Портрет планети» Дюрренматта. Та якось ми домовилися зробити виставу, спільну в усіх аспектах. У драматичному театрі імені Рачо Стоянова в місті Габрово я і Дімов влаштували експеримент разом з п'ятьма українськими і п'ятьма болгарськими акторами: поставили п'єсу цікавої одіозної особистості, письменника Радоя Раліна, який написав сатиричну версію античного «Золотого руна». Цією виставою ми відкрили ювілейний шістдесятий сезон театру в Габрові. Тоді в місцеву публіку влилося багато гостей — кількома автобусами з Софії приїхали критики, глядачі. Вистава мала успіх, згодом ми побували на кількох фестивалях, особливо запам'ятався «Стобі» в Македонії — у місті Велес. Там грають просто неба: на тому місці є античний театр, бо це ж Македонія, де стародавня культура досягла розквіту. Виступаючи перед аудиторією — півтори тисячі глядачів,— ми дуже хвилювалися: чи зрозуміють болгар й українців. Але добре сприйняли без перекладу, напевно, тому, що македонська й болгарська мови схожі. Отримали всі головні призи: гран-прі за режисуру (поділили на двох, звісно), за найкращий ансамбль і за найкращу виставу.
— Ви, така мініатюрна, взяли на себе шалений тягар: директор, художній керівник, режисер, актриса. Я переглянув репертуарний список і побачив, що більшість вистав поставлена Вами. Невже Ви з тих, хто тягне ковдру на себе?
— Це просто клятий трудоголізм. Задля успіху справи я, звісно, запрошую режисерів: з Болгарії, Франції, навіть з Америки — Ніл Флекман поставив психологічний трилер «Terra Incognita» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» (у вересні він має ставити новий спектакль). Усі українські п'єси ставлю сама, запрошувала й київських режисерів — Віталія Семенцова, Вахтанга Чхаїдзе, Володимира Судьїна.
— Яким Ви бачите завтрашній день «Колеса»?
— Театру доволі складно працювати. За двадцять років ми виросли зі старої одежини, досягли певного рівня і повинні розвиватися далі, залучати молодь. Нам затісно у творчому і буквальному розумінні. Має бути ще якесь повітря: поетичні вечори, творча вітальня, експериментальна сцена. Але в тій пекельній тісноті, в якій ми перебуваємо, чимало задумів неможливо втілити. Навіть нема де виготовляти і зберігати повноцінні декорації. Сподіваюся, що до двадцятиріччя театру нам зроблять подарунок у вигляді додаткового приміщення. Тим паче, що за тією ж адресою — Андріївський узвіз, 8, є придатна будівля. Тепер я продумую постановку вистави «Крихітка Цахес» (п'єса Ярослава Стельмаха за дорослими казками Гофмана), яка потребує нового залу, начиненого іншими постановочними засобами.
— Окресліть суть колізії з приміщенням.
— Поруч з театром є приміщення, у якому працював наш друг — художник Валентин Реунов (Царство йому Небесне). Воно належить міській владі і поки що вільне. Якщо нам його віддадуть, кращого варіанту не придумаєш. Ми усвідомлюємо, що в іншому місці нам ніхто вже не побудує нового театру, у державі вкрай скрутно з приміщеннями для культурних закладів. Однак влада має можливість безболісно передати нам простір для подальшого розвитку. Але... У дворі нашої садиби стоїть триповерхова майстерня народного художника України Анатолія Гайдамаки. І раптом з'ясувалося, що йому цього замало. Нам дуже неприємно і прикро, що видатна й авторитетна людина ополчилась проти театру. При тому є очевидним: влада може посприяти Гайдамаці і надати ще одну майстерню будь-де. А от якщо нам нададуть додаткове приміщення в іншому місці, ми нічого не зможемо там робити.
— Театр не можна розірвати на дві частини...
— Так, один театр за різними адресами — це нонсенс. Шанувальники, які не потрапляють на виставу, запитують: «Коли вас розширять?» Зібралось вже багато підписів глядачів, які вболівають за нас. Ми глибоко поважаємо Анатолія Гайдамаку як художника, але нас усіх вразило, коли він журналістам сказав, що театр — це гадючник, йому не місце на Андріївському узвозі, він джерело антисанітарії. А правда така, що нас підтримують не тільки глядачі, а й Національна рада з питань культури і духовності при Президентові України на чолі з Миколою Жулинським, комітет з питань культури та духовності Верховної Ради, Спілка театральних діячів на чолі Олесем Танюком. Вони не вважають, що театр є джерелом антисанітарії на Андріївському узвозі, а, навпаки, переконані, що він сіє розумне, добре, вічне, зміцнює духовність, збагачує культуру. Нас підтримали преса, радіо, телебачення. Я думаю, що все владнається і влада знайде компроміс.
Двадцять років тому Андріївський узвіз був вуличкою-вернісажем, ми влилися в цей вернісаж, тепер він змінився, перетворився на базар. Майже не залишилося осередків культури. Треба підтримати наш київський Монмартр, щоб він не перетворився на бізнес-центр.
— Чим для Вас є театр?
— Театр — це робота, життя, спосіб існування. Театр — це пізнання. Театр — це сім'я, у мене тут виросла донька, тепер вона багато працює в «Колесі», грає моновиставу. Коли вона закінчувала Театральний інститут, я її запитувала: «Машо, може тебе більше приваблює інший театр?» — «Ні,— відповідала,— «Колесо» — найцікавіший театр». Вона, на щастя, талановита актриса, хоча спочатку я не вірила в неї, оскільки дуже прискіплива як режисер, але Марія добре розвивається.
Мій чоловік Владислав Пупков — кіноактор і відомий майстер звукового кінодубляжу, грає в одній з наших вистав.
У мене ніколи не було такого: я приходжу додому о шостій і вже не думаю про роботу. Моє життя настільки щільно пов'язано з театром, що це вже єдиний організм.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»