ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СПОРТ
ОЛЕНА БОНДАРЕНКО:«ПРАГНУ СТАТИ ПЕРШОЮ У СВІТІ»
Досить давно українські майстри ракетки не радували своїх прихильників видатними результатами. Після виступів Андрія й Наталі Медведєвих у нашому тенісі утворився вакуум. І лише останнім часом зусиллями насамперед представниць прекрасної статі ситуація змінилася на краще.

На початку ІІІ тисячоліття заявили про себе сестри Бондаренки, Тетяна Перебийніс, Ольга Савчук, Юліана Федак, Юлія Бейгельзімер та Юлія Вакуленко. Наші дівчата почали пробиватися до основних раундів престижних турнірів і підніматися в рейтингу WTA. Українки з'явилися на турнірах серії Великого шлема, взялися навіть потроху «пощипувати» іменитих тенісисток, але гучних перемог бракувало — межею мрій наших дівчат здебільшого було третє коло престижних змагань. І ось в нинішньому році стався прорив. Сестри Катерина та Олена Бондаренко в парному розряді виграли відкритий чемпіонат Австралії. А вже через тиждень, завдяки їхнім зусиллям, збірна України з рахунком 3:2 перемогла команду Бельгії і завоювала право зіграти у квітні матч плей-оф за путівку до «вісімки» найсильніших команд світу — першої світової групи Кубка федерацій.
А наступного дня, коли журналіст «ДУ» зателефонував до першої ракетки України Олени, сестри вже пакували речі, адже за кілька годин у них був запланований виліт до Парижа на черговий турнір. Попри це від розмови тріумфаторка Australian Open не відмовилася. І, як виявилося, недаремно, бо вже за кілька днів українки стали переможницями цих змагань.
— Олено, ви все ще перебуваєте в полоні радісних емоцій чи вже прийшло розуміння того, що ви перемогли в одному з найпрестижніших турнірів світу?
— Ні, всієї величі нашого вчинку ще не усвідомила.
— На Ваш погляд, який матч був найважчим на турнірі?
— Напевно, матч другого раунду проти китаянок Пенг і Сун. Вони — зіграна пара, добре відчувають одна одну. У нас тоді не було далекоглядних планів, вийшли просто показати свою гру. Усе вирішилося на тайм-брейку третього сету. З Блек і Хубер у чвертьфіналі прагнули не припускатися помилок, а їхня гра не була для них таємницею... Так само ми знали суперниць по фіналу — Азаренку з Білорусі та ізраїльтянку Пір. Віка любить і вміє сильно подавати, Пір грає більш комбінаційно. Якщо вони дійшли до фіналу, то вже напевно не слабкі. Але ми зіграли краще.
— Мабуть, після перемоги на Australian Open про недооцінку вас суперницями можна забути?
— Думаю, ставлення до нашої пари у світі зміниться. Не лише ми не сподівалися на успіх в Австралії, мабуть, наші конкурентки теж не очікували цього. А після перемоги на турнірі ставлення зміниться, безперечно.
— На вулицях тепер впізнають?
— Ні, ще не впізнають. Слава на мене взагалі не впливає, достатньо стримано ставлюся до неї.
— Мабуть, після тріумфу на Australian Open нелегко було зосередитися на виступі за збірну України?
— Після Австралії у нас був тиждень на підготовку, на те, щоб акліматизуватися, пристосуватися до нових залів. Журналісти, щоправда, часто телефонували, але оскільки готувалася до важливих змагань, мусила уникати розмов.
— На Australian Open Ви перемогли в парному розряді, в одиночному вдалим виступом не вразили. Взагалі, у якому розряді комфортніше виступати?
— Мені комфортніше грати в парі. Утім, не можу сказати, що не отримую задоволення від гри в одиночному розряді. Тому надалі поєднуватиму виступи у двох видах.
— Ви одного разу зізналися, що раніше не почувалися досить комфортно на корті разом зі своєю сестрою Катериною. Мовляв, часто дорікали одна одній за помилки...
— Так, раніше в нас не було такого порозуміння на корті, як тепер. Але ситуація змінилася. Намагаємося підтримувати одна одну впродовж усього матчу. Мабуть, через це й досягли високого результату.
— На корті Вам більше властивий авантюризм чи схиляєтеся до прагматичних дій?
— Усе залежить від суперниці та перебігу поєдинків. А взагалі-то, я не від того, аби побігати по корту, люблю й потужно пробити. Перед подачею зазвичай думаю: ризик — благородна справа — і ба-бах!
— Чи є серед суперниць високого класу тенісистка, гру якої Ви вважаєте взірцем для себе?
— У віці 10–12 років мені дуже подобалася німкеня Штеффі Граф, котра на початку 1990-х була в зеніті слави. Пізніше почала приваблювати гра швейцарки Мартіни Хінгіс... А в основному рівняюся на себе (сміється).
— Ви самі налаштовуєтеся на матчі чи хтось допомагає?
— Зазвичай сама, адже я вже багато років мандрую по турнірах без батьків (хоча частенько — із сестрами).
— Уже вирішили, як витратите свій гонорар за перемогу на Australian Open (сестри Бондаренко отримали 446 тисяч доларів.— «ДУ»)?
— Над цим ще не думала, не було часу. Коли знайдеться вільний день, тоді щось вигадаю (сміється). Можливо, започаткую власний бізнес.
— А в якій галузі, крім тенісу, бачить себе Олена Бондаренко?
— Складно відповісти... Щиро кажучи, поки що поза тенісом себе не уявляю.
— Складається враження, що захоплення тенісом з'явилось у Вас ще в ранньому дитинстві. Чи справді Ви одразу усвідомили, що пов'яжете себе з цим видом спорту?
— Жодних сумнів у мене не було. На кортах почала «пропадати» ще в ранньому дитинстві. Це було так смішно: маленька дівчинка з величезною дорослою ракеткою. Я була страшенно сором'язливою дитиною, тож дитячого садочка боялася як вогню. І ось одного разу після чергового вередування мама пообіцяла «звільнити» мене від нелюбої виховательки, якщо навчуся набивати м'яч об стінку. Знаєте, я так мріяла залишитися вдома з мамою, що вже за кілька годин склала «домашній іспит» на «відмінно». Мене не треба було змушувати тренуватися, навпаки, мама часто просила: «Досить, посидь на лавці, відпочинь хоч секунду». Ще коли була дуже маленькою, мама забирала мене до себе на роботу. Тоді навіть важко було ракетку в руках втримати. Спостерігала, як тренуються інші, подавала м'ячики. Теніс давав мені таку втіху, що я не замислювалася, грати чи ні. Згодом почала ставитися до цього серйозніше, більше часу проводила на тренуваннях, а потім це перетворилося на професію. Так склалося, що ніколи не думала про інші види спорту.
— Не з'являлося бажання залишити теніс?
— Ні. Буває прикро, коли програєш, не забуваю тоді поскаржитися мамі, мовляв, більше не хочу грати. А потім розумію, що сказала це зопалу, і знову йду тренуватися. Тепер від гри отримую велике задоволення, навіть тренуватися в радість, загалом теніс для мене — не робота.
— А першу вагому перемогу на тенісному корті можете згадати?
— Пам'ятаю, на своєму першому турнірі зіграла в Ізмаїлі. Тоді мені було п'ять років. А першої вагомої перемоги пригадати не можу.
— А коли отримали з тенісу перший прибуток?
— Свої перші 12 мільйонів, правда, в національних купоно-карбованцях, я принесла до сімейного бюджету, коли мені було 12 років. Організатори турніру в Горлівці вирішили видати дітям грошові призи, хоча за міжнародними правилами дитячі та юнацькі змагання не мають грошового призового фонду.
— Свій перший міжнародний турнір пам'ятаєте?
— Таке важко забути, причому спогади переважно неспортивного характеру. З мамою, тіткою та сестрою ми вчотирьох поїхали на машині в Хорватію. Мама тоді лише три місяці, як отримала права, а там на Балканах — гірський рельєф, дороги вузенькі, ледь дві машини можуть розминутися. Уночі в горах такі відчуття... Після тієї поїздки мама тиждень боялася сідати за кермо.
— На турнірах з тенісистками з інших країн активно спілкуєтеся?
— Чесно кажучи, в основному всюди буваємо удвох з Катею. А розмовляємо переважно з російськомовними тенісистками. На турнірах високого рівня взагалі всі гуртуються за мовними ознаками: іспаномовні — з іспаномовними, і таке подібне. До того ж за багато років всі добре вивчили одна одну, тому особливого бажання нав'язуватися ні в кого немає.
— Після того як ви піднялися від змагань рівня ITF до WTA,— було відчуття, що перебуваєте поруч зі справжніми зірками?
— Ну, автографи брати ні до кого не ходили. Усі — звичайні люди.
— А розрекламована росіянка Марія Шарапова як поводиться?
— Вона, мабуть, спілкується із суперницями чи не найменше. Гонорова трохи.
— Якому покриттю Ви віддаєте перевагу?
— Мені особисто подобається грати на ґрунті — тут частіше трапляються цікаві й довгі розіграші м'яча. Хоча мама каже, що в мене краще виходить на хардових кортах. Але ж там долю очка можна вирішити лише одним ударом.
— Нині Ви, як ніколи високо, піднялися у світовому рейтингу. Зупинятися не збираєтесь?
— У мене велике бажання стати найкращою тенісисткою планети. Певна, якщо тренуватися і цілеспрямовано йти до своєї мети, то всього можна досягти.
— Система нарахування очок дає змогу стати першою ракеткою світу, не вигравши жодного турніру. Що Ви обрали б: постійно вибувати десь у третьому колі чи десять разів вилетіти у першому матчі, але одного разу виграти фінал?
— Звісно, краще стати переможницею турніру! Ці почуття не можна порівнювати з емоціями після виграшу в другому колі. А програвати по десять разів у першому раунді я не збираюся.
— У змаганнях жінок нерідко важливу роль відіграють нерви. Наскільки Ви є психологічно стійкою?
— Зрозуміло, що після поразок сумую. Але хіба що один день: графік змагань дуже напружений, тому надовго впадати в депресію ніколи.
— Як Ви ставитеся до того, що останнім часом жіночий теніс дістав майже такі самі права, як і чоловічий, зокрема за сумами виплат призових?
— Це приємно. Жінки (тепер на чолі з американкою Мартіною Навратіловою) постійно змагаються за рівноправ'я в тенісі. І на кожному турнірі серії «Гранд Слем» дівчата збираються на спеціальну вечірку, аби обговорити свої проблеми.
— Олено, Вам вдається поєднувати спорт й особисте життя?
— Особисте життя у мене, звісно, є, та тільки часу на нього немає. У 16-річному віці закохалася. Ми зустрічалися впродовж трьох років. А потім ну просто містика якась: тільки-но приведу до мами на оглядини чергового кавалера, так і розлучаюся з ним. З тенісом у мене роман значно серйозніший і, до речі, з містичними «нотками». У день свого 14-ліття я стала майстром спорту. А коли у 2004 році молодша сестра Катерина перемогла на юнацькому Вімблдоні, в одній з газет вийшла стаття... з моєю фотографією. Ось такий своєрідний аванс долі.
— Вдома у Вас справжній зоопарк. Любите тварин?
— Тварин ми любимо, проте коли б не мама, яка за ними наглядає, навряд чи хтось би в нас жив. Спочатку з'явився котик. Першу собаку — пуделя — тато знайшов на вулиці. Йому стало шкода щенятка і він забрав його з собою. Потім нам подарували азійську вівчарку — мого улюбленця Бонапарта. А згодом мама накупила ще й рибок та пташок.
— Чим займатиметеся, коли закінчите кар`єру?
— Про це ще рано думати, обміркую ближче до 30 років. Взагалі-то я мрію про сім'ю і дітей, хочу мати близнюків, хоча в нас у роду їх не було.
— Олено, Ви живете, мандруючи з турніру на турнір. Не втомилися від постійних перельотів?
— Справді, здається, побувала вже в усіх країнах. Одного разу, наприклад, необережно заявилася на участь у турнірі в Балі, не подивившись на карті, де це. Виявилося, це недалеко від Австралії, летіти треба 18 годин. Там, звісно, красиво, але я вирішила, що більше жодних Балі мені не потрібно. З того часу уважніше ставлюся до географії і намагаюся грати ближче до домівки. Щороку ми по два — два з половиною місяці перебуваємо в Америці. А решту часу «кочуємо» країнами Європи. А улюблене місце — вдома, на дивані.
— А після завершення кар'єри Ви хотіли б жити в Україні чи за кордоном?
— Мене все влаштовує на батьківщині, нікуди переїздити не планую.
— У професійному тенісі є багато престижних нагород. Мабуть, тенісна програма олімпіад з Великим Шлемом не зрівняється. Але чи не хотіли б Ви спробувати свої сили на Олімпійських іграх?
— Наскільки мені відомо, на Олімпіаду від країни їдуть двоє тенісистів, яких делегує національна федерація. Потрібно досягати добрих результатів, тоді й будуть шанси поїхати в Пекін. Мені було б приємно представляти Україну на Олімпійських іграх. Звісно, виграти олімпійську медаль — це особлива радість.
— Багато відомих тенісисток, крім спортивних прибутків, чимало заробляють і на рекламних контрактах. Наприклад, росіянка Курнікова більше прославилася саме в модельній царині, а не на корті. До Вас ще не надходили подібні пропозиції?
— Поки що — ні. Якщо надійдуть — розглядатиму. Але головне все ж таки — демонструвати відмінну гру й досягати високих результатів на корті.
— Зрозуміло, що професійний спорт відбирає більшу частину життя тенісиста. Чи маєте неспортивні захоплення?
— Особливих не маю. Багато читаю — книжки, журнали — усе, що потрапить під руку на турнірах.
— Удома бібліотеки не зібрали?
— Там немає місця — всюди кубки. (Сміється.) Мама підрахувала, що ми, три сестри, вибороли майже 120 призів.
— У тенісному середовищі нерідко трапляються романи між спортсменами. Вам ніхто в око ще не впав — Надаль, Федерер?
— (Сміється). Принаймні я ні до кого не придивлялася. Тенісу й без того забагато в моєму житті, тому не думаю, що поєднаю долю з кимось зі світу спорту. Та й поки що цим не переймаюся.

Розмову провів Михайло ГЕРАСИМЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»