ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЗАВАЖАЄ НЕ БІДНІСТЬ, А БАЙДУЖІСТЬ
У Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, який налічує близько 800 об’єктів, Україна презентована чотирма пам’ятками історії й культури і посідає одне з останніх місць.

Нещодавно дирекція заповідника «Софія Київська» разом із Національною комісією України у справах ЮНЕСКО й профільними міністерствами підготувала і надіслала в Париж необхідний пакет документів щодо внесення до цього списку київських Андріївської й Кирилівської церков, а також Судацької фортеці в Криму.
Перші пропонується внести під тим самим номером, під яким у списку значаться Києво-Печерська лавра і «Софія Київська». Річ у тім, що розширення номінації відбувається за спрощеною процедурою, тож Україна розраховує на розгляд цього питання у червні 2008-го. Судацьку фортецю — окремим номером. Цей процес триваліший і на результат можна розраховувати не раніше, ніж 2009 року. Під час включення держава добровільно бере на себе зобов’язання про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини. Саме тут виникає парадоксальна ситуація: ми чуємо про бажання України внести до списку якомога більше пам’яток і водночас з боку ЮНЕСКО лунають погрози про вилучення з нього вже занесених українських пам’яток. Хто ж має більше дбати про них — ми самі чи світова спільнота?
— Чому ми не виконуємо взяті на себе зобов’язання щодо підтримання пам’яток? Про це кореспондент Укрінформу Надія Юрченко запитала у кандидата архітектури, професора Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, заступника голови Українського товариства пам’яток історії та культури Лариси Скорик.
— Крім того, що мати зафіксовані у списку ЮНЕСКО пам’ятки престижно, у держави повинно бути почуття власної гідності й потреба зберігати свою історію і культуру. Тож мусить бути не лише банк даних пам’яток, а й така інституція, яка може в цьому питанні допомогти морально і фінансово.
— Внесення до Списку всесвітньої спадщини очікують ще вісім пам’яток України. Ми що, раптом усвідомили їхню цінність?
— Мені дивно, що в нас їх тільки вісім, і це через наші байдужість і безініціативність. В Україні є такі місця, які в списку могли б рахуватися не на одиниці, а на десятки.
— На Вашу думку, для України внесення до списку більше потрібне для моральної чи матеріальної підтримки?
— Не такі ми бідні, щоб не могли зберегти свої пам’ятки, але нам просто до них байдуже. Ви подивіться, на які дурниці викидають стільки грошей і як можна бездумно щось відтворювати, замість того щоб зберігати автентику. Адже нікому не спадає на думку відбудовувати Колізей! Краще зберігати справжні руїни, ніж відтворювати муляжі. Воно може почекати, адже пам’ятка вже зруйнована. Головне — зберегти всі документи до найліпшого часу, можливо, навіть передати їх наступному поколінню.
— На жаль, руйнувань зазнають і пам’ятки, внесені до списку ЮНЕСКО. На початку жовтня минулого року були знесені Західні в’їзні ворота Києво-Печерської лаври. Доводилося чути думку, що монастир, який належить УПЦ Московського патріархату, такими вчинками свідомо прагне вилучення лаври зі списку ЮНЕСКО. Тоді, буцімто, буде легше заволодіти всією територією заповідника. Чи для таких припущень є підстави?
— Усі ці псевдорелігійні, але політизовані міркування мене не переймають. Не перегинатимемо палицю з цими воротами. Я маю претензії до Лаврського заповідника: чому ворота виявилися у такому стані? Держава мусить передавати пам’ятки на такій нормативній базі, що чітко визначає права й обов’язки ужитковця, який бере чи то монастир бенедиктинців у Львові, чи то Києво-Печерську лавру, чи Видубичі. Тут диктат держави має бути залізним, а кримінальна відповідальність — жорсткою і невідворотною.
— Під державою Ви маєте на увазі Державну службу з питань національної культурної спадщини Мінкульту?
— Не тільки. Крім неї, існують правоохоронні органи, обов’язок яких — чітко дбати про дотримання законодавства щодо охорони історико-культурної спадщини.
— Відповідальність за руйнування пам’яток начебто існує...
— Мушу сказати, що найкращий закон про охорону історико-культурної спадщини був за радянських часів. Тоді обійти Товариство охорони пам’яток не можна було. Зараз таблички «Охороняється законом» подекуди є, але покарання жодного немає. Гадаю, що у нас найстрашніше лихо щодо збереження історико-культурної спадщини у більшості випадків йде від чиновників — їхньої байдужості й користолюбства. Бо у нас водночас даються дозволи на добудову чи перебудову справжніх пам’яток і буквально щомісяця вносять у реєстр якісь нові — лише для того, щоб можна було потім брати більше грошей за дозвіл на їхню реконструкцію.
— Перший скандал, пов’язаний з погрозою вилучення зі списку ЮНЕСКО, виник торік у Львові. Проте дехто вважає, що відновити застарілі комунікації у центрі міста, не зачепивши старих будівель, технічно неможливо. Який тут може бути вихід?
— Я нещодавно там побувала, мені було сумно бачити як цей незабутній центр втрачає свою раритетність і перетворюється на щось вжитково-посполите, причому з безперечним порушенням віковічної гармонії. Це прикро. Мені здається, що у Львові єдиним виходом із ситуації є приватизація старовинних будинків на жорсткій основі, з низкою умов, прозоро, щоб не виставляли, приміром, два мільйони офіційно і півтора — згори.
Із досьє Укрінформу. До попереднього списку (Tentative List) із перспективою включення до Списку всесвітньої спадщини Національною комісією України у справах ЮНЕСКО внесено ще вісім українських об’єктів культурної та природної спадщини: Бахчисарайський ханський палац, заповідники «Асканія-Нова», «Херсонес Таврійський», культурний ландшафт і каньйон Кам’янця-Подільського, історичний центр м. Чернігова, Канівський заповідник «Могила Тараса Шевченка», парк «Софіївка», Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. До речі, від наших найближчих сусідів до списку внесено 22 об’єкти світового значення від Росії, 16 — від Польщі, 14 — від Чехії.
також у паперовій версії читайте:

• «МУЗЕЙНІ ВЕЧОРИ»
• ТРАГІЧНА СПОВІДЬ АННИ ФРАНК МОВОЮ ХОРЕОГРАФІЇ
• ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА СТАВ БЛИЖЧЕ

назад »»»