ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНДРІЙ КОСТЮЧЕНКО:«Я ЦІНУЮ УСМІШКУ, А НЕ РЕГІТ»
Є люди, шлях яких буквально встелений колючками-тернами. Однак зазнаючи «неймовірного опору матеріалу», вони досягають зоряних висот. Формула «Через терни до зірок» звучить ефектно і красиво, але в житті все набагато трагічніше і важче.

Цікаво також, що Андрій Костюченко за характером і станом душі — Овен, а за фахом математик, закінчив Київський університет імені Т. Шевченка, тож, напевно, добре жартує той, хто вміє логічно мислити.
Зовнішністю — статурою, сумними очима, вусами — Андрій нагадує мені Чарлі Чапліна. Водночас він вражає індивідуальністю: колючою, несподівано-непередбачуваною, тендітною, грайливо-усміхненою, пронизаною любов’ю до досконалого світу і недосконалих людей.
— Почнімо, так би мовити, з хірургічної процедури — зробимо зріз... творчої діяльності Андрія Костюченка.
— Ось на тобі! Тільки-но почали — й одразу різати. До речі, про хірургів є в мене таке: «Хірург заснув, в руці зомліло серце...», або «Припустимо, не лікар я, але ж ви — живі!»
А якщо серйозно... Спочатку було слово, потім два слова. Потім фраза. Фразу, яку я придумав, несподівано опублікував журнал «Студенческий меридиан» (Москва) у далекому 1985-му. Фраза була така: «Мало схватывать на лету, нужно еще уметь все это быстро спрятать».
Щодо жанрів, у яких працюю, це гумор, поезія, оповідання-новели, кіносценарії. Торік за моїм кіносценарієм була знята телевізійна комедія з елементами еротики — «Хутірські пристрасті» (за мотивами гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки»). Фільм має скоро з’явитися на телеекранах. Це новий для мене досвід, оскільки стояло завдання написати для кіно щось оригінальне, смішне, не схоже ні на що інше. З одного боку, створення кіно — це абсолютно непередбачуваний творчий процес (вийде — не вийде), з іншого боку, багато визначається бюджетом: яких акторів запросять і як організують зйомку...
Що саме писатиму в певну мить — залежить від настрою, від натхнення, від спокуси, від смачної їжі. Коли бачу перед собою вродливу жінку чи білий аркуш — не можу стриматися...
Працюю в різних глянсових виданнях, наприклад, придумав рубрику про нобелівських лауреатів з літератури — ті, хто читає, кажуть, що це цікаво й оригінально. Розробляю вигадані мною короткі форми, наприклад, «сказюльки», «слонети». Написав свої «закони Мерфі»... Якось мене осінило: є народний армійський гумор, чому б не придумати подібне самому. Чимало моїх авторських «армійських фантазій» (як я їх називаю) були опубліковані. Пишу одновірші. Цей жанр, до речі, пов’язують з ім’ям московського поета Володимира Вишневського, котрий практично на одновіршах створив собі ім’я. У мене ж вони — один з десятка засвоєних жанрів, одновірші я публікую з 1996 року (умістив у чотирнадцятьох виданнях), часто з ними виступаю, багато їх «пішло в народ».
Хтось із сучасних класиків прози влучно зауважив: вдалий твір насправді складається з трьох обов’язкових речей: по-перше, з того, що письменник взяв зі свого особистого життя, по-друге, із спостережень, і по-третє, з того, що він вгадав. Для мене останнє — вгадав — мабуть, є найважливішим та найцікавішим.
— А що таке «вгадав» для Вас особисто?
— Це саме те, коли ви спитаєте: «А що, так воно й було насправді? Чи все вигадано?» Ось тут я відповім: «Вам видніше!».
— А що, власне, в Україні відбувається з авторським гумором? Його замало в теле- та радіопрограмах, він зник зі сторінок газет, журналів. Як і поезія...
— Гумор — це вельми тонка річ. Самі знаєте: сьогодні ми сміємось над тим, над чим ще вчора плакали. Найкраще — сміятись над собою, це аксіома. Я не знаю, що потрібно, аби було по-справжньому смішно. Я просто пишу. Але ж сміються... Та, мабуть, на телебаченні й радіо надто мало тих, хто по-справжньому здатен посміятися над собою. Або їм це не потрібно... Стосовно поезії. Дуже цікаво, як на мене, висловився видатний поет Інокентій Анненський: «Поэзия не изображает, она лишь намекает на то, что остается недоступным выражению. Мы славим поэта не за то, что он сказал, а за то, что он дал нам почувствовать несказанное». Точніше не скажеш. Справжня поезія завжди була поезією, не «віршиками», не «текстами». Її неможливо читати, не маючи особливого настрою, особливого дихання. А як тепер читають газету чи журнал, з яким отаким диханням?.. З іншого боку, поезії не повинно бути в газетах, як на мене, для неї там не місце. Газети скоро викидають.
Натомість є поетичні альманахи, антології. Поети видають збірки. За свої кровні грошики. Талановитих поетів вистачало завжди. Але хто їх знає?.. Мабуть, ті, кому вони подарували свої книжки. Є молодіжний (і не тільки) поетичний фестиваль «Каштановий дім», його щороку організовує Андрій Грязов. Подібне влаштовують й Олександр Кабанов, і Юрій Каплан, й Алла Потапова. А моє особисте ставлення до цього таке: це або політизовані штучки, або заангажовані речі, або (якщо казати саме про видання альманахів) фішка для самовихваляння. Поети закохані в самих себе, що дуже добре. Але ж вони і слухають тільки самих себе. Мені здається, це і є головною проблемою. Фестивалі у Києві, як на мене, мають містечковий характер, тому що слухачами і глядачами часто-густо є ті, хто виступає. Хоча багато хто приїздить з інших міст, не тільки українських. А це дуже корисно для спілкування та натхнення.
— Раніше майже кожне видання вважало за честь мати гумористичний розділ. Куди і чому це зникло?
— Так, справді, щезло. Колись усі газети я починав читати з кінця, то були переважно сторінки гумору. Шпальта з шедеврами «Клубу 12 стульев» «Литературной газеты» (Москва) була тривалий час майже візитною карткою видання. Мала популярність сторінка «Коза» у київській газеті «Независимость» (до того — «Комсомольское знамя»), «Вечерние вести» тішили сторінкою дотепного гумору під назвою «Ревізор»... Нинішня українська періодика зухвало використовує анекдоти з Інтернету. Якщо заглянути в словник іноземних слів, слово «аnekdotos» в перекладі з грецької означає «неопублікований». Таким чином, сталася підміна понять. Тому своїми перемогами вважаю авторські сторінки гумору в журналах «Отдохни», «Будмайстер» та інших. Мої смішні тексти можна було прочитати на сторінках газет «Теленеделя», «Факты», «Вечерние вести», «Киевские ведомости» тощо. Це гумор, скажімо так, «вище пояса». Для мене дуже важлива реакція. Одна річ, коли лунає реготня, і зовсім інша, коли на обличчі людини з’являється усмішка, це означає, що в її душі відбувається щось важливе. Заради цієї усмішки і варто писати.
— Певно, видання прагнуть використовувати дешеву гумористичну «юшку» із суто економічних міркувань: легше насмикати (тобто вкрасти) в Інтернеті чуже, ніж мати справу з автором і платити йому гонорар.
— Так, автору, виявляється, потрібно платити. Ось вам і причина зникнення авторського гумору в періодиці.
Більшість видань мають певні, безперечно популярні, розкручені рубрики, яких вимагає власник, відбувається рутинне їхнє наповнення. Гумористичні «доважки» є зазвичай безіменними. Коли я приходжу в якийсь журнал і кажу: «Хлопці, у мене є пропозиція ось такої рубрики, вона авторська, ні на що не схожа», то часто чую у відповідь: «Це неформат». Причому, що таке «формат», ніхто до пуття не пояснює, але слівце «неформат» вимовляють усі.
— Виявляється, цим слівцем таврують не тільки музику, а й гумор.
— Прагнення до здешевлення формує відповідні смаки і навіть свідомість. Кому потрібен живий автор, з його амбіціями і примхами, якщо є безвідмовний Інтернет? Люди дедалі менше читають, тому й мислять «кліпово», їм простіше «схопити картинку», ніж змусити себе купити газету, журнал, книжку, котрі до того ж треба гортати. «Піпл хаває» усе підряд, особливо не напружуючись і не замислюючись. А мені цікаво, щоб мій читач замислився, от у чому відмінність.
— Особисто в мене від вульгарно-низькопробного телеефірного «Комеді клаб» серце болить: до якого ж рівня нас опускають! А якою є Ваша думка з приводу телевізорного гумору?
— Я можу назвати тих, хто мені завжди подобався і подобається. Це Жванецький, Альтов. Добре пише Трушкін. Менше подобається Задорнов. Глибокий гумор — у Григорія Горіна. Ці автори багаті на життєвий і духовний досвід, вони люблять людей. У кожного з них своя історія. Історія «Комеді клаб» — чужа. Вона злизана і скопійована. Цей «гумор» розрахований на «напівінтелігента і напівінтелектуала» Найкращі сценки в «Комеді клаб», як на мене, це ті, які наближаються до театральних «капусників», де є гарні акторські ходи, підготовлені імпровізації. Щодо текстів, то в них багато відвертої вульгарності, розрахованої на «туалетний» регіт, і ми часом бачимо на телеекранах радісно-натужну, неприродну, ненормальну реакцію людей на недолугі жарти.
По-справжньому розсмішити може все, що щиро йде, від душі і з любов’ю. У «Комеді клаб» майже немає живого, часто мало живого в Петросяна в «Кривому дзеркалі», хоча там трапляються вдалі номери, є чудові виконавці. Володимир Винокур, Юхим Шифрін, Роман Карцев можуть з будь-якого тексту зробити «цукерку», це майстри своєї справи, вони завжди живі, тому і породжують відповідну живу реакцію.
Особисто я з любов’ю ставлюся до будь-якого глядача, навіть «суворого», намагаюся розповісти так, щоб він розгорнувся до мене своєю усмішкою.
— А чи в змозі нині український літератор прожити завдяки своїй творчій праці?
— А чи зміг прожити в Америці завдяки своїй творчості нобелівський лауреат Йосип Бродський? Він заробляв викладацькою роботою. Нині добре оплачуються кіносценарії й книжки, що великими тиражами виходять у Москві, на Заході. Успішним є, наприклад, киянин Андрій Курков. Але це окрема історія...
Мені доводиться працювати над проектами, не пов’язаними з творчістю, що потребує багато часу і зусиль. Тим часом творчість — серцевина мого життя. Багато написано поезії — філософської, ліричної, гумористичної. Люблю писати коротку прозу, її можна вмістити в періодиці, але видати окремою книжкою... Хіба що своїм коштом. Видавництва віддають перевагу великим романам. Мало хто видає збірки коротких оповідей «формату» О’Генрі чи Антона Чехова, бо вигідно друкувати сльозливі жіночі романи чи детективи. Видавництва часто добирають авторів під свій формат. В Україні поки що нема людей, які б серйозно взялися «до розкрутки» вітчизняних письменників. Приємний виняток — Курков, у нього вийшло багато книжок, зокрема перекладних, він практично сам себе «розкрутив». Більш-менш «розкрученими» авторами вважаються Ірен Роздобудько, Лада Лузіна — вони навчилися писати «формат». Хоча подекуди, на мій погляд, це якісна література.
Мені цікаво писати те, що пишеться, а потім уже написане я продаю чи не продаю, читаю друзям...Узагалі ж гріх нарікати. У мене близько п’ятисот публікацій, я веду авторські рубрики в різних виданнях, мені цікаво постійно вигадувати щось новеньке. Для мене це важливіше, ніж просто заробляти гроші.
Тепер от потягло в кінематограф... Нинішній глядач скучив за веселими, теплими і добрими кінострічками.
— У Москві процвітає пристойна обойма популярних гумористів. А хто є в Києві, крім Костюченка?
— А хто це? Невже гуморист?.. Не чув. Але в Києві є справді гарні хлопці, у яких з гумором усе гаразд, тільки, на жаль, їх не чути. Мені подобається, як пишуть кияни Олександр Антропов, Олег Янчук, Олександр Семіков. Віктор Глущенко цікавий як гуморист і поет, у Києві у нього вийшло шість поетичних книжок, у Москві — збірка одновіршів. Але я кажу знову-таки про тих, з ким виходив пліч-о-пліч на сцену та опинявся поруч на сторінках видань.
— А чи не тому по наших телеканалах кочують Задорнов, Петросян, «Криве дзеркало», «Аншлаг», що навколо українського гумору й українських гумористів змова замовчування?
— Та ніяка це не змова. Це все наша ментальність. На каналі ICTV якось з’явилася передача «Останній комік». Я випадково натрапив на неї. Декількох хвилин виявилося досить, щоб зрозуміти: здерте з чужого зразка, не смішно, хоча слово «комік» винесено в назву програми.
«Кролики» Мойсеєнко і Данилець перемістилися в Москву і почуваються набагато краще, ніж у Києві. У Ялті проводиться фестиваль гумору, але зазвичай там немає нічого українського, публіку потішають варяги з Москви. Трохи втішає, що в Одесі виходить чудовий гумористичний журнал «Фонтан».
— А в Києві — «Перець».
— Виходить? А хто його читає? І хто його автори? Втім, і «Фонтан» легше знайти в США, Канаді, Ізраїлі, а в Києві його чомусь немає. Це щомісячне видання наповнене чудовим інтелігентним гумором, у ньому часто друкують киян, зокрема й мене. Іншого такого гумористичного журналу в Україні я просто не знаю...
Повертаючись до телебачення... На всіх українських каналах одне й те саме. Вважається, що не варто створювати свою авторську програму, якщо можна «за недорого» купити в Росії стару, обкатану, наприклад, тих же Петросяна і Задорнова. У свої програми потрібно вкладати розум, талант, гроші, потім «розкручувати». Скільки б у нас не повторювали: «Нам не вистачає вітчизняного продукту», керівники телеканалів тільки відмахуються: «Нехай не вистачає». От чому багато наших талантів їде до Москви.
Я написав статтю про Остапа Вишню, перечитав його твори, це справді чудовий письменник, але спробуймо зупинити на вулиці будь-кого і запитати: «Хто такий Остап Вишня?»... Отож-бо!
— Андрію, у які смішні ситуації Ви потрапляли?
— Не потрапляв. Каюся. Більше не буду. Але обіцяю надалі потрапляти часто і постійно. Замість прощання, скористаюся своїм одновіршем: «Пішов у себе, а там таких навалом!» Дякую.

Володимир КОСКІН

ЖАХИ МЕТРО
Шановні пасажири! Будьте уважні та обережні на ескалаторах! Дивіться під ноги! Доки вони у вас є!
Два тижні тому Аркадій М., тридцяти двох років, пересуваючись ескалатором станції метро «Арсенальна», задивився на Євгенію П., тридцяти років, що підіймалася ескалатором назустріч. Упав, зламав два ребра та дістав травму коліна.
Минулого тижня на станції «Золоті ворота» той самий Аркадій М., тридцяти двох років, підіймаючись на ескалаторі, задивився на Марію Н., двадцяти шести років, вивернув шию, впав, зламав руку, дістав травму другого коліна.
Уже цього тижня знову Аркадій М., все ще тридцяти двох років, пересуваючись ескалатором станції «Шулявська», задивився на Наталю К., двадцяти двох років, упав, зламав ногу, розбив лоба та відкусив язика.
Прохання до всіх працівників Київського метрополітену: щоб запобігти травматизму на ескалаторах, не пускайте цього каліку Аркадія М. в наше метро!
Андрій Костюченко

також у паперовій версії читайте:

назад »»»