ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ЇХ ДОСІ ЧЕКАЄ РІДНА ЗЕМЛЯ...

За дев'ять років війни в Афганістані зникли безвісти або потрапили в полон, за офіційною статистикою, 417 військовослужбовців 40-ї армії, яка виконувала там так званий інтернаціональний обов'язок. 80 із них — вихідці з України. Восени 1991 року, коли в Москві перебувала група тогочасних афганських лідерів на чолі з Бурхануддіном Раббані, з ними зустрічалися представники Української спілки ветеранів Афганістану, котрі порушили питання про звільнення своїх військовополонених. Прийшовши до влади, Раббані звільнив групу бранців, серед яких був один українець. З проголошенням нашою країною незалежності ця проблема почала вирішуватися на державному рівні. Зокрема, було створено міжвідомчу групу, до складу якої увійшли представники всіх силових відомств, Національного комітету товариства Червоного Хреста, створено банк даних, у якому накопичувалася й зберігалася інформація про кожного українця. Очолив її полковник запасу Валерій Аблазов — на той час заступник голови Державного комітету України у справах ветеранів, який на початку 80-х років обіймав посаду радника в афганській армії й про проблеми, котрими належало займатися, знав не з чужих слів.
— За інформацією міністерства оборони колишнього Союзу, в 1990-му з 80 українців, захоплених повстанцями, живими вважалися 30 осіб,— говорить Валерій Аблазов, радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.— Комісія, котру я мав честь очолювати, отримувала підтримку на найвищому державному рівні — з боку президента, парламенту, уряду, різних міністерств і відомств. Тому, попри всі труднощі, нам удалося дещо зробити.
— Навесні 1985 року тодішній рупор міністерства оборони колишнього Союзу «Красная звезда» кількома рядками, пам'ятаю, повідомляла про повстання радянських воїнів на території Пакистану. Одначе з того коротенького повідомлення було не зрозуміло, що це за повстання і як наші військовослужбовці опинилися на території іншої суверенної держави. Вам щось відомо про ті події?
— Повстання, про яке ви кажете, це одна з найтрагічніших сторінок у історії афганської війни. Впродовж багатьох років існувало кілька версій того, що сталося в одну з квітневих ночей 1985-го. У листопаді 1994 року мені довелося в складі урядової комісії побувати на місці, де свого часу утримували наших полонених. До речі, пакистанські спецслужби всіляко опиралися нашому бажанню його відвідати, але, врешті-решт, пішли на поступки.
Так ось, наших бойових побратимів утримували в звичайних для цих місць глинобитних будівлях: понад 10 чоловік. Були серед них і кілька афганців — колишніх військовослужбовців урядових військ. На ніч усіх їх зачиняли в одному з приміщень, а вдень вони знаходилися на дворі. Охороняли їх моджахеди, озброєні трофейними «калашами». Ввечері 26 квітня бранці залишилися під «опікою» лише одного охоронця, решта подалася на намаз — священний для кожного мусульманина ритуал, тобто пішли молитися аллаху. Вибравши зручну мить, наші хлопці вбили його. І, мабуть, розгубилися, бо, як ми з'ясували під час відвідин Бадаберу — селища, на околиці якого утримували наших солдатів і офіцерів, вони не залишали табору. Можна, звичайно, звинуватити їх у нерішучості. Проте в них не було шансів на порятунок від самого початку.
— Чому?
— Табір був за кілька сотень кілометрів від афгано-пакистанського кордону. Хіба вони могли подолати таку відстань, не маючи жодних орієнтирів та ще й територією, що кишіла (в буквальному розумінні цього слова) моджахедами, яким симпатизували місцеві жителі й помітивши людей з нехарактерною для цього регіону зовнішністю, відразу здали б їх? Розуміючи, що живими їм не вибратись, вони вирішили дати ворогам останній бій. «Духи» висунули їм ультиматум: або здаєтесь і ми збережемо вам життя, або ж, за відмови, за кілька хвилин ваші душі постануть перед аллахом. Наші висунули зустрічний, вимагаючи прибуття радянського посла. Замість відповіді — атака, її відбили. Поруч були склади зі зброєю, яку наші відразу захопили і мали чим оборонятися. Та сили були нерівні: до табору підтяглися сотні моджахедів, а увесь район блокували пакистанські війська, вважаючи, що почалася чергова сутичка між афганськими угрупованнями. «Духи» підтягли й артилерію, відкривши вогонь по бранцях прямою наводкою. Словом, бій тривав до самого світанку: його відлуння було чути і в розташуванні наших військ і за наказом командування в повітря були підняті (для розвідки) гелікоптери. Та вони не встигли дійти до місця бойових дій: пролунав вибух. Він був такої сили, що осколки, уламки будівель і останки людей, за свідченням очевидців, порозкидало на кілька кілометрів: не бажаючи знову опинитися в руках ворога, наші воїни підірвали склади з боєприпасами, а разом з ними й себе.
— Імена тих, хто пішов у безсмертя, не скорившись, досі не відомі?
— Ні. Ми з'ясували, що серед загиблих були А. Звіркович, М. Дудкін, А. Матвєєв, І. Васьков, С. Коршенко, С. Левчишин, М. Самінь. Виходцем із України був лише Сергій Коршенко, якого президент нагородив орденом «За мужність» посмертно: нагороду отримала його мати. Інформацію про повстання і його учасників ми передали до Росії, Білорусі й Казахстану, звідкіля призивали його учасників.
— За час роботи комісії Вам і колегам доводилося, напевно, перегортати не лише бадаберську, а й інші сторінки афганської війни, особливо ті, де йшлося про долі військовополонених — колишніх наших співвітчизників. Як вони склалися у них на чужині?
— Я і мої колеги по комісії свій обов'язок вбачали у поверненні їх на рідну землю. А ще в з'ясуванні обставин загибелі колишніх військовослужбовців 40-ї армії, котрі значилися як безвісти зниклі, пошуку місць захоронення. Щодо людських доль, то вони у кожного складалися по-різному. Деякі з них можуть слугувати сюжетами для написання військово-пригодницьких романів або сценаріїв «крутих» бойовиків, зокрема, Миколи Бистрова. Він, перебуваючи в полоні, якимось чином потрапив у поле зору Ахмад Шаха Масуда, впливового польового командира, який з часом став не менш впливовим політиком, який вирізнявся своєю поміркованістю у ставленні до військовополонених. Важко сказати, чим він причарував цього афганця, але хай там як, очолив його особисту охорону! Він настільки був йому відданий, що завжди був поруч. Але за наполяганням шефа все ж поїхав провідати рідню. Коли повернувся, того не було в живих: загинув внаслідок терористичного акту.
Процес повернення колишніх військовослужбовців обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані складний і тривалий. Приміром, у грудні 1992-го у місті Мазарі — Шарафі відбулася зустріч Бистрота, про якого я казав, із родичами. Звісно, що вони хотіли, аби Микола якомога швидше повернувся на рідну Луганщину. Проте сталася ця радісна подія аж через три роки. Щоправда, місцем постійного проживання він обрав чомусь Росію...
Навесні 1996 року нам пощастило повернути з чужини Валентина Дубину та Миколу Бистрова. Якщо Валентин оженився і живе вдома, то Микола повернувся туди, звідкіля з такими труднощами приїхав. Не засуджуватимемо його за це: сприяли цьому певні життєві обставини. Поки він перебував у Афганістані, померла мати. Батько оженився вдруге. Але стосунки ні між ними, ні з іншими родичами не склалися, це спонукало чоловіка залишити свою історичну батьківщину. Проте якщо він захоче, то може будь-коли повернутися.
Колишній солдат Геннадій Ревма знайшов, як мовиться, своє місце в Афганістані, працевлаштувавшись у Кундузькому аеропорту, а з часом і одружившись. Коли його розшукали, він мав трьох дітей. В розмові з нашими представниками Геннадій погодився повернутися додому. Та саме в цей час у Афганістані загострилося протистояння влади і руху «Талібан» і ми втратили зв'язок із ним. Відновити його допоміг співробітник місії ООН у цій країні Сергій Ілларіонов, влаштувавши Геннадію зустріч з тодішнім послом України в Афганістані Пономаренком, улітку 2002 року. Працівники нашого посольства навіть придбали авіаквитки йому і членам його сім'ї до Києва, а в Донецьку, за розпорядженням тодішнього губернатора Донецької області Віктора Януковича, йому виділили трикімнатну квартиру. Та в останній момент Геннадій змінив своє рішення, мотивуючи його небажанням дружини переїздити.
Олександр Левенець усе ніяк не може остаточно вирішити, повертатися на рідну землю чи ні. Періодично він виходить на зв'язок із нашим посольством, але власний бізнес, котрим він займається, мабуть, більше важить, ніж рідна земля...
Деякі військовослужбовці, сліди яких загубилися на тій війні, тривалий час вважалися зрадниками, що перейшли на бік ворога і воювали зі своїми ж колишніми однополчанами. Ми зуміли відновити справедливість і зняти це тавро з Віктора Балабанова, Валерія Кускова, Миколи Зайця. До речі, Сергій Коршенко, котрий, як ми знаємо, був серед тих, хто підняв повстання, теж вважався перебіжчиком у стан ворога. Словом, ми відновили добрі імена людей, що загинули як справжні солдати — зі зброєю в руках.
— Чи можуть українці, котрі не з власної волі опинилися за тридесять земель від рідної землі, розраховувати під час повернення на якусь допомогу держави?
— Звичайно, це лише за часів Сталіна всі, хто побував у німецькому полоні, вважалися ворогами народу і при поверненні з нього потрапляли на Колиму. Нагадаю, що ще у 1992 році Президент видав Указ «Про підтвердження факту амністії громадян України — колишніх військовослужбовців контингенту радянських військ в Афганістані, які вчинили злочини», а уряд ухвалив кілька постанов, згідно з якими не лише проводили пошук військовополонених, а й надавали їм під час повернення матеріальну допомогу. «Афганці», що повертаються, на період соціальної адаптації отримують допомогу як від держави, так і різних громадських організацій, передовсім від Української спілки ветеранів Афганістану. Після того, як вони оформлять всі необхідні в таких випадках документи, на них поширюється юрисдикція Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
— Насамкінець таке запитання, Валерію Івановичу: чи вірите Ви у повернення решти наших воїнів?
— Нині не з'ясовано долі 62 осіб: ми не знаємо, чи вони взагалі живі. Доки ми не зможемо впевнено відповісти на це питання, доти афганська війна для нас, українців, не закінчиться. Особисто я не переконаний, що всі, кому пощастило вижити у тому пеклі, рано чи пізно повернуться до рідних домівок. Приклади, які я наводив вище, зайвий раз це підтверджують.
Від редакції. Комісія, яку впродовж тривалого часу очолював Валерій Аблазов, існує лише на папері: з ліквідацією Державного комітету у справах ветеранів фактично перестала існувати й вона. Це при тому, що свій хліб, як мовиться, її члени їли не дарма. Факти й цифри, оприлюднені вище, є зайвим тому підтвердженням. Хіба те, що й досі залишаються не з'ясованими долі 62 чоловік, не є переконливим аргументом на користь того, щоб вона відновила свою роботу? Чиновникам, уповноваженим ухвалювати відповідні рішення, треба пам'ятати, що там, у горах Гіндукуша і Кандагара, досі залишаються (живі чи мертві) десятки чиїхось синів, братів і онуків. Їх досі чекають матері, виплакавши усі очі.

Сергій ЗЯТЬЄВ

також у паперовій версії читайте:

• УКРАЇНСЬКІ ВОЯКИ І В ПОЛІ НЕ ГОЛОДУВАТИМУТЬ

назад »»»