ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИХАЙЛО ГРИНИШИН:«Я БАГАТИЙ СКАРБАМИ НАРОДУ»
Є люди, шлях яких буквально встелений колючками-тернами. Однак зазнаючи «неймовірного опору матеріалу», вони досягають зоряних висот. Формула «Через терни до зірок» звучить ефектно і красиво, але в житті все набагато трагічніше і важче.

Чимало випробувань випало на долю Михайла Гринишина — народного артиста України, відомого українського хорового диригента, педагога, фольклориста, композитора, члена Всеукраїнської музичної спілки, кавалера ордена «За заслуги», професора. Для того, щоб опинитися в «соціальній ямі», достатньо було тавра «націоналіст», хоча це не звір якийсь, а патріотично налаштована особистість, яка розмовляє українською, любить все українське, не відкидаючи світових надбань. Але був у житті Гринишина момент, коли після тривалих митарств він прийшов до партійного вершителя доль й у відчаї запитав: «Чи мені сідати на вулиці й, скинувши шапку, просити в перехожих милостиню, чи йти в банду, чи накласти на себе руки?».
Час і справи довели, що душа Михайла Гринишина — це світло, радість, щастя, які він щедро дарує людям.
Михайло Петрович підніс й оспівав свій рідний край музикою серця, у словах й очах його миттю загоряється юнацький захват: «Гуцульщина... край неповторної краси і поезії! Немов сама природа створила його для голосної пісні і запального танцю, чарівної вишивки і різьби по дереву, узорчастих килимів і барвистих писанок».
Серед чеснот Гринишина згадаємо ще одну — літературну: нещодавно Михайло Петрович видав книжку «Арканове коло», в якій розповідає про талановитих і поетичних жителів Карпат, творчість легендарного Гуцульського ансамблю пісні і танцю, про видатних митців України, власний непростий мистецький шлях. У подальших планах — «Творчі портрети українських хорових диригентів».
— Михайле Петровичу, особистість творять люди й обставини. Які з них були доленосними?
— У відомого вченого, етнографа, педагога, історика, громадського діяча Володимира Шухевича щодо просвітницької діяльності був повчальний девіз: «Який вчитель — такі діти, які діти — такий народ». Спостерігаючи нестабільне політичне сьогодення, хочеться розвинути цю думку далі: «Який народ — така влада, яка влада — така держава».
Навчання у Львівській консерваторії імені Миколи Лисенка — особлива сторінка моєї творчої біографії. Моїми вчителями тут були видатні корифеї нашого музичного мистецтва — Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Соломія Крушельницька, Василь Барвінський, Роман Симович, Адам Солтис, Павло Муравський, Одарка Бандрівська. Вони уособлювали цілу епоху української музичної культури. За тодішніх надзвичайно складних політичних умов ці люди самовіддано відстоювали її статус — національної. За це їх жорстко переслідували, таврували як «українських буржуазних націоналістів». Зокрема, директор консерваторії Барвінський, композитор, піаніст, музикознавець, був репресований і висланий на десять років аж у далеку Мордовію.
Я навчався на двох факультетах. Завжди буду вдячний долі за те, що звела мене з такими видатними людьми, як Соломія Крушельницька, у якої навчався вокалу, з Павлом Муравським, під керівництвом якого я опановував техніку диригування.
Ніколи не забуду першої зустрічі із Соломією Крушельницькою. Мене вразила надзвичайна скромність великої артистки. Незважаючи на поважний вік, на її обличчі збереглись ознаки рідкісної краси. Великі блакитні очі були спокійні й водночас випромінювали якусь невимовну радість... У кожному її русі і слові вчувалася глибока внутрішня культура і витончена інтелігентність.
Серед усіх видів музичного мистецтва українська народна пісня для Соломії Амвросіївни була особливим ідеалом. Виступаючи на сценах багатьох країн світу, вона ніколи не забувала наприкінці концерту сісти за рояль і з високим одухотворенням заспівати кілька українських народних пісень, чим дивувала і зачаровувала своїх слухачів, серед яких не раз були співаки світової слави — Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Не забула наша Соломія так вчинити і під час виступу у царському палаці в Санкт-Петербурзі, куди була запрошена самим імператором. Після концерту цар Микола II, вражений красою нашої пісні, поцікавився: «Скажите, на каком языке Вы пели столь очаровательные песни?». Соломія, гордо підвівши голову, відповіла: «Я співала ці пісні мовою українського народу. Мовою мого народу!»
— Здається, цар був толерантніший за радянських інтернаціоналістів...
— Невинне прагнення спілкуватися рідною мовою добряче понівечило мою долю. Восени 1949 року у Львові був вбитий надто одіозний журналіст Ярослав Галан, який у сатиричному журналі «Перець» надрукував свій памфлет під назвою «Плюю на папу» (тобто на Папу римського). Після вбивства до Львова приїхав тодішній перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Він гостро критикував тамтешній партійний актив за недостатню політичну пильність. Закінчуючи виступ, Хрущов сказав: «Треба створити такі умови, щоб земля горіла під ногами українських буржуазних націоналістів». Про це нам повідомила секретар парторганізації Шепітько на загальних зборах консерваторії.
На той час УПА значно активізувала свою діяльність. Це було смертельне зіткнення двох протилежних ідеологій. Почались повальні арешти і репресії українських патріотів. У ці політичні жорна потрапив і я. А було це так: син основоположника української класичної музики Миколи Лисенка — Остап Миколайович викладав студентам предмет «Українська народна творчість», але «русскоязычные» студенти (а їх було заледве четверо із двадцяти п'яти в нашій групі) наполегливо вимагали читати лекції російською. Викладач терпляче пояснював їм, що таку суто національну дисципліну не можна читати російською. Коли щось буде не зрозуміле, казав він, наприкінці лекції підходьте до мене і я вам охоче поясню. Однак і це їх не влаштовувало. Дійшло до неприємного інциденту: студенти образили вже тоді літнього викладача Остапа Лисенка, а один з них брутально заявив: «Не буду я слушать этого собачьего языка!» Вийшов з аудиторії і демонстративно грюкнув дверима. Мене це страшенно обурило. Я сподівався, що такий ганебний вчинок стане надзвичайною подією в консерваторії. Однак реакції з боку її керівництва годі було чекати, тим більше, що після репресованого Барвінського директором закладу призначили відомого тоді російського шовініста з українським прізвищем Сергія Павлюченка.
На чергових відкритих партзборах я гостро критикував партійну організацію й особисто секретаря Шепітько за те, що студент тяжко образив мову п'ятдесятимільйонного українського народу, назвавши її собачою. Наприкінці виступу заявив: «Може, й українську мову викладатимемо російською?» Рясні оплески студентів і викладачів свідчили про схвалення моєї репліки. У перерві до мене підійшов (не побоявся) Станіслав Людкевич і сказав: «Ти добре, добре це говорив, але дивись, щоб не закінчилось погано». Пересторога професора була пророчою. Далі все пішло за відомим сценарієм. За два тижні «справу Гринишина» вже обговорювали на засіданнях студентських груп, а згодом на позачергових відкритих партзборах за участі дирекції, комсомольської і партійної організацій (а я ж ніколи не був ні комсомольцем, ні членом партії). Після тривалих «розборок» терміново був сфабрикований безграмотний наказ директора (цитую за оригіналом): «Студента Гринишина — III курс, диригентсько-хоровий факультет відчислити з консерваторії з 18.03.1950 року, як скрившого від колективу свою участь в українській буржуазно-націоналістичній молодіжній організації і роботу дяком у церкві».
Мене вигнали з гуртожитку, найкращі друзі сахалися мене. З того часу почалася моя «голгофа», трирічне ходіння по муках і поневіряння в пошуках справедливості. На роботу ніхто і ніде не брав, адже тоді відділи кадрів очолювали тільки відставні енкаведисти.
Єдиним другом, який не зрадив мене, був Володя Волоцький, студент вокального факультету, який мріяв стати оперним співаком. Він щиро співчував мені. Володя жив на квартирі, мав окрему кімнату, тож влаштував мене до себе, за що я йому все життя вдячний.
Наші господарі були приємні і скромні люди, мали двох дітей. Їхній трикімнатний будинок був приватним. Та несподівано цю родину спіткало велике горе. Ми з Володею стали свідками жахливої картини. Якось уночі нас розбудив якийсь гамір за стіною. Раптом різко відчиняються двері нашої кімнати. Хтось ліхтариком світить нам в очі і кричить: «Кто такие?! Ваши документы!» Після ретельної перевірки документів і усного пояснення хто ми, нас усіх зібрали в одній кімнаті. Спочатку ми думали, що це злочинці прийшли грабувати. Їх було троє. Одягнені в теплі білі кожухи, за спиною — автомати. Один з них вийняв якийсь циркуляр і став голосно зачитувати вирок: «Именем Союза Советских Социалистических Республик, за антисоветскую деятельность вы переселяетесь в отдаленные восточные районы страны. На сбор вам дается полчаса!»
Страшнішої картини годі й уявити. Господиня почала з розпачу кричати і, заломивши руки, розгублено бігала по кімнаті. Перелякані діти плакали. Лише господар, мов скам'янілий, стояв мовчки. Вхідні двері енкаведисти опечатали. Родину посадили на вантажівку, яка вже чекала на вулиці, і повезли в невідомому напрямку, мабуть, на вокзал. Ми з Володею до ранку блукали вулицею і не могли прийти до тями. Потім поїхали на вокзал, щоб хоч трохи зігрітись. Лише на третій день ми влаштувались на нову квартиру.
Отак у січневу, вельми морозну ніч, безжально було зруйноване ще одне із сотень тисяч українське родинне гніздо. Так радянська влада жорстоко розправлялась з національно свідомими людьми Західної України.
Минули роки, доки я ціною неймовірних зусиль не добився можливості закінчити Одеську консерваторію. Драматично-щаслива «епоха» в моєму житті — робота в Гуцульському ансамблі пісні і танцю.
— В очолюваному Вами колективі Ви створили чимало шедеврів, але всіх перевершила пісня «Вівці, мої вівці». Як вона народилася?
— У гуцульському фольклорі коломийкам належить провідне місце, це малий жанр народної пісні, що виконується переважно у швидкому темпі. Оскільки програми Гуцульського ансамблю побудовані здебільшого в коломийковому темпі, це мало дещо одноманітний характер. А мені, навпаки, хотілось створити декілька широких ліричних пісень, побудованих на гуцульських народних інтонаціях. Під час концертних подорожей Карпатами я зібрав багато фольклорних записів. І от згадав я пісню «Вівці мої, вівці», яку колись співала мені у Львові Соломія Крушельницька. Тоді ця пісня мене дуже зворушила і я її записав. Найбільше припала до душі перша строфа, у якій крилося раціональне зерно пісні — глибока філософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?» Первісна мелодія мала неабияку художню цінність, мені, наприклад, дуже сподобалось цікаве контрастне зіставлення мажору й мінору. Але я мріяв про широку, розлогу мелодію, яка б навівала роздум, бентежила. Думка про це не давала мені спокою. Якось своїм задумом поділився з директором філармонії Павлом Барчуком. Він знав дуже багато пісень. «Я також її знаю»,— відповів Барчук і заспівав зовсім інший варіант. І тут сталося якесь дивне диво. Він співає, а в моїй уяві народжується зовсім інша мелодія, саме така, про яку я мріяв. І, щоб вона не загубилась, я вже не слухаю виконавця, а швиденько записую мелодію. Вимріяна пісня ніби вирвалась на волю, полетіла над вічнозеленими просторами Карпат і, наче з гірських, повних таємниць і духів сутінків, виринули її образи — вівчаря і Ксені. Солодка, невимовна творча мить... Мені хотілося, щоб ця пісня мала лише три строфи і за характером була ліричною. І тут виникла проблема з текстом. Перший, народний куплет, я зберіг як цитату, лише замінив слово «барани» на «отари», що звучить набагато м'якше і романтичніше. Другий куплет написав сам, а третій — місцевий поет Микола Кубик. Строфи гарно в'язались між собою.
Пісня «Вівці мої, вівці» вперше була виконана в концерті Гуцульського ансамблю пісні і танцю влітку 1958 року на сцені літнього театру міського парку в Станіславі (нині Івано-Франківську). Успіх був шалений. Пам'ятаю, як з усього парку позбігалися люди. Усі, стоячи, скандували: «Біс! Браво! Біс!». Я від переповнення почуттями, у радісному пориві сильно обняв і навіть поцілував соліста Степана Зайця. На прохання слухачів пісню виконали тричі. На другий день її вже співав весь тодішній Станіслав.
Згодом у концертних програмах її мали хорова капела «Трембіта», Закарпатський і Буковинський народні хори, Червонопрапорний військовий ансамбль пісні і танцю імені Александрова (Москва), провідні наші солісти-співаки Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Павло Кармалюк та багато аматорських колективів.
Сьогодні ця пісня відома майже в усьому світі. Кажуть, що вона особливо популярна в Австралії, де масово вирощують овець.
Безмежна радість, що я зробив людям такий подарунок, не покидає мене й досі. Велике це щастя — взяти в народу і віддати йому пісенний скарб оновленим, збагаченим, а головне, збереженим для багатьох поколінь.
* * *
Про ще одну сторінку життя Михайла Гринишина розповів доктор музикознавства, професор Анатолій Лащенко:
«Після багатьох років безпосереднього керування Гуцульським ансамблем пісні і танцю, який уособлював музичний світогляд цілого регіону, Гринишин стає ведучим унікального музично-просвітницького телепроекту в Україні — «Сонячні кларнети». Головні виміри цього проекту: вичерпна залученість усього музично-аматорського потенціалу України, ефективність безпосереднього спілкування музикантів-професіоналів із світом народно-творчого музикування, формування виконавських еталонів.
І тут виявився природний музично-просвітницький талант Михайла Гринишина. Глядачі полюбили його за духовну чутливість, коректність, доброзичливість, патріотичність, вимогливість в оцінці цього музичного явища, художній смак тощо. На телевізійному екрані Михайло Петрович завжди був бажаним й очікуваним, його знала і знає вся Україна.
Гринишин із своїми «Сонячними кларнетами» діяв у дуже відповідальний час, коли за уподобаннями музичного аматорського руху, як і за всією культурною ситуацією в країні, загалом нібито вимальовувалися горизонти майбутнього, але не всі впевнено орієнтувалися на шляху до нього».
А от орієнтир Михайла Петровича незмінний: «Наш великий Пророк, батько української національної ідеї, Тарас Шевченко застерігав: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде». Просив Господа: «А усім нам укупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли». Поможи нам, Боже, якнайшвидше здійснити це».

Спілкувався Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»