ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛЮДИНА І ПРАВО
ЗА БІДНУ ЖЕРТВУ ЗАМОВТЕ СЛОВО
ПОТЕРПІЛІ ВІД КРИМІНАЛЬНИХ ДІЯНЬ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НА «УЗБІЧЧІ» СУДОЧИНСТВА
Права жертв карних злочинів задекларовано в численних міжнародних конвенціях. У багатьох країнах діють спеціальні державні фонди, з яких потерпілим надають компенсацію завданої їм шкоди. В Україні теж зроблено кілька спроб гарантувати загальноприйняті права цій категорії. На жаль, навіть проект відповідного закону, підготовлений 2001 року, досі не ухвалений парламентом.

За шкоду, заподіяну злочинцем, відповідає держава
Перший у світі закон про відшкодування державою збитків жертвам злочинів було ухвалено 1963 року в Новій Зеландії. Згодом у багатьох країнах сформувався громадський рух на захист прав цієї категорії осіб. Найбільшого поширення він набув за останні 20–25 років. У США під впливом Національної організації допомоги жертвам злочинів для них у стислі терміни створено систему соціальної допомоги. Окремі поодинокі її структури виникли в другій половині 60-х років. Цьому посприяли ухвалені Конгресом США два загальні для всієї держави закони: про захист прав жертв та свідків (1982) і про права жертв (1984). Тоді ж при міністерстві юстиції Сполучених Штатів створено відповідний департамент. Згідно із законодавством було започатковано федеральну систему допомоги і сформовано фонд федерального фінансування для розширення сфери послуг жертвам, а також виплати потерпілим державної компенсації за збитки, заподіяні злочинами. Аналогічні форми допомоги існують і в Канаді, Німеччині, Великій Британії, Франції, Польщі, Австрії.
1983 року Рада Міністрів Європейської Ради ухвалила Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів. Статтею 2 цього документа було закріплено відповідальність держави за шкоду, заподіяну особі в результаті навмисних насильницьких злочинів. У конвенції запропоновано виплачувати компенсацію лише особам, фізичний стан яких або здоров’я зазнали істотної шкоди, а також тим, хто перебував на утриманні загиблих унаслідок злочину. Обумовлено, що компенсувати слід втрату заробітку, витрати на ліки і госпіталізацію, на похорон, на забезпечення утриманців. Відшкодування здійснює держава, на території якої вчинено злочин.
Генеральна Асамблея ООН 1985 року, узагальнивши найпрогресивніший накопичений міжнародною спільнотою досвід у цій сфері, ухвалила Декларацію «Про основні принципи здійснення правосуддя стосовно жертв злочинів та зловживання владою». В ній викладено стандарти поводження з жертвами, надання їм соціальної допомоги і правового захисту, положення про відшкодування збитків. Державам запропоновано створити судові адміністративні механізми, покликані забезпечити жертвам можливість одержати компенсацію оперативно, із застосуванням справедливих, недорогих і доступних процедур. У документі наголошувалося на необхідності створити національні фонди для надання компенсації.
Під час ІХ Конгресу ООН, який відбувся 1995 року в Каїрі, вперше акцент з пріоритетного захисту прав правопорушника було перенесено на захист прав жертви. В цьому аспекті важливим є рішення ХІ Конгресу Міжнародної асоціації кримінального права. Там було вперше сформульовано загальні принципи відшкодування жертвам злочинів. У преамбулі заключного документа конгресу зазначено: компенсація потерпілому — це засіб поновлення юридичної й громадської рівноваги. Ефективна компенсація є обов’язком суспільства, особливо в тих випадках, коли правопорушник невідомий або проти нього не ініціювали судовий процес чи його засудили, але він неплатоспроможний.
Занепокоєння з приводу стану захисту прав жертв у світі зафіксовано в рішеннях Х Конгресу ООН із запобігання злочинності й поводження з правопорушниками, що відбувся 2000 року у Відні.

Понад мільярд доларів на допомогу потерпілим
Виплату компенсації жертвам злочинів і надання правової та соціальної допомоги зазвичай покладено на органи юстиції, зокрема, такий порядок у Франції, Норвегії, Чехії, Данії, Фінляндії, Люксембурзі, Швейцарії. В Англії, Шотландії та Уельсі за це відповідає Рада з питань відшкодування за збитки, завдані злочином, у Північній Ірландії — спеціальний відділ. Аналогічні органи функціонують у Нідерландах і Португалії. В Німеччині, Іспанії, на Кіпрі зазначені обов’язки виконує міністерство праці й соціального забезпечення та подібні їм відомства. До слова, за останні десять років на допомогу жертвам у США спрямовано понад мільярд доларів.
У країнах Західної Європи, США та Канаді, крім державних інституцій, діють добровільні асоціації з надання допомоги жертвам злочинів, професійні центри допомоги різним категоріям потерпілих, запроваджено телефони довіри. У Сполучених Штатах щороку проводять тиждень прав жертв, а в більшості європейських країн — день підтримки жертв злочинів. У Росії 1992 року створено Асоціацію підтримки жертв.
Нинішнє становище жертв злочину в Україні є гіршим, ніж у царській Росії. 38 статей Статуту кримінального судочинства 1864 року були присвячені правам потерпілого в карному процесі. Серед них — право на особисту участь у всіх слідчих діях на стадії досудового слідства, на ознайомлення на будь-якому етапі з матеріалами справи, навіть на відшкодування збитків через явку до суду в тих випадках, коли туди не прибув обвинувачений.
Пропозиції з формування системи захисту жертв злочинів на державному рівні стали на порядку денному на початку 90-х років. 1995-го президент України підписав розпорядження, яке зобов’язувало розпочати роботу зі створення Державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. На жаль, ця структура так і не була сформована через брак бюджетних коштів. Наприкінці 2004 року указом глави держави було схвалено Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів. Відповідно до неї в Україні до 2006-го мала бути запроваджена система забезпечення жертв злочинної діяльності правовою, медичною, соціальною і матеріальною допомогою, створено Державний фонд надання допомоги.

Звертатися в міліцію — даремна витрата часу
Якими є сучасні вітчизняні реалії в цій площині, дослідив Комітет сприяння захисту прав дитини (громадська організація), котрий за допомогою міжнародного фонду «Відродження» реалізував проект із захисту прав жертв. Над ним працювали три групи фахівців: правова, психолого-педагогічна і медична. Як поінформувала Наталія Максимова, керівник проекту професор соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, його метою було визначити, наскільки ця категорія почувається захищеною. Потерпілі могли адресувати свої розповіді на скриньку довіри. Їм гарантували юридичну допомогу і психологічну підтримку, а також заохочували до спілкування обіцянкою врахувати їхній досвід під час підготовки змін до законодавства у цій сфері.
Висновки виявилися невтішними: чи порушити кримінальну справу проти зловмисника чи ні, вирішує начальник райуправління міліції й часто небезкорисливо. Якщо справу таки ініційовано, злочинця засуджено і навіть зобов’язано відшкодувати збитки, то, враховуючи мізерну зарплату, яку він отримуватиме в місцях позбавлення волі (коли працюватиме), замість торжества справедливості це перетворюється на трагіфарс. У межах проекту проводили опитування пересічних громадян: що ви робитимете, якщо вас поб’ють або зґвалтують? Більшість відповіла, що не звертатиметься в міліцію, адже це тільки зайвий клопіт, даремна витрата часу.
Задекларувавши принцип верховенства права, Україна повинна привести національне законодавство у відповідність до зобов’язань, взятих під час ратифікації міжнародних угод із захисту прав і свобод людини в кримінальному судочинстві. Як вважають правники, центральною процесуальною фігурою карного судочинства має бути не злочинець, а жертва злочину. Для цього слід внести зміни до законодавства. Зокрема, закріпити положення про те, що слідчий, прокурор чи орган дізнання не має права відмовити потерпілому в початку розслідування. Потерпілому потрібно надати своєчасну інформацію про його роль у процесі, обсяг прав і терміни їх реалізації, умови щодо викладу клопотань, вжити заходів для гарантування його безпеки та членів його родини. Захищати права потерпілому повинен допомагати адвокат, а держава — гарантувати його участь і оплату послуг. Рівень забезпечення цих прав має стати важливим показником оцінки боротьби зі злочинністю. Такий процесуальний статус потерпілого зумовить внесення змін і до Кримінального кодексу України. Статтю 50 (мета покарання) пропонують доповнити положеннями про захист прав потерпілого, а ст. 65 (загальні засади призначення покарання) — про врахування думки потерпілого щодо міри відповідальності обвинуваченого.

Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
• СІЗО ПРИБЕРУТЬ З ЦЕНТРУ ВЕЛИКИХ МІСТ

назад »»»