ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МОЛОДЬ
ЧИ МОЖЛИВИЙ РОЗМІРЕНИЙ ХІД ДУМОК У НЕРВОВІ ЧАСИ?
«Я б у вчені пішов, нехай мене навчать»,— так, перефразувавши класика літератури, напівжартома-напівсерйозно можна охарактеризувати рішення деяких молодих людей стати на тернистий шлях науковця. Чимало хто з них потім розчарується, багато хто, навпаки, досягне творчих успіхів. Проте нині «чистою» наукою мало хто займається. Видатними вченими взагалі стають одиниці. Тут постає питання: чи потрібна молоді наука як така? Якщо так, то що вона їм дає?

Про надії, розчарування, проблеми та багато іншого стосовно означеної теми поговоримо з респондентами, двоє з яких — молоді вчені, які тільки-но вступили на наукову стежку, а один — педагог із 25-річним стажем.

Погляд перший
Віктор Степанчук, 28 років, завідувач кафедри програмування одного з київських коледжів.
— Вікторе, Ви прийшли в науку за власним бажанням, чи був якийсь елемент примусу?
— Лише за власним бажанням. Сам бажав прийти в науку і ось я тут (сміється).
— Із чим було пов’язане бажання поринути у складну й непередбачувану сферу?
— Бажання стати вченим було пов’язане з прагненням викладати. Спочатку я закінчив коледж (бакалаврат), потім було навчання у КПІ, після чого отримав диплом спеціаліста. Зараз мій статус — «аспірант».
— Чи готуєте кандидатську дисертацію?
— Так, але захист кандидатської відклав на півроку, бо зараз я (крім викладацької діяльності) займаюсь ще й практичними дослідженнями в сфері нейрокібернетики.
— Чим саме займається ця наука?
— Нейрокібернетика розробляє системи, що функціонують згідно з певними принципами, які існують у нервових системах людини та інших живих істот.
— Скільки Вам було років, коли прийшли в науку?
— 23 роки.
— Які, на Ваш погляд, головні плюси та мінуси сучасної української науки?
— Почну, напевно, з мінусів. По-перше, іміджу вченого в суспільстві не приділяється достатньо уваги. У наших людей стався сталий стереотип вітчизняного вченого, як людини в окулярах, «оточеного книжками». На мою думку, цей стереотип далекий від того, які вчені насправді. Другий мінус — це фінансування галузі. Припустимо, на сайті Міністерства освіти та науки є повідомлення, що на певні досліди (за умови виграшу конкурсу) виділяється грант 50 тисяч гривень. Він розрахований на чотирьох-п’ятьох науковців, але реально маємо, що насправді до виплати йде лише 12 тисяч гривень.
Це я розповідаю, з чим мав справу особисто. Але, повірте, подібних прикладів багато.
— Які ще мінуси можете назвати?
— Безумовно, є безліч проблем, пов’язаних із матеріально-технічним забезпеченням (комп’ютери). Якщо це науково-дослідний інститут, то кошти молодим ученим можуть виділяти на закупівлю обладнання та інші необхідні засоби. Коли ж ідеться про загальноосвітній ВНЗ, то виділення грошей з бюджету є проблематичним. Мінусів чимало, але, з іншого боку, це не так погано, бо мінуси — то реальні зв’язки з навколишнім світом. Коли ці можливості розширюються, мінуси поступово перетворюються на плюси.
— Ось про них давайте згадаємо.
— Перше, що мені спало на думку, у нас ще залишилися старі кадри в українській науці — доктори наук, професори, академіки, яким понад 60–70 років і які мають величезний науковий досвід, що може передаватися від покоління до покоління. Це, безперечно, величезний плюс.
— Що Ви думаєте про нашу наукову молодь?
— Я бачу багато студентів. Іноді звертаюсь до когось з них: «Ось закінчите навчання, підете до аспірантури». У відповідь нерідко чую сміх, мовляв, «Що ви таке говорите? Ми закінчимо навчатися і одразу знайдемо собі високооплачувану роботу, а можливо започаткуємо власну справу. Навіщо нам наука?».
— Так, молодь зараз неохоче йде в науку, тому моє наступне запитання: що наше суспільство втрачає від цього?
— По-перше, існує нестача кваліфікованих спеціалістів. Друге, суспільство має купу антинаукових забобонів. Гадаю, щоб людина йшла в науку, потрібен особливий склад характеру — вона повинна мати розмірений хід думок, не поспішати з рішеннями.
— Яким бачите майбутнє вітчизняної науки?
— У цьому я песиміст. Якщо будуть якісь зміни на краще, то не раніше, ніж через кілька поколінь. Розумієте, це пов’язано з менталітетом. Деяка «свідомість», вважаю, має бути закріплена на генетичному рівні. Люди мусять змінюватися, виховувати дітей і ця зміна повинна відбуватись поступово — від покоління до покоління.
— Що потрібно зробити для популяризації науки серед молодих людей?
— Тут я виокремив би три основні позиції: 1) має бути сформований позитивний імідж ученого, впевненої в собі людини, компанійської, що знає, чого вона хоче від життя, з конкретним життєвим кредо; 2) повинен бути підвищений якісний рівень наукової освіти (відновити наукові школи); 3) фундаментальна наука має фінансуватись переважно з держбюджету.

Погляд другий
Віталій Потапенко, 24 роки, лаборант.
— Серед Ваших колег-науковців чимало людей, хто, пройшовши певний фаховий етап, розчарувався та вирішив відійти від науки взагалі, наприклад, заснувати власну справу чи обрати високооплачуване заняття?
— Серед моїх безпосередніх колег таких людей немає, але, безумовно, вони є, і це, певно, не один і не два відсотки загальної кількості зайнятих здобуттям знань.
— Чому люди розчаровуються в науці, які причини змушують їх кардинально змінювати напрям своєї діяльності?
— Відразу можу назвати три головних, на мій погляд, аспекти, завдяки яким людина може розчаруватися в науці. Перший — психологічний, другий — матеріальний, третій — часовий.
— Розшифруйте, будь ласка.
— Почну з психології. Припустимо, що є людина з великими амбіціями, котра дещо переоцінює свої можливості. Така людина не відразу зрозуміє, що наука — то насамперед колосальний труд і потрібно працювати днями й ночами, аби досягнути чогось істотного. Ця ситуація може різко вплинути на людину, особливо такого типу, про який тільки-но сказав. Або: молода людина займається наукою та бачить нерівність можливостей — вона цілодобово працює, скажімо, над науковим проектом і не може собі дозволити того, що можуть «круті» однолітки: квартира, власна автівка, дорога побутова техніка тощо. Особисте життя також не може не залишати «відбиток» на психологічному «полі» дослідника. У молодому віці конче важливим є спілкування з протилежною статтю. Виникає дилема — гармонійне, наповнене особисте життя або вимушене затвірництво, втрата «радощів життя». Суміщати зазначені чинники, на мій погляд, важко, бо мало хто із сучасних дівчат (знову ж таки, це — моя особиста думка) здатний витримати молоду людину, котра серйозно займається науковою діяльністю, в кращому разі, віддачу матиме не скоро. Водночас людина прагне досягнути певного статусу ще коли є молодою й, безумовно, це непросто зробити, коли немає підтримки з боку сім’ї. Є, звісно, чимало психологічних моментів.
Під матеріальним аспектом розумію хронічну відсутність грошей. На їжу не вистачає, а до бібліотеки йти треба. Крім конспектування та вивчення наукового матеріалу, на додаток ще й ксерокопіювання. Це теж витрати. Середня наукова праця вимагає обробки сотні наукових книг, адже одного тільки прочитування замало, треба систематизувати і осмислити матеріал. Із молодого вченого постійно йде «викачування» грошей: публікації не безоплатні (кандидатська дисертація, підготовчі курси). Ти маєш у всьому собі відмовляти — у відпочинку, поїздках, увесь свій час присвячуєш дисертації. Одне слово, доводиться постійно чимось жертвувати задля досягнення мети. Переконаний, наука варта тих зусиль.
— Тепер — про часовий аспект.
— На мій погляд, у науковій діяльності існує певна жорстка циклічність, коли людина має вкладатися у чіткі терміни (наприклад, підготовка до наукових конференцій, написання статей тощо). Часовий проміжок організації людини науки в середньому — п’ять–десять років. Тобто це створення і захист дисертацій, закріплення у фахових колах в іншому, вищому статусі та багато іншого.
— Які, на Вашу думку, основні риси характеру, не маючи яких молода людина починає розчаровуватися у науці?
— Єдина й головна, на мій погляд, риса — це терпіння і труд. Наведу приклад: людина присвятила найкращі роки свого життя написанню дисертації та, з якихось причин (суб’ктивних чи об’ктивних), не змогла «захиститися». Наразі ця людина бачить, що витратить на доробки ще якийсь час. Як результат, слабший духом «ламається». Я веду до того, що коли людина немає здатності до постійної праці й самовдосконалення, нічого серйозного вона не досягне, і це стосується не лише наукової сфери.
— Зізнайтеся, Ви самі ще не розчарувалися у науці?
— Я тільки-но ступив на наукову стежину й говорити про щось, на мою думку, зарано. Не виключаю, що один із перелічених вище чинників (або якийсь інший) на певному етапі візьме гору над моєю сутністю і я розчаруюсь у своїй основній діяльності. Зараз займаюсь улюбленою справою, яка є для мене своєрідним енергетичним «підживленням» — наука дає мені натхнення. Найголовніше — у мене є підтримка з боку найближчого оточення.

Погляд третій
Олена Чередниченко, викладач історії столичного ВНЗ.
— Олено Михайлівно, що Ви думаєте про сучасну молодь, які в неї цінності, цілі, чого вона хоче досягати в житті? Особливо мене цікавить проблема наукової молоді.
— Із власного досвіду знаю, що чим старше стають студенти, тим більше у них інтерес до матеріального чинника, кар’єрного зростання. Усі хочуть працювати на престижній роботі й отримувати грубі гроші. Тому невелика частка молоді хоче займатися наукою. Щоб по-справжньому це роботи, напевно, слід бути фанатом, глибоко вірити у подальшому застосуванні своїх знань та вмінь одержання благ життя.
— Йти в науку зараз, це, на Ваш погляд, дороге задоволення?
— Так, недешеве, можу навести одну цифру (за офіційними і неофіційними джерелами): приміром, якщо молода людина хоче стати кандидатом наук, то їй це коштуватиме приблизно 4–5 тисяч у. о. Звісно, цифри можуть бути різними залежно від напряму досліджень, інституту й таке інше.
— Тобто слід, прямо кажучи, усюди давати хабарі?
— Фактично так. На жаль, ми живемо у країні, де рівень корупції захмарний з усіма наслідками, що звідси випливають. З патріотичної точки зору, шкода науку, адже пам’ятаю, що в радянські часи ця сфера була на високому рівні. Нині немає жодної матеріальної зацікавленості, тому молодь прагне заробити на життя (наука ж великих грошей не обіцяє).
— Що має суспільство від того, що молоді люди не йдуть у науку чи йдуть, але зовсім мало?
— Вважаю, що суспільство має тільки «мінуси», бо немає припливу «свіжої творчої крові», нема розвитку. Багато здібних юнаків і дівчат у пошуку благополуччя виїжджає за кордон. Можливо, ситуація зміниться, якщо держава почне заохочувати молодь віддавати інтелект своїй державі. Та поки усе залишається як є.
— Наука переважно чоловіча справа?
— Напевно, так. Чоловіки більше здатні до теоретизування, ніж жінки. Ми ж, у свою чергу, емоційніші, прагматичніші, практичніші, тому, гадаю, жінок у науці не так багато, як представників сильної статі.
— Що Ви думаєте про майбутнє української науки, чи є воно в неї?
— У вітчизняної науки буде майбутнє за умови стабільності в країні. Люди, особливо ті, хто має владу, мусять зрозуміти, що наука — це конче важливо (але навряд чи це розуміння прийде в найближчі роки). Держава без науки поступово перетворюється на «придаток» іншої, потужнішої країни. Зараз провідні наукові кадри займаються більше політикою, ніж наукою (їхні прізвища у всіх на слуху).
— І останнє, Олено Михайлівно, скажіть, ким Ви хотіли бути у юні роки, чи була у Вас заповітна мрія?
— У молодості було палке бажання стати архітектором, але з цим не склалося. Я вважаю, що життя — складна, але водночас цікава річ: одні мрії збуваються, інші — ні, у цьому сутність життя й слід спокійно до цього ставитися. Я анітрохи не шкодую, що стала викладачем, бо ця робота дала і дає багато для мого розвитку як людини культурно-інтелектуального способу бачення й мислення.

Розпитував Юрій СОКОЛ
також у паперовій версії читайте:

• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»