ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОБІЙНЯТИ РУШНИКОМ УСЮ УКРАЇНУ
Сьогодні нашу творчу «Вітальню» прикрасив (світлинами) гігантський «Рушник національної єдності», який вишивали понад тисячу майстринь в усіх областях України.
Одним із його опікунів-провідників й нашим співрозмовником є голова ради Асоціації працівників засобів масової інформації України, заслужений працівник культури України, голова оргкомітету Всеукраїнської культурно-мистецької суспільно-політичної акції «Рушник національної єдності» Віктор Петренко.

В усіх українців на слуху невмируща «Пісня про рушник» на слова Андрія Малишка. Рушник із прадавніх часів був оберегом нашого народу: ним зустрічали появу на світ нового життя, благословляли на довгу й щасливу подружню долю молодят, рушник мати давала в далеку дорогу синові. Виконавчий директор акції Микола Степаненко зазначив: «Ми добре знаємо і минулий, і нинішній стан розвитку народних ремесел, народного мистецтва, і, зокрема, вишивки в усіх регіонах України. Я можу з абсолютною переконаністю стверджувати, що рушники вишивають у кожному українському селі. Більше того, я думаю, що Україна — чи не єдина країна в світі, де рушники вишивають в усіх областях. Безумовно, є певні особливості у техніці вишивання, є кращий чи гірший рівень майстерності, але це цілком природно...»
Так само природно виникла ідея вишити рушник національної єдності, до якого прихильно ставилися б люди з різними політичними уподобаннями у різних куточках України. Унікальний за масштабністю й змістовністю образотворчих символів рушник було створено на 9-метровому полотні-сувої (цифра 9 символізує досконалість, якої ми прагнемо). До речі, оргкомітет переглянув кілька згортків полотна різної довжини та ширини, які пощастило відшукати в селах Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей, і відібрав домоткане конопляне полотно Євгенії Андрощук із села Сьомаки на Хмельниччині. Напередодні свята Святої Трійці неподалік Канева у весняних водах Дніпра-Славути відбулася церемонія останнього полоскання та відбілювання під палючим травневим сонцем великого полотна, що півстоліття пролежало на горищі, чекаючи свого зоряного часу, а черкаські чарівні польові мавки благословили ритуальним танком і співом майбутній рушник у щасливу дорогу до мільйонів людей.
Українські вчені-етнографи зібрали, узагальнили і детально описали сотні українських рушників, що увібрали десятки символів епохи Трипілля і Київської Русі та доби Козаччини. Найвиразніші з них стали складовими елементами зображення на полотні, тим більше, що за прадавніми канонами рушник повинен мати триєдину побудову, яка б містила і звернення до минулого, і наше сприйняття сьогодення, і послання в майбутнє.
«Обійняти рушником усю Україну — це чудовий задум і добрий приклад народної дипломатії,— сказав Запорізький міський голова Євген Карташов.— Це своєрідне послання всім політикам і державним мужам, які повинні дослухатися до голосу свого народу». Саме за пропозицією Євгена Карташова «рушниковий марафон» стартував у столиці козацької вольниці — на острові Хортиця. Це сюди збиралися з усіх-усюд наші волелюбні предки і захисники рідної землі. Це звідси вирушали в славні походи козацькі загони і запорозькі чайки. Це тут давали клятву на вірність своєму народові українські гетьмани і писали документи великого історичного значення. Тож глибоко символічно і цілком закономірно, що саме тут розпочалося вишивання величного національного символу і всеукраїнського оберегу.
У рушника два крила — праве і ліве. Два крила і в акції — культурно-мистецьке та громадсько-політичне. Саме тому вона зумовила появу унікального твору народного мистецтва і має слугувати формуванню у нашому суспільстві атмосфери злагоди і взаєморозуміння.
— Вікторе Михайловичу, щоб народити людину, треба троє: тата, маму і Духа Божого. Як народилася ця чудова ідея з рушником?
— У січні 2006 року до мене звернулася Тамара Степаненко, котра працює у сфері народного мистецтва, добре знає його глибини, на її очах воно розквітало і занепадало. Вона разом із чоловіком намагається протидіяти негативним тенденціям: подружжя займається українськими сувенірами, підтримує особисті контакти з багатьма народними майстрами і допомагає реалізувати їхню продукцію.
Тамара Василівна нагадала, що незважаючи на постанови уряду, спрямовані на підтримку промислів і народного мистецтва, Україна понесла значні втрати в Петриківцях, Косово, Решетилівці й інших місцях, знаних в усьому світі. Ще жевріє вуглинка, з якої можна розпалити вогонь національних ремесел, але все на межі, затухає. Потім прямо запитала: «Як ви ставитеся до того, щоб зробити всеукраїнську акцію, аби привернути увагу суспільства і держави до відродження народного прикладного мистецтва? Я пропоную вишити велику вишиванку руками майстринь всієї України».
Подружжя Степаненків кілька разів зверталося до різних людей, всі підтримували, але далі розмови справа не йшла. Тому Тамара Василівна як до останньої інстанції звернулась в Асоціацію працівників засобів масової інформації України: якщо журналісти підтримають ідею, то вона врешті втілиться. Ми дійшли згоди, але одразу виникло наріжне питання. Річ у тім, що процес вишивання — справа індивідуальна, є навіть приказка: «Не стій над душею, коли людина вишиває». Я запитав: «Чи не суперечить народній традиції публічність?» Тоді подружжя з дослідниками знайшли конкретні приклади. Виявляється, в історії українців були випадки, коли все село вишивало рушника — у крайній хаті або у церкві. Це траплялося тоді, коли громада опинялась на роздоріжжі, коли треба було запобігти біді: голоду через посуху чи падіж худоби, тоді своєрідним чином мобілізувалась колективна енергія. З’ясувалося також, що є місця, де родинами вишивали рушник. Ми подумали: «Ага, якщо так, то справді можна вишивати цей твір по всій Україні й це всі можуть бачити завдяки ЗМІ». Отже, після ради з ученими-етнографами вирішили розпочати акцію. Угоду підписали Асоціація працівників засобів масової інформації України, ТОВ «Українській сувенір», Всесвітня служба УТР, Київський центр народної творчості і ДП «Дирекція фестивально-виставкової діяльності» Держкомтелерадіо України. Без заперечень сприйняли пропозицію старшого наукового працівника «Музею Івана Гончара» Юрія Мельничука: рушник треба вишивати з чітким дотриманням народних традицій і лише на домотканому полотні. Згодом за розробку ескізів взялась заслужений художник України з Черкащини Олександра Теліженко.
Проте коли ми розпочали безпосередню роботу (підготовку концепції, детальне розроблення плану дій, вивчення громадської думки щодо порядку та регламенту його реалізації, пошуку партнерів і співорганізаторів), заполум’яніли політичні майдани, поляризувалося суспільство. Ми зрозуміли, що цей рушник має бути не просто цілісним твором народного мистецтва, а в ньому мусить жити певна ідея, яка сконцентрує те, чого нам нині бракує: ідея формування національної єдності, патріотизму і усвідомлення, що Україну треба захищати всім громадянам незалежно від національності. Рушник вишивали українці, поляки, білоруси, росіяни, вірмени, німці, татари, греки,— всі, хто живе в країні. Вони демонстрували, що належать до українського народу, бо ми живемо в єдиній державі. Викристалізувалася назва — «Рушник національної єдності», яку, до речі, запропонував президент Всесвітньої служби українського телебачення і радіо Василь Юричко.
Отже, якщо говорити про авторство, то первісна ідея трансформувалася під впливом багатьох людей. А ті, котрі вишивали, вносили свої зміни і доповнення в стиль і методику вишивки, навіть у малюнок-ескіз. У підсумку ми є свідками унікального явища — вийшов справді всеукраїнський твір, його вишивали приблизно тисяча п’ятдесят майстрів у двадцяти п’яти областях і сорока містах. Це мільйони стібків, колосальна енергія сердець. Жінки усвідомлювали, що вишивають звернення до керівників держави, політиків, до всього народу — зміцнювати національну єдність. Людьми, причетними до цього дійства, керували віра і бажання, що цей рушник почне позитивно впливати на загальну атмосферу в нашій країні.
— Напевно, рушник і Вас особисто змінив?
— Безперечно, моє ставлення до рушника взагалі й рушника національної єдності, яким я безпосередньо займався відтоді, як до мене звернулася Тамара Степаненко, суттєво трансформувалося.
Українцям притаманне усвідомлення святості рушника, ще наші батьки зберігали у ньому хліб, на рушниках хлібом-сіллю зустрічали гостей, клали рушнички у наплічник новобранцям, нині без рушників не можна уявити весілля. Все це, природно, відклалося на моє перше ставлення до рушника. Та в процесі акції, під час спілкування з вченими, зокрема, з Юрієм Мельничуком, членом-кореспондентом Академії мистецтв України Тетяною Кара-Васильєвою, я відкрив для себе чимало незнаного. Ще задовго до появи християнства люди розвішували вишиті рушники у священних гаях і дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем Всесвіту. Орнаменти, своєрідні коди і ключі, що їх наносили на рушник, завдяки лініям і кольорам допомагали спілкуватися з невидимим світом і духами чотирьох стихій: Вогню, Повітря, Землі і Води. Приваблювали «добрих» і відлякували «злих». Рушники завжди висіли на покуті, в святому місці, де збиралася родина на трапезу, освячуючи її молитвою. Із запровадженням християнства рушники не зникли, а співіснують з іконами і слугують для них окрасою.
У радянські часи до всього окультного, містичного ставилися упереджено, а нині маємо багато солідних досліджень, які доводять: якщо людина зосереджено, з вірою про щось думає, то думка матеріалізується. Якщо це думка мільйонів людей, то вона поступово набирає незборимої матеріальної значущості-сили. Тепер наші люди інакше дивляться на те, що таке молитва, що таке Заповіді.
— Проте це не означає: сьогодні попросив — завтра тобі манною впало.
— Так, лише тоді, коли ти дією живиш думки і їх підтримують інші люди, вони реалізуються. У рушник національної єдності закладено потужні мрії й побажання людей, котрі не можна сховати десь у скриню, рушник має бути доступний, подорожувати Україною, аби впливати на суспільство, щоб кожен міг надихатись прагненням працювати на єдність народу і держави, бо це та сила, яка позитивно позначиться на економіці, політиці, культурі — на всіх сферах нашого життя.
— Із нас досить всіляких акцій для галочки. «Рушник національної єдності» — це чудова ідея, яка потребує розвитку, великої просвітницької роботи, і, зрозуміло, грошей.
— Не приховуватиму, що, коли ми опублікували і розіслали звернення до керівників держави, лідерів політичних партій, органів місцевої влади, то сподівалися, що знайдуться бізнесмени, олігархи — спонсори, меценати, добродійники, які нас підтримають. Та завдяки певним обставинам, очевидно, через те, що почалися вибори, лише одиниці підтримали і надіслали певні кошти у доброчинний фонд «Український рушник», внески вимірюються сотнями гривень, а не тисячами і не десятками тисяч, в усякому разі поки що.
Можливо, це так і треба було, щоб нас не звинуватили в якихось політичних намірах. Жодна з політичних партій не використала нашу акцію у своїх цілях, хоча на наших заходах виступали комуністи, рухівці, бютівці, регіонали, «Народна самооборона», «Наша Україна», які теж спокійно і зважено закликали до єдності. Одначе закликів голосувати за певну партію не було, і це дуже подобалося людям, вони казали: «Якби ви підтримували якусь партію, то ми не брали б участі у створенні рушника, бо стомилися від політичних баталій. Хай буде щось святе у нашому розбурханому суспільстві».
Отже, не було тієї обов’язковості, яка досі процвітає: хтось ініціює, а все відбувається під патронатом... Можливо, вперше у нашій країні відбулася громадська акція всенародної ваги без державної підтримки і контролю, без політизації, бюрократії.
З іншого боку, нас підтримували мери багатьох міст, майже всі обласні адміністрації, із розумінням ставилися у Секретаріаті Президента України, тобто не було байдужих. Жодних вказівок, примусу згори не було, і це теж своєрідне знакове явище.
— Що далі?
— А от далі, безумовно, без серйозної підтримки влади буде складно, бо треба вирішувати питання, де цей рушник «квартируватиме»: в Українському домі чи Національному історичному музеї або в Мистецькому Арсеналі, який будують. Може, варто створити спеціальний Музей українського рушника, адже існує Музей писанки.
Рушники вишивають у Польщі, Болгарії, Білорусі й Росії, але саме у нас він набув великого сакрального духовного значення. Не кожна держава може цим похвалитися, в цьому розумінні ми унікальні. Вважаю, цю унікальність треба культивувати як один із елементів формування національної єдності.
Отже, місце постійного перебування рушника залежить від доброї волі держави, ми сподіваємося на розуміння уряду, Президента України, Верховної Ради. Їхнє ставлення ми знаємо, вони знають про перебіг подій і позитивно їх оцінюють, але останнє слово, очевидно, буде сказано тоді, коли ми офіційно представимо рушник усім владним інституціям. Напевно, постане питання про створення опікунської ради, котра вирішить, яку функцію може і має виконувати цей рушник надалі, як він використовуватиметься у дні великих народних свят.
Якщо ми говоримо про формування національної єдності, виховання патріотизму і відродження народного мистецтва, то зобов’язані показати готовий рушник усім тим, хто брав участь у його створенні, люди дуже про це просять. Рушник має знову поїхати Україною.
— Узагалі-то напрошується рушниковий фестиваль, книжка, музичний диск...
— Так, духовність і культуру треба накопичувати як силу в м’язах, поширювати в просторі й часі.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»